— Подякуйте ясновельможному за ласку, — відповів сміливий бурсак, добував з ящика ляльки, і вони кланялися, прикладали руки до серця, жінки присідали злегка, піддержуючи спідниці; то цілий двір сміявся.
Нараз бурсак поскидав ляльки в ящик:
— До роботи! — гукнув і побіг зі своєю акторською трупою за вертеп.
Знов дзвінок, і відчиняються долішні двері. Іродова пристольний зал. На пристолі Ірод. Він височезний, з вибалушеними очима, нервово крутить головою, мало корона з неї не злетить.
— Петро! Їй-Богу, Петро! — шепче Войнаровський. Гетьман небожеві руку кладе на коліно: "цить!" Перед Іродом Рахиля, вбрана, як українська жінка. Свитка, плахта, червоні чобітки.
— А це — ніби Україна! — зауважує тихо Лідія Петрівна. Гетьман глянув на неї, і вона теж мовкне.
Рахиля дорікає Іродові за його жорстокість, за смерть невинних дітей і грозить смертю.
— Проклятий будь, окаяннику мерзотний, людьми і Богом проклятий вовіки!
З тим і відходить. Ірод думає. "Гадав жити вічно, а тут треба боятися смерті. Та я ще поборюся з нею. Гей, воїни мої, ставайте у порога, коли прийде смерть, ловіть її якомога!"
За вертепом хор співає грізну пісню, що кінчиться словами: "О Іроде преокаянний!"
— Страшно, — шепче тітка Лідія. — Коли б так у дійсності, а не в вертепі...
— І скоро, а не Бог вість коли, — додає Войнаровський.
Виходить Смерть. Кістяк, коса, — кламцає зубами.
— Отся то вже до нікого не подібна, — каже Мотря. Смерть гнівається на Ірода, що він своїм воїнам казав її убити, і кличе в поміч чорта:
Вийди, брате, друже любезний, пособиіи, Кровопийцю Ірода от землі істребити.
Вискакує чорт. Чорний, з червоними грудьми, з хвостиком, рогами, з крилами, з цапиними ратичками, на одну ногу налягає.
— Гу-гу, гу-гу! Пощо, другиня, кличеш на пораду?
Побачивши, в чому діло, вбиває Ірода косою.
От так його во главу, Щоб знали повсюди нашу державу!
Іродова голова відлітає, і золота корона котиться гетьманові під ноги.
Хор за вертепом співає:
Заслуга його Знатна всім і явна, За те ж і пекельна Бездна ізготована. О, Іроде преокаянний!
Всі відітхнули, ніби їм легше стало, що Ірода стрінула заслужена кара і він більше не буде знущатися над бідними людьми. На сцену вискакують дід і баба:
От тепер і нам пристало,
Як Ірода вже не стало,
Потанцюймо ж, молодичко,
Чорні брови, біле личко.
На те вона:
Гляди тільки, сучий діду,
Щоб не ввели танці в лихо,
Забрались би у тісний кут
Да хліб собі їли б тихо.
Але дід на таку недіяльну роль не згоджується і тягне бабу під черешеньку:
Ой під вишнею, під черешнею,
Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.
Це відома пісня, але бурсак так знамените вдає розмову діда з бабою, так гарно перескакує від старечого баритону до нестарого ще жіночого сопрано, що навіть гетьман всміхається і плеще в долоні. Він значучо дивиться на Мотрю.
Старий дід і молода баба, ніби заохочені похвалою, беруться запід боки і ну ж, у танець. Господи, як вони танцюють! Вихиляються, прискакують і відскакують від себе, вона піт утирає рукою, а він оселедця закладає за вухо, прямо — розкіш!
— Ось до чого мої бурсаки спосібні, — каже гетьман. — Тут вони мистці, не в правилах риторики й піїтики.
— Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне.
— Скажи це, Андрію, авторам "Свободи вожделінной натурі людской" і "Мудрості предвічной".
— А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати.
— Життя не вб'єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися з схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп — це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита.
— А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати.
— Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла, тягне. Але дивімся на вертеп.
На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів пляшину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: "рох-рох-рох". Рот йому лиже.
Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.
Виходить циган. Дивиться на салдата і каже:
— Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! — Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на салдатовій кобилі.
Криця не лошиця, кремень не кобила,
Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить.
Кобила паде і він з нею:
Пху, побила б тебе лихая година,
Пре-пре-прекаторжного батька скотина!
Щоб тобі ні стригло, ні брило,
Щоб тебе на світі не було,
Один в роті зуб держався,
Да й той тепер у снігу зістався.
Шукає, — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її пліткою:
— До шатра, до шатра, до шатра! — Кобила підводиться й вибігає.
Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.
Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою.
Жінка, (питається його):
Чом, цигане, не ореш?
А він:
Бо не маю плужка,
Тільки в мене пояс є,
За поясом пужка.
Чом, циганко, не прядеш?
Бо не вмію прясти;
Циганка:
Із-за гаю виглядаю,
Щоб сорочку вкрасти.
Циган:
Ходім, стара,
До шатра,
Фун-фун-фунфора,
Проживем без хати.
Танцюючи виходять. Входить шляхтич:
Шляхтич:
А цо, панове?
Я із дзяда, із прадзяда
Уродзони єстем шляхціц.
Билем ве Львове,
Билем в Кракове,
Билем в Кійове,
А тераз єстем
У ясновельможного пана
Гетмана,
Ктурему до нуг падам,
Жиче здровя і на многая літа!
Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить):
А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє!
Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:
Шляхтич:
Цо ти, едукована кобіто, мувіш?
Як Бога кохам,
Я сам тшидзесцє козакуф забіє.
А між тим за сценою чути спів "Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні..."
Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.
Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!
Коли траплялось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє угадати.
А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката,
Так зовуть, як набіжить на якого свата.
Жид з біди за рідного батька почитає,
Милостивим добродієм ляхва називає.
А ти як хоч назови, на все позволяю,
Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю.
— Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія.
— Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер.
— По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці.
— Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить.
— Що саме?
— А ось те сумовите "колись". Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу на ширшу, загальну справу.
Правда, як кінь в степній волі,
То так козак не без долі,
Куди хоче, туди скаче,
За козаком ніхто не заплаче.
— Твоя правда, Андрію, "куди хоче, туди скаче" — краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття.
Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі.
Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішається свиню дякові на школу дати, бо вона вже давно хотіла здихати.
Гетьман сміється:
— Це ж знамените. Сатира на нашу прихильність до освіти.
А дяк ще й дякує:
Ми вашу обречену жертву,
Хотя живу, хотя мертву,
Co благодарностю приємлем.
В тій подяці — верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться.
А дядько Клим обертається до публіки й говорить:
— Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати.
Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить.
(Продовження на наступній сторінці)