Хоч які голодні, не спішилися ми до своїх станцій — по два-три рази прочитували заголовок, дійові особи, прізвища артистів та артисток, всю афішу згори до долини.
І на другий день лавою пішли до театру — українці, бо поляки ходили переважно на штуки народні зі співами й танцями, жиди також.
Хто пішов, не пожалував. Полуботка грав Біберович, Царя Петра — Плошевський. Зелений, червоним сукном підшитий калган, лосеві панталони, високі, поза коліна чоботи, тригранний капелюх. А яка маска! Які страшні очі! І як вони грали. Це був концерт. Усі костюми нові, декорації свіжі, незапорошені. Не знаю, чи коли-небудь наш мандрівний галицький театр вивінував так блискуче яку другу штуку.
І не забуду "Корневільських дзвонів" з Клішевською, молодшою Радкевичівною, з Яновичем125 (батьком славного Курбаса126) і з Плошевським. Самі молоді артисти, голоси свіжі, чисті. Скільки краси в їх співі, скільки душі в їх грі! Чи міг хто забути Плошевського як божевільного Ґаспара на дерев'янім конику і з безумною піснею на устах? Або Яновича, як він ховається в залізний лицарський лаштунок і співає, або це чудове "діл, діл, діл, діл, діл, ді", що не одного доводило до божевілля? Може, й були такі, я до них не належу. Слова позатирались у пам'яті, але мелодії бринять у вухах, перед очима являються не раз, мов чарівні привиди, обличчя й постаті наших незабутніх артистів. Бачу їх усіх, що грали в "Циганськім бароні", — і Клішевську й Радкевичівну, і Стечинського й Осиповичеву, Лясковського й Підви-соцького, але то всіх, усіх! Деякі ролі двояться і трояться в очах, бо я кілька разів бував на виставі тої знаменитої оперети і деякі ролі бачив у декількох обсадах. Нині важко мені сказати, чи краще молоду циганку грала Лопа-тинська, чи Рубчакова. Обі грали й співали чудово. Пізніше був я на виставі "Циганського барона" у Відні (мабуть, в "Theater an der Wien"). Декорації, оркестр, хори, костюми, все те було незвичайне, блискуче, але з ансамблю я не затямив нікого, натомість ансамбль нашого театру тямлю увесь.
На сцені нашого театру у Львові, але геть пізніше, бачив я наших великих артистів: Садовського127 й Занько-вецьку128. Заньковецькою я був захоплений. Нагадалася Сара Бернар129, Шарлотта Вольтер, Елеонора Дузе130 й Гелена Моджеевська . Заньковецька не блідла при них, не була менша, а для мене, може, ще й більша, бо своя.
Так тоді ще, за моїх хлоп'ячих і молодечих літ, пізнав я майже ввесь український театральний репертуар і всіх визначніших артисток і артистів нашого театру.
Скільки гарних хвилин завдячую їм! Скільки разів ішов я до тих, буцімто театральних зал, де вони виступали, засмучений, зажурений, прибитий, а виходив з оновленою душею.
Скільки разів плакав і сміявся з ними, скільки разів спочував з бідними й приниженими, яких вони виводили на сцені, й гнівом запалювався до тих, що зло й кривду творили.
Спасибі Вам, діячі й діячки нашої недооцінюваної сцени! Який жаль, що ви своє високе мистецтво забрали на другий світ з собою! Лишилися по вас тільки деякі по-линялі фотографії, деякі останки одягів і такі бліді спомини, як оці, що їх я тут написав.
МАТУРА
Кому з нас не снилася у пізнішому віці матура, і хто з нас не будився після такого сну схвильований і облитий потом? Ось завтра маєш іти до цього страшного іспиту, а ти ще "не переробив" фізики або не повторив "Життя старовинних римлян і греків" з підручника Терліковсько-го. Про хімію та про статистику, себто устрій Австро-Угорщини, навіть не згадую, бо ті предмети звичайно відкладалося на сам кінець і тому зналося їх от так собі, п'яте через десяте.
Матура — була така погана й злюща баба, що її змалював Панкевич зі шматком хліба в одній руці і з нагайкою в другій. Мовляв: хочеш їсти свій хліб, то вчися, небоже, щоб тобі очі вилазили з лоба, так учися.
За моїх часів здавалося матуру з усіх предметів, насамперед письменну, а тоді й усну, якщо вислід із письменної був добрий.
Не здавалося тільки релігії, і можна було дістати звільнення від здавки історії та фізики, але як мав ти на всіх свідоцтвах з вищої гімназії самі відзначаючі й дуже добрі ноти, і то відзначаючих більше, ніж дуже добрих. Я був звільнений з історії. Товариші мені завидували й казали, що маю половину матури в кишені. Так багато часу йшло тоді на історію. Треба було три томи Гінделія викути майже напам'ять з множеством дат, імен, генеалогій пануючих родів і т. д.
Я матури не потребував боятися, хіба математики, що була моїм "каменем преткновенія", але все ж таки боявся, бо не хвали дня, заки звечоріє. Іспит це припадок. Матура тим більше. Може тебе боліти голова, може котрийсь із професорів прийти в лихім гуморі, може інспекторові муха на ніс сісти — все може бути. Так тоді вчися!
І братія вчилася, аж тріщало. На тихих стежках поза містом не важко було стрінути молодого чоловіка з книжкою або зі скриптами в руці, що ходив по тій стежці туди й назад, туди й назад, як кінь у кераті, і твердив: "Наполеон Бонапарте родився 1789 р. в Аячіо, на Корсиці... Наполеон на Корсиці, без року в Аячіо... в Аячіо, Наполеон на Корсиці..."
То знову, як падав дощ, абітурієнти збиралися по станціях і під проводом спеціалістів розв'язували математичні завдання або повторювали фізику, від дефініції починаючи.
Я звичайно лежав на ліжку й слухав. Дещо затямив собі, дещо ні. Математики не вмів і не вірив, щоби міг її навчитися. У класі було трьох таких математиків, що навіть з професорами перечилися, ще кількох можна було знайти, що не дуже трудні завдання сяк-так розв'язували, а решта це були не математичні голови. До них належав також я, хоч професор Санат казав, що я не вважаю на його годинах, рисую карикатури професорів і тому не вмію, але зате відпокутую при матурі.
Погроза професора не притягала мене, лише ще більше відтручувала від нелюбого предмету. Я виправдував себе тим, що професори від математики змінялися кожного року, а всі викладали так, що тільки спеціалісти розуміли їх, решта ж дивилася на таблицю, як телята на мальовані ворота. А на погрозу, що відпокутую при матурі, я казав собі: "Якось то пан Біг дасть". Взагалі на Бога числилося щораз то більше, бо, як каже наша приповідка: "Коли тривога, то до Бога". Священичі сини, поповичі, приносили ми з хати прив'язання до церкви й віри, і хоч деякий під впливом лектури переходив "весняні бурі" і не все вмів погодити те, що казав професор природничих наук із тим, що проповідував катехит, то глибоко в душі залишалися ми все-таки віруючими, що тепер, більше ніж коли, виявилося також і назверх. До церкви ходили ми пильніше, перед хрестами скидали капелюхи і не доторкалися "вільнодумних" питань. Пощо, коли перед нами стояло одне велике й життєве питання — матура!
Але від хлопців вісімнадцятилітніх годі вимагати послідовності. Деякі з нас забували іноді про це велике й важливе питання, їм хотілося якоїсь передишки, відпочинку від науки і навіть ризика.
На круглі до Швадрона не вільно було ученикам ходити. А невже ж ми ученики? Ми абітурієнти, що за деякий час стануть студентами університету, — ходім!
І ходили.
Я за весь час побуту в гімназії ніколи не був караний, ніколи навіть нагани не дістав. Вихований під оком діда й тіток, на грішні студентські шляхи не ступав.
Та перед самою матурою товариші все-таки затягнули мене до Швадрона на круглі. "Встилайся! — казали, — не будь дитиною! Що тут злого заграти собі в круглі й випити шклянку пива? Ходи!"
І я пішов. Земля горіла піді мною. Я не тільки боявся, але й почував себе винуватим. Немов важкий гріх брав на своє сумління.
Ані одного кругля я не збив. Кулі не долітали.
А коли переді мною поставив Швадрон дві кварглі та гальбу пива, то мені кров ударила до голови. Така тая гальба була велика та глибока, як якась заворожена кер-ниця. Мені здавалося, що не я її, а вона мене проглине.
І хоч як товариші то жартами, то погрозами намовляли мене, я все-таки усього пива не випив, бо не міг.
"Який же з тебе буде академік, дитино, котику!" — насміхалися з мене.
Перед письменною матурою відбулася нарада, як винести з залу і як до залу принести з міста готові завданням Від своїх попередників знали ми, яких вони способів ужи-* вали, і прийшли до висновку, що всі ті, навіть найхитріші способи, вже вичерпані і що нам остається одно, а саме: здатися на власні сили й обійтися без чужої помочі. Були між нами такі спеціалісти і від математики, і від мов, що кращих не треба. Вони зроблять навіть найтрудніші завдання, треба тільки як слід обміркувати, як би то те, що вони напишуть, скоро й лепсо передати з рук до рук, бо не всі професори, що прийдуть на інвігіляцію, будуть на нас дивитися прижмуреним оком. Попадаються між ними Й такі, що вже забули, як самі здавали матуру і як шкіра на них терпла, — цербери!*32 Вибрано скорописів, придумано шнуркову систему, і справа була скінчена.
Математичні теми були, може, й не найтяжчі, але на всякий спосіб такі, що не знаю, чи й одна четвертина із нас була б їх розв'язала. Але наші математики дали собі з ними дуже скоро раду, скорописи попереписували їх еля-борати на листках заздалегідь приготованого паперу і, коли інвігілятор обтирав ніс хустиною або чистив свій цвікер ірховою шкіркою, пускали ті листки по класу. Дуже тяжкий був латинський переклад із Сенкевичевого "Кво вадіс" опис пожежі Риму, від слів "А Жим вцьонж пло-нол' Тут не можна було користуватися ні жодним бриком ані виписками, треба було писати з голови. Але наші філологи і з тим дали собі раду.
(Продовження на наступній сторінці)