Німецька тема була з історії, мабуть, з 30-літньої війни, з Валенштейна , чи щось таке, вже собі добре не пригадую. Один з товаришів мав з собою німецький короткий підручник історії і відписував. "Wie wir es im ersten Kapitel erwähnt haben..." — було в книжці, і він так у зде-нервуванні відписав. Розуміється, через те й провалився, до усної матури його не допустили, хоч це був і не найгірший ученик.
З українським завданням вийшло в мене цілком несподіване непорозуміння. Тема була взята також з історії, а саме з боротьби патриціїв із плебеями. Я помагав двом чи трьом товаришам, а собі писав на остатку, не дуже-то й застановляючись над тим, що пишу. В поспіху так гаряче став по боці плебеїв, що мій професор перестрашився. Знав, що на матуру приїде інспектор Левицький, великий легаліст і консерватист, — що він скаже на це? Не скла-сифікував мого завдання, лиш оцінку полишив інспекторові, як провідникові іспитової комісії. Та на диво, інспектор прочитав і казав дати дуже добру ноту, лише з обичаїв (себто з поведення) дістав я ноту на один ступінь нижчу, ніж мав на всіх свідоцтвах з цілої гімназії.
Прийшла усна матура. Приїхав інспектор Іван Левицький, що був перед тим урядовцем міністерства освіти у Відні. Огрядний, елегантно вдягнений, у чорному ан-глезі, ходяча повага. Звертав пильну увагу на зверхній вигляд і професорів, і учеників, на їхні форми й поведінку. Любив так звані "гонори". Як приїхав, то директор з учительським збором ішов вітати його в готелі Мерля, так само було й при прощанні. Знав усі предмети, навіть математики й фізики підучився, був філологом. Вимагав багато, але спосібного ученика не скривдив. Так само, як і професора. Іспити зрілості проводив дуже серйозно й гостро. Сидів при них від восьмої рано до десятої, а часом і до одинадцятої вночі.
Перед полуднем здавала одна партія, пополудні друга.
На мене припала черга пополудні.
Рано вислухав я служби Божої і висповідався, обіду майже не їв, по обіді то клався на ліжко, то вставав, так нервувався, аж пів до третьої вдягнувся у новий нароком ушитий чорний одяг і пішов до гімназії. На коридорі стояли такі товариші, що були вже по матурі, й такі, що мали її здавати. Перші підбадьорювали мене, казали, щоби я тримався і не тратив надії, бо не такий вовк страшний, як його малюють, інші просили, щоби я їм завтра докладно розповів. Вони ті питання списували собі й виучувалися відповідей напам'ять, бо, може, й слушно, гадали собі, що й питання повторюються, як не одно в світі. Не буде ж професор для кожного абітурієнта видумувати щораз то нові питання.
Аж ось директор відчинив двері від іспитового залу, що притикав до його канцелярії, й попросив інспектора, а за інспектором увійшла й ціла комісія. За яких десять хвилин господар класу покликав туди і нас.
Довгий вузький зал, посередині стіл, накритий зеленим сукном. За столом між вікнами полички з латинськими й грецькими авторами. Збоку лавки.
Під тою поличкою, посередині стола, на фотелю, інспектор, як предсідник комісії. Коло нього з одного боку директор, з другого отець катехит Соневицький. Латинського нема, бо здавати мають самі наші.
Кругом стола члени комісії. Один з них секретарює. Перед інспектором каталог класу й матуральні завдання.
Навпроти інспектора крісло для кандидата. Інспектор поправляє цвікер і вишукує мою сторінку в каталозі. Господар класу дає знак рукою, щоби я сидів на кріслі, а товаришеві, що мав здавати по мені, каже сідати в лавці. Професор від латини вибирає для нього книжку з полиці, вишукує місце і каже, щоби він підготовився. Я маю перекладати відразу. Кланяюся й сідаю: дістаю Ціцеронового "Лелія", трактат про приязнь. Прочитав, перекладаю. Перше враження проминуло. В голові перестало шуміти. Зал з професорами, інспектором і столом уже не танцює перед моїми очима, я вже не думаю про те, що коли впаду, то прийдеться ще один рік ходити до восьмого класу, як нещасливий "репетент". Вся увага скупчена на Ціце-роні й на його трактаті.
Переклав і нехотячи зітхнув.
Інспектор усміхнувся. (Перша усмішка на його поважному обличчі.)
— Гаряче вам?
— Так, пане раднику. Нині гарячий день.
1 дійсно, день був незвичайно гарячий, липень. До того ще сонце заглядає у вікна. Хотілося б скинути твердий комірець і порозпинати сурдут. Але годі. Інспектор два рази грубілий від мене, а його англез на всі ґудзики запнятий.
— Так, так, — каже, — бувають іноді гарячі дні в життю. Ціцерон мав їх також. Скажіть коли?
І почалася розмова про життя і твори великого римського адвоката й філософа.
Господи! Як гарно вміє інспектор Іван Левицький вести таку розмову. І як багато він уміє! Забувається, що це та зненавиджена матура, хотілося б розмовляти з ним якнайдовше.
Але годі. Глянув на годинник: "Дякую".
З бічної лавки вийшов мій товариш, я сів на його місце. Він відповідав, мені дали хор із котроїсь грецької трагедії і казали підготуватися.
По греці прийшло польське і пройшло, можна сказати, блискуче. Так само й українська література. Темпо відповідей з німецької, ясна річ, не могло бути таке жваве. Нелегко було опанувати величезний предмет від Ульфіля-са до Ґрільпарцера . Грубий підручник, писаний тяжкуватою мовою, не облегчував справи. Але і з того предмету відповіді були вдоволяючі.
— А тепер, — звернувся до мене предсідник, — розкажіть мені по-німецьки про життя Григорія Квітки-Основ'яненка.
Комісія помітно здивувалася. На мене повіяло леготом з рідної давнини. Я став розказувати про автора "Марусі" короткими, зв'язкими реченнями.
Переповідав по-німецьки те, що в голові написане було по-українськи. Тільки одно слово зле переповів, з "монастиря" зробив "Мйпamp;ег".
— "Кк^ег", — поправив предсідник і усміхнувся. Смеркалося, коли мені професор Санат подиктував математичне завдання. Предсідник глянув на таблицю і казав його стерти, із німецького грубого задачника вибрав і подиктував інше питання.
Я написав, і крейда вилетіла мені з рук.
Інспектор гадав собі, що я математику знаю так само добре, як попередні предмети, і вибрав одно з найтруд-ніших питань.
Професор стояв за столом.
Я мимохіть глянув на нього. Він тільки раменами здвигнув.
Оце і є мій камінь претхновенія — погадав л собі. Та невже ж через нього маю я провалитися і замість на університет ще один рік ходити до 8 класу. Ні, ні! — заперечив рішуче. Зібрав усі думки докупи, всю енергію ума і став чорну таблицю засівати білими знаками.
Писав, писав, писав...
— Абітурієнт, — перебив мені предсідник, — в такий спосіб не дійде до влучної розв'язки.
Я озирнувся. Мій професор сіяв. Значуще притакнув головою — себто казав, що дійду.
— Пан радник позволять, — відповів я предсідникові, — гадаю, що дійду.
І я дійшов, записавши дрібно цілу таблицю. Предсідник глянув: мій вислід ні на волос не різнився від того, що був поданий у задачнику. Брови інспектора підлізли вгору. Кивнув на професора, цей підбіг до нього, і оба довго щось балакали, показуючи пальцями на таблицю.
— Дякую, — сказав до мене інспектор, — можете вийти на коридор і відпочити.
Я вийшов. В голові мені шуміло, з чола капав піт. Нараз хтось мене кріпко вдарив по рамені рукою.
— Швиндриго! — почув я голос професора Саната. — Ти міг бути математиком, коли би був не рисував карикатур на моїх годинах. Знаєш, я до половини завдання не міг збагнути твого плану. Пан інспектор також. Як той такий спосіб прийшов на гадку?
— Або я знаю як? Скажіть мені тепер ще раз це саме питання розв'язати, то я навіть не рушу.
На самім кінці, вже по дев'ятій годині, здавав я фізику. Дарма, що втомлений, якось відповідав. Аж нараз інспектор каже: "Ще одне питання, аналіз спектральний".
— Аналіз спектральний, — повторив я і мовчу. Інспектор дивиться на мене, я ні пари з уст.
— Так Ви, мабуть, шкартнули собі аналіз спектральний?
— Ні, пане раднику. Про нього є в підручнику на сторінці (тій і тій) петитом, але я перетомлений і думка послуху відмовляє.
Інспектор зазирнув до підручника:
— Ну так, дійсно. Дякую.
Коло години одинадцятої почув я слово "Зрілий", таке звичайне собі, а таке важке й багатомовне слово... На коридорі обступили мене товариші. Стискали, випитувалися про подробиці іспиту.
— Дай мені щось на щастя, — просили. Я мав трохи дрібних — роздав.
Був би нову, чорну маринарку скинув з себе і дав котромусь, — так страшенно радів, що збувся тієї біди. На долині перед гімназією чекав на мене дядько Лонгин і забрав до себе на вечерю. Я був голодний, як вовк, але їсти не міг. Насилу заспокоїв голод.
Коні з дому чекали на мене. Сів на візок і поїхав. Коні буцім знали, шо мені спішно, й летіли, як птахи. В хаті ніхто не спав. Дожидали мене. Мама вийшли до брами.
— Як же там?
— Здав.
— Славити Бога, — більше нічого не могли сказати.
— Здав, здав! — пішло по цілій хаті.
Господи, хто годен гідно описати цю радість і цю першу спокійну ніч по матурі!
УКРАЇНСЬКА ПРОГУЛКА ДО ПРАГИ
(Продовження на наступній сторінці)