— Гадаєш?
— Бо чому ж мені не хочеться їхати в Польщу, купити собі маєток і жити, як каже Рей, життям почтивого чоловіка, себто шляхтича? І не лиш мене. Багато таких було, є і буде, що їх Україна приманює до себе, як вродлива коханка. Знають, що за любов чекає їх терпіння, і люблять.
— Але чимало є й таких, що зраджують її.
— Це вже люди без серця або без характеру.
— Друге правдивіше, Андрію. Серця нам не бракує, лиш характеру мало. Хворіємо на польську хворобу...
— Яку?
— На привату. Таких нам сусідів Господь Бог підібрав, що не багато можемо від них навчитися.
— Бо переймаємо зле, а не добре від них.
— В чоловікові більший нахил до злого. До доброго треба наукою тягнути. Пригадаймо собі, як були малими. Коли б нас батько й мати не картали й не гидили злого, не знаю, що виросло би з нас.
Мотря слухала уважно.
— Ох, та й сумна пісня, — нарікав Войнаровський, зітхаючи. — Розжалоблює душу. Чую, що й мене лихо не мине, українське лихо.
— Ти, Андрію, як баба, — простіть пані за слово. Ще піп проповіді не читав, а вона вже реве. Кажуть араби: "Не покладайся на коня, що пітніє, і на жінку, що плаче". А плаксивий козак від обох їх гірший.
І гетьман поклепав свого небожа по плечах та подивився на нього так сердечне, що Войнаровському сльози закрутилися в очах. Він поцілував свого дядька в руку, а цей пригорнув його до себе.
— Поки я живу, поти й ти можеш бути веселий, а там промишляй своєю головою. — А звертаючись до Мотрі й Лідії Петрівни, додав: — Кажуть, що на Різдво не цілуються, а тут дядько з небожем обнімаються. Що ж ви на це?..
Мотря стояла притулена до тітки Лідії, а та, замість відповісти, пригорнула її до себе і поцілувала в чоло.
— А що, не казав? З Різдва робимо Великдень. Аж мене оскома збирає.
— Оскома вовка на вид гарної ягички, — не дам! — і тулила Мотрю до себе й ніби захищала її. Гетьман сміявся.
А ти, Христе-царю
Небесний владарю,
Даруй літа щасливії
Цему господарю —
співали колядники.
— О, навіть про щастя для мене таким сумним голосом в Бога просять, — сказав гетьман.
Колядники почали "Накривайте столи".
— Лідіє, це вони вже до тебе співають. Кажи їх погостити гарно й дарунки роздай.
— Усе наготовлене в сінях, — і тітка Лідія пустилася йти. Та нараз зупинилася. Ясна полумінь озарила весь ґанок. Немов від кольористих вогнів обличчя хлопців зробилися золоті, червоні, сині. Звізда загорілася. Вони заметушилися, гасили. Войнаровський вискочив на ґанок і помагав. Звізда згоріла до остатку...
— Отеє вже друга звізда на наших очах погасла нині, — сказала Мотря зі смутком.
— Чи одна звізда гасне. Нічого вічного нема на світі.
— Бідні хлопці. Ліпили, малювали, напрацювалися, може, не один тиждень, тішилися тою звіздою, і нараз, за одну хвилину, радість їх і гордощі розвіялися з димом.
— Нічого не порадиш, Метре. Не один з нас так само майструє свою звізду, не тижні, а може, довгі літа. аж нараз вона йому за один момент погасне. Але з того ще не виходить, щоб її не майструвати. Не берім собі того дрібного випадку так дуже до серця, досить нас Войнаровський розжалобив. — А звертаючись до тітки Лідії, додав: — Лідіє, будь ласка, передай хлопцям отсих три таля-ри. Хай собі нову звізду зроблять, ще крашу від тамтої. А бурсакам повідж, що ми на їх куншти дивитися готові.
— Де?
— Хіба у великих сінях. Там тепло, правда?
— В коминку від самого рана горить.
— Так туди вийдемо до них. Добре, Мотре?
— Будь ласка. Я на вертеп цікава. Люблю говорячі ляльки.
ВЕРТЕП
Від бібліотеки до сіней відчинено широкі двері. Перед порогом поставлено для гетьмана фотель. За ним крісла для тітки Лідії і Войнаровського. За ними, трохи збоку, сиділа Мотря.
Вона бачила всіх, а її мало було видно.
Сіни ряско освічено свічками, з коминка била полумінь і пахло королівським кадилом.
Посеред широких сіней на підвищенню стояв вертеп, як церква з трьома банями, розмальованими й позолоченими. Цілий фронтон вироблений гарно: гзимзи, пілястри, вікна. У вікнах, замість шибок, воскований папір, за ним свічечки, так що церква була освічена, ніби в ній вечірню правлять.
До церкви сходи, за останнім — двері. Над ними широка галерея і знову двері, ніби на хори.
— Щоправда, — замітив гетьман, — двері трохи заширокі, особливо горішні, і це псує архітектуру, але цілість обдумана як слід.
Він оком знавця дивився на ту мініатюру, що мала в собі прикмети київських церков, ним побудованих. Культурний діяч брав на хвилину верх над політичним, будівничий держави цікавився будівлею вертепу. Сам собі дивувався, що за великим про мале не забув, що до всього живого й гарного прикладав увагу.
— Як у театрі, не зачнуть виставу, — зауважив Войнаровський. — Усе готове, лиш занавісу підняти... Ось і дзвінок.
Задзвонили в бічнім покою, і трьох бурсаків жвавим кроком виступило перед гетьмана. Поклонилися, пальцями правих рук доторкаючись землі, і середній став говорити заздалегідь вивчену святкову орацію.
Говорив про вефлеємську зорю, про поклін пастирів і про дари трьох царів з востока, про радість цілої вселенної, що народився Христос, про втіху бідного бурсацтва, якому милосердний Бог дав такого благородного й великодушного опікуна муз і грацій, як ясновельможний гетьман Іван Степанович Мазепа.
— Як колись бідні пастушки бігли з бараньцями й овечками до вефлеємської стаєнки, так отеє ми з нашими вбогими кунштами прибігаємо до тебе, наш добродітелю, щоб подякувати тобі за твою печаливість, ласкавість і великодушність, а якою пособляєш нам добути науку і знання. І як перед пастушками отсими горіла ясна зоря — комета і вела їх у Вефлеєм, так перед нами сіяла стать твоя, вказуючи нам шлях у Бахмач. Прийми ж тоді, наш достойний пане, низький поклін від бідного бурсацтва і побажання веселих і щасливих свят, усього блага на довгі літа — Христос рождається.
— Славім його, — відповів гетьман і подякував за труд і побажання питомцям славної київської almae matris [54].
— Позволите, ясновельможний пане гетьмане, починати? — спитав оратор.
— Починайте з Богом!
Озвався дзвінок, і відчинилися горішні широкі двері в вертепі.
...Темно. Пастухи сплять коло своєї отари. Нараз вбігає Панько.
— Іване, Петре, Климе, Онисиме, вставайте! Глядіть, яка зоря засіяла на небі!
На небі дійсно сіяє зоря з довгим хвостом. Пастухи з острахом дивляться на неї. Тривога, здогади, нарада: що робити? Рішили йти, куди їх звізда запровадить. Чим хата багата, тим рада, — понесуть в дарунку. Будять сонну отару, вибирають щокращі. Вівці блеють...
Той бурсак, що суває ляльками у вертепі, так знамените вдає блеяння овець, що навіть Войнаровський сміється й Мотря не може здержатися від сміху.
Двері вертепу закриваються, хор співає різдвяний тропар. Усі встають і потягаються за ними, як у церкві. Знов дзвінок, і знову відчиняються ті двері. Стаєнка, Мати Божа і в жолобі новонароджений Христос. Ясла; віл, кінь і осел хухають на дитинку. Старий Йосиф на палицю сперся і думає. Образ простий, як давний малюнок, зготовлений рукою, якою водить віра і прив'язання до традицій.
Хвилина мовчанки. Особи в вертепі не рушаються, живий образ.
Лиш кінь сумно пасеться,
Осел з зимна трясеться,
Пастирів кличуть, клячуть, клячуть,
Бога в плоти бачуть, бачуть, бачуть,
Тут же, тут же, тут же, тут же, тут.
За пастирями надтягають троє — царі. З повагою підходять до ясел і клякають. Середущий старий, по боках двох молодших. На всіх оксамитові, горностаями підбиті довгі плащі, наопашки, а під плащами козацькі вбрання.
Лідія Петрівна повертається до Мотрі.
— Бачиш? Середущий на гетьмана скидаються, цей справа на Орлика, зліва на Войнаровського... Хитрі які!
Гетьман насилу робить поважну міну; ляльки навіть рухи підхопили, хід, повороти голови, — як живі.
— Ніби на образах німецьких митців, — шепче Войнаровський. — Мати Божа з дитиною, а перед нею бургомістер зі своєю жінкою і з дітьми.
— Мистецтво пристосовується до життя.
— Незнання обстановки радить собі як може.
— Як і не було б, живе і гарне. А це річ найважніша.
Образ кінчиться колядкою.
Зачинають її бурсаки, підхоплює гетьманське товариство, а там і його двір, що з відчинених бокових покоїв дивиться на вертеп.
Пауза.
— Втомилися актори, — каже Войнаровський, — мусять відпочити.
Зачув це бурсак, що водив ляльками. Зі спорим ящиком вибіг.
— Ось вони! Таких чемних акторів у світі пошукати. Слухняні і спокійні. Не сваряться і не п'ють, навіть їсти не хочуть. Божим духом живуть.
Витягнув з ящика одну куклу і так уміло порушував нею, що була, ніби справжня людина.
— Поклонися, Остапе, бачиш, хто перед тобою сидить! — І кукла кланялася, головою хитала, рукою доторкалася землі.
— Їм щоб тільки вбрання було. Такі горді, як пошити їм новий контуш або починити чобітки. А жінота — так прямо за вбранням пропадає.
— Завтра дістанеш від мене сукна, оксамиту і шовків золототканих на вбрання.
(Продовження на наступній сторінці)