Тільки Устя лишилася біля недужого.
12
А тиждень пізніше, коли всі сиділи в світлиці, розмовляли та жартували, відчинилися двері й увійшов Босаковський.
— Здорові були! — гукнув, скидаючи свою вилинялу боброву шапку.
— Здоров був і ти! — відповіли йому Улас і Помело. — Вітаємо, вітаємо! Лиш чи не заскоро ти схопився з постелі?
— Заскоро? Також сказали? Я гадав, що боки собі відлежу. Відколи живу, не лежав так довго й не буду. Їй-Богу, не буду. Та це така нуда, така нуда, що й згадати гидко. Спасибі тобі, Уласе, що не пожалував свого меду. Добре я казав, що це такий трунок, що здорових кладе, а хворих підносить. Так і мене підніс, бодай би він святився і бодай би ви його ще більше робили. Одну бочку, зокрема, для мене, бо я як унаджуся куди, то вже про це місце не забуваю. Так і про вас не забуду. Тільки порядок з тими Цицюрами зроблю і зараз до вас на медок приходжу, побачите
Губа йому не зачинялася, буцім хотів відбалакати тую мовчанку за час недуги.
Він іще вищий став, ніж перед тим, і ще страшніший, бо змарнів і зблід, як той стовпник. Лиш очі йому світилися. На ногах ще непевно тримався, як моряк. Підсунули йому дзиглик, — сів.
— А полковниця де? — спитав, розглядаючись по хаті.
— Зі саду ще не прийшла. Щось нині довше ходить, як звичайно.
— Жалібниця моя! Крові з-під серця уточив би, щоб помогти їй. Проклята рана, загаяла мене. Коли б не вона, то може б наша паня уже біля сестри і мачухи сиділа. А так... — і рукою махнув. — А Борис де?
— Залишився десь і спить, бо утомлений дуже. Пізно вночі з-під Овруча прискакав.
— І привіз що?
— З чим поїхав, з тим і вернувся, як і за першим разом. По Марусі і слід застиг.
— Бідний козак, — пожалувала Бориса Устя.
А Улас:
— Велика мені біда! Знайде як не Марусю, то другу. Правда, брате Помело?
А Помело замість відповісти, по струнах ударив і заспівав:
— Кінь послушний, шабля вірна, лиш дівчина непокірна...
— Кінь послушний, шабля вірна, — підтягав за ним Босаковський голосом, якого в нім ніхто й не сподівався б. Знати було, що його горло відпочило собі від співу й від питва. Лиш Улас, слухаючи тієї пісні, споважнів чогось.
— Чого задумався, старий? — гукнув на нього Помело і пальцями по всіх струнах побіг, а тоді струни долонями прикрив так, що вони нараз замовкли. — Чого задумався, питаю?
— Думаю собі, — відповів Улас, — як то воно дивно на світі. Попаде такий ось, як цей Борис, на дівчину й гадає собі — херувим. А поберуться, і тоді...
— Тоді він їй слово, а вона йому сто, — докінчив Помело, — ти до неї "серце", а вона тобі: хоч роби, хоч ходи, а мені догоди, хоч із-за нігтя виколупай, а дай, бо я хочу!
Устя, почувши це, розсердилася:
— Десь інші, такі діди, псалтир читають та на прощу ходять, а ви все про дівчат та про жінок.
— Інші най і в ченці пострижуться, — відрубав Улас, — а мені не треба, бо як з тобою сорок літ прожив, то мене і без прощів просто до неба пустять.
— Ну, чи бачили ви такого ревуна, люди добрі? Хоч гавкай на нього, нічого не вдієш. Який був сорок літ тому, таким зостався і донині. В голові йому жінки, а жодна на нього і плюнути не хоче, бо старий!
— А ти молоденька, гуляти раденька... — покривлявся Улас Усті і, вхопивши її, пішов у танець та ще на Помела моргнув, щоб дрібонької ушкварив.
А Помелові того два рази не казати. Притиснув бандуру міцніше до себе й, притупуючи дрібно ногою, заграв та заспівав:
Туди гав, сюди дзяв,
Чого хочу, те й спіймав.
Насилу Устя вихопилася з Уласових обіймів і стала його кулаками по спині молотити, сердиту дуже вдаючи.
А Улас кричав, щоб його рятували, бо люта баба на смерть затовче.
— А щоб ти знав, що затовчу, а щоб ти знав, що ти й жити негідний, нерозкаянник такий!
Аж Улас ухопив її за руку.
— Хто не має зброї, най не йде на бої! — приговорював.
А вона знову вирвалася з його рук та сховалася за широкі плечі Босаковського.
— Баба діда боялася, за припічок сховалася. І що мені зробиш тепер?
— Тепер нічого, але підожди, небого, прийде коза до воза. А поки що заспокійся та й сідай з нами до ради, бо ти в мене хоч язиката, але жінка мудра, ти в мене, як тая бджола, що хоч укусить, так меду дасть.
Устя запаскою піт з чола обтирала.
— Та ти більше нічого й не знаєш, лиш ті примовки та приказки. Тю! Такий старий дід, а так мене змахав.
— Здибався хрін із цибулею: Здорова, куслива! — Здоров був, гіркий! Так і ми, бо я з тобою, як олій з водою, що? Ні? Усте!
— Та ти молодець проти овець, а проти вовків зараз збаранів, — сказала, відсапнула і сіла. — А про що ви хочете балакати, панове?
— Та ми не так хочемо, як мусимо. Полковниця Нечаєва з голови нам не сходить.
— Гарна паня!
— Не перебивай!.. Не дай, Боже, якого припадку, то я спокійної смерті не мав би — така жінка, такого роду дитина!
— Ангел, а не жінка, херувим! — зітхнув Босаковський.
— Херувим чи серафим, а треба з нею щось робити, діло ясне, — притакнула Устя. — А куди ж ви її хочете везти? У Бихів чи куди?
Улас почухав чуба.
— У Бихів — ні, а куди, то й не знаю. Коли б не спішилася, то найкраще, щоб пересиділа в нас.
— А що, не казала я, — засміялася Устя. — Хрінові троянда запахла, та не буде з тієї муки хліба. Хоч як я такій гості рада, а все ж таки треба її до Чигирина або хоч би до Сміли відвезти.
— Треба! — притакнув Улас.
— Треба! — і собі згодився Босаковський.
— Але як? — спитав Помело.
— Справді, як? — зажурився Улас.
І як п'ятеро билися з думками, відчуваючи велику відповідальність за долю гетьманської доньки.
Аж озвався Босаковський:
— Та що ж, братця, будемо пробиватися, хто шаблею, а хто головою, або й обома нараз. Є нас три: я, Помело та Борис. Гадаю, що може нам Улас двох-трьох синів відпустить, по дорозі може ще яких надійних людей підберемо і так якось, з Божою допомогою, доставимо нашу полковницю до Чигирина, або й до Суботова — де краще. А по дорозі може ще й на слід Марусі попадемо, хто його зна.
Босаковський сказав це, але якось ніхто йому не притакнув. Помело на бандурі бренькав, ніби в неї поради питав.
Так мовчали вони добру хвилину. Аж озвалася Устя:
— Нема що казати, лицарі то ви славні. На власні очі бачила, як билися. А все ж таки головою муру не проб'єш. Попадете на ворога вдесятеро сильнішого — і що тоді?
Те "що тоді?" повисло над ними, як камінь над головою. Навіть Босаковський, такий сміливий і бадьорий звичайно, похнюпився тепер.
— А що ж ти нам радила б, Усте? — питав Улас.
— Куди не пройде лев, туди лис перекрадеться. Тут хоробрості мало, хитрості треба.
— То правда. Тут без хитрощів не обійдеться, — притакнув Помело.
— Правда, — згодилися Улас і Босаковський. — Але чорт його батька зна, що б тут таке придумати! Не поведемо ж Нечаєвої так, як вона є.
— Ніхто навіть знати не сміє, що це вона.
— То тоді перебрати треба. Але як?
— За козака — ні, бо завродлива.
— Завродлива.
— То що ж нам робити, панове?
— Що нам робити? — питалися, і ніхто не відповідав.
Помело знову став свою бандуру всіма пальцями торкати, а тоді
обі долоні на струни поклав і промовив:
— Знаєте ви що? Переберемо нашу полковницю за черницю. Одяг візьмемо з того харциза, що його Босаковський зловив. Люди чули про тую черницю, що то лихо приносить, і будуть від нас утікати. А якби хто й чіплявся, то вона мовчатиме, а ми скажемо, що з ума зійшла, нічого не знає й не розуміє.
— Добре ти радиш, брате! — втішився Улас. — Полковницю переберемо за черницю, а ти за бандуриста будеш. Скажемо, що як до неї приступає, то її своєю грою втишаєш. Але що ми зробимо з Борисом?
— Борис за візника буде.
— А Босаковський?
— За батька черниці.
— За дядька, мої панове, за дядька, — поправив їх Босаковський. — Скажемо, що черниця збожеволіла, як харцизи на монастир напали, а тепер її дядько додому відвозить. Полковниця і так маломовна, неважко їй буде мовчати та дивитися кудись, Бог знає куди.
Всі згодилися на те, а Устя рада була, що не переберуть Нечаєвої у чоловічу одіж, бо це гріх.
— А в черничу рясу можна? — спитав Улас, бо він усе любив щось жінці наперекір сказати.
— Авжеж, що можна, але з осторожна, — відповіла Устя. — Тоді, як другої ради нема.
Улас Босаковського злегка ліктем торкнув.
— Бачиш яка! Ти їй слово, а вона тобі два.
Але Босаковський нічого не відповів. Він задивився на Устю й Уласа. Просто Филимон і Бавкида, тільки сварливі.
— Так, значить, на тім і стало? — спитав по хвилині.
— Авжеж, на тім. Це ж люди говорили, а не качки крякали, — відповіла Устя.
Улас знову торкнувся Босаковського ліктем.
— Ще трохи, і вона й тебе стане кусати.
(Продовження на наступній сторінці)