— І тоді добро моє забрали, а мене вивели й посадили на возі, поміж іншими полонянками. Добре, що не знущалися, бо й таке буває. Навіть одежі з мене не здирали. І пальцем не торкнули мене. Так їхала я на тому возі, буцім не знаючи і не відаючи, що зі мною сталося і як я у тім товаристві взялася, і яка доля може мене стрінути. Ніби мені щось починено, ніби я розум трачу. Так доїхали ми до ліска під оцим хутором, а що опісля було, то ви вже краще знаєте за мене... Але, правда, я ще й досі не подякувала вам за ваш труд, ви так хоробро билися, мов справжній лицар, і кров пролили за нас. Так тоді дякую вам щиро. Спасибі вам!
І простягнула свою дрібну руку.
Босаковський припав до неї.
— Полковнице! Я і життя за вас віддав би!
— Маєте тільки одно. Не віддавайте так легко, — відповіла, і на її вустах заграла ледве помітна усмішка мимолетна. — Тепер не штука вмерти, але жити! — додала й задумалася.
У світлиці сутеніло. Сонце сідало за ліс. Від лугів несло в’ялим духом пожовклого листя і сухих билин. Котрась з Уласових невісток сміялася здоровим хуторянським сміхом, і сміх цей лунав чомусь так нестерпно.
Босаковський оперся підборіддям на руків’я шаблі. В голові йому шуміло, як у млині. Закусував зуби, щоб не зрадитися, що по його тілі пробігають дрожчі. Крізь вікно бачив, як останні сонячні проміння скакали по жовто-червонавих листках, і здавалося йому, що це так скачуть поодинокі хвилини його життя. Ще кілька... хвилин і — настане ніч.
— А що з вами діялося, пане Босаковський, за той час, як ми розійшлися? — спитала нараз Нечаєва.
— Зі мною?.. От так жив собі помаленьку. Наперед не виривався, ззаду не залишався, середини тримався.
— Під Конотоп ходили?
— Ще б то ні!
— І билися?
— Не чекав, аж мене вб'ють.
— А чи все ще такі жартівливі, як колись?
— Жартами смуток полощу.
— Щасливі!
— Та він не все втікає, цей смуток. Різно бува. От і тепер... — і не докінчив.
А Нечаєва:
— Тямлю, як ви колись у Суботові або в Чигирині таке вигадували, що прямо гинь! Катря велика охотниця була до жартів, так, бувало, сміється, що мати зацитькувати мусить. "Цить, бо батько почує!" Тямите?
— Тілько мого добра, що спомини.
— А тепер наша Катря полковниця Виговська, а Виговським не добро в Україні.
— Не добро... — повторив сердито Босаковський і шаблею стукнув. — Не добро, та ще ми живемо! Постоїмо за доньок нашого незабутнього гетьмана і за весь його рід! Побачимо, чия візьме. Біда лиш, що ваш брат Юрась вплутався у це діло.
— Правду кажете, вплутався він на біду собі і нам. Добрий хлопчисько, тільки легковірний. Дав себе обплутати Брюховецькому.
— Чи лиш він? А ваш дядько Сомко, а Цицюра, а Тетеря? Ви про Тетерю забули?
— Краще б я його й не знала. Осоружний він мені, хоч улесливий і такий ввічливий, що, здавалося б, до рани його прикладай.
— Тетеря! Ох, цей Тетеря! — покрутив головою Босаковський.
На блідім обличчі Нечаїхи зацвів легенький рум'янець.
— На що нам Тетеря! Він чужий. Але рід наш! Подумати: брат на сестер іде, на тих сестер, що так любили його і доглядали в недузі. А ми його й досі жалуємо та не перестаємо любити... Брат... Але залишім це. Надто сумне воно й болюче. Краще розказуйте про себе. Чи не женитеся? А може вже й оженились?
— Я? — і Босаковський дивно якось розсміявся уголос. — Ха, ха, ха! Я й жінка! Мав пес хату, а Босаковський дружину! От і пожартували, пані! Пожартували. Не гадаю я женитися, хоч, може, яка дурна й пішла б за мене.
— Чому дурна?
— А тому! Бо хто я такий нині? Ні рак, ні риба, ні козак, ні шляхтич. Одно слово — невдаха. Не мати мені ані жінки, ні дітей. Я уже собі й небожа підшукав.
— Хто ж це такий?
— А Борис Крученко, коли чували.
— Сотника Крука син?
— Він самий.
— Що в гетьманихи Виговської на покоях служив?
— Цей. А ви знали його?
— Видала його в Чигирині.
— Він тепер на хуторі. Не бачили?
— Може й бачила, та я дивлюся і не виджу. І що ж він?
— Нічого собі. Гарний козак. А як учора бився, щоб ви знали! Жаль лиш, що влюбився і тепер, мов без душі, ходить.
— Чому?
— Бо дівчина пропала, Маруся Богатьківна, сотника Богатька доня.
— Знаю її. Була в мене в Бихові, від мачухи моєї приїздила, щоб їхати до неї, бо в Бихові гаряче.
— І що? І що?
— Зі мною й доїхала до Овруча, а тут, як я вам казала, дороги наші розійшлися. Я повернулася назад, а вона поїхала в Чигирин, та чи заїхала — не знаю.
— Спасибі й за те. Все-таки легше буде шукати. Може де й знайдемо тую безталанну Марусю, а то мій Борис збожеволіє без неї.
— Таке кохання?
— Ой те кохання! — і Босаковський так жалібно завернув очима, що Нечаїха мало не скрикнула. — 3 кохання, — повторив, зітхаючи. — І не диво, — молодь! Я також колись, та — пішли мої літа, як вітри круг світа й уже їх не вернути. Ой, ні! Тепер я щастям других радію. Але й тієї радості так мало. Бо скільки то нашого жіноцтва пропадає. Мов буйний квіт вітри з дерев обривають та кидають його всякій наволочі, простіть за слово, під ноги. Який жаль!
Але цур їй, отій лихій долі! Поборемося ще з нею! Поборемося по-лицарськи, по-молодецьки. Почують ще вороги нашу силу. Зуби свої поломлять, заки нас з'їдять, прокляті!
— Ви то тверді, але ми, жінота? — спитала Нечаїха, а Босаковський стрепенувся, здригнувся, дивно якось завернув очима:
— За вас ми й умерти готові. Ви краса нашої землі, її честь і оздоба! ви...
Та не докінчив. Довго стримуваний біль поборов його. Захитався і з дзигля зісунувся на землю. Бренькнула шабля, стукнула голова об долівку. На цей стук прибігли люди й разом із Нечаїхою взяли його чутити. Не розтуляв повік.
Мов умерлого, віднесли до боківки.
10
Останні птахи відлетіли до теплих країв, а в Уласовім саді останні листки відривалися від гілляк, щоб за ними летіти. Та не залетіли далеко. Поборкалися трохи з вітром і знеможені лягали де-небудь.
— Отак і ми, — казала Нечаєва, йдучи стежкою від хутора до пасіки.
Тою стежкою вона тепер щодня ходила туди й назад.
"Вже я, мабуть, тим ходом до Старого Бихова зайшла би, — думала собі, — до мого чоловіка".
Стежка була не проста, а вихиляста, бо поміж деревами крутилася. Нечаєвій здавалося, що на скруті її чоловік притаївся і чекає, щоб застукати свою Олесю. Тоді прискорювала ходу, а то й бігла, як колись малою дівчинкою до покійної мами, — бігла, щоб хоча свою срібну тугу там зустрінути...
Нечая не було.
"Він у Бихові. Обороняє його. А може..."
І найстрашніші образи виринали перед її очима. Криваві, повні жахливого терпіння.
"Ні, ні! Не допусти до того, Боже! Матінко свята, заступися за нього!"
І довго стояла на стежці з піднесеними до неба очима. Як статуя.
Листки в саду шелестіли. Чи сподівалися вони навесні, що з ними осінь зробить?.. Олесі до осені життя ще далеко, а що сталося з її мріями дівочими?.. Не одне собі уявляла, не одну тривогу пережила тоді, як покійний батько в далекі походи ходив, але те, що тепер переживає, навіть їй у сні не ввижалося.
Гетьманська донька і полковника Нечая жінка на половині дороги між Биховом і Чигирином опинилася, у хуторі незнайомих людей, без челяді, без грошей, тільки в тім, що на собі має. Доля їй "смішного Валька" на опікуна послала, єдину людину, яку вона знала з давніших кращих часів. Але буцім зажартувала собі з неї доля, бо "смішний Валько" вже кілька днів лежить без пам’яті.
Зразу було з ним дуже погано. Навіть Улас не мав надії, щоб він видужав, тільки Устя не відступала від нього. Все якесь зілля варила та щораз нові масті прикладала до ран. А він, сердега, нікого й не пізнавав. То усміхався не знати до чого, то сердився, грозив на когось шаблею, зривався і хотів кудись іти.
Для Нечаєвої не новина біля ранених сидіти. Чимало їх у Бихові було, чимало колись у Чигирин на возах привозили. Але Босаковський так якось дивно дивився на неї, коли йому мокру хустку до голови прикладала, що вона бентежилася і рада була, як котрась з Уласових невісток виручала її. А найгірше було, як він у гарячці, вигукуючи всілякі імена, наші й чужосторонні, згадував також якусь Олесю, а, згадавши, заспокоювався, заплющував очі й лежав непорушно, як мрець.
Вона тоді з тривогою вдивлялась в його обличчя, наслухуючи, чи він іще дихає. На щастя, так.
Від учора йому полегшало. Жар зменшився і недужий лежить спокійніше. Мабуть, не тривожать уже його ніякі привиди страхітні. Може Бог дасть, що видужає. Ще тільки того треба, щоб він її покинув, єдина душа, що зв'язує її тепер із минулим, єдина людина, про якого знає, що він їй прихильний. Був колись і є тепер. Вірний, хоч дивний такий, сумовитий сміхун.
І ціла низка спогадів, тісно сплетених з постаттю Босаковського, виринала з минулого, мов із безодні. Знала його дитиною.
(Продовження на наступній сторінці)