Скрізь торчали зелені вітки маю. Не жалували його. Є того добра повно в лісі, а стара хата хай хоч раз у рік причепуриться й відмолодіє.
Обидва парубки замітали подвір'я, а пастух Василь водою його кропив, щоб курява не йшла на свіжо вимиті вікна. 1 про моріг здовж паркану не забули. Навіть пір'я, що його гуси й качки погубили, повизбирували дочиста.
"Так, так, хлопці, — хвалив їх дяк Янчинський, — гарно мусить бути, по-господарськи!"
І якраз у ту хвилину від церкви, ген з гори, поплили звуки наших невеликих, але милозвучних дзвонів.
"Добре, пане Янчинський, якраз пора", — відповідає батько.
Янчинський в білій, вишиваній сорочці, в синіх штанах та чоботах легких, волосся в кружок, невеликий вус вдолину, виглядає як зразок нашого господаря. Збудований, мов статуя, лице наче вирізьблене, — красунь!
"Я вже казав паламареві дзвонити", — звертається до батька.
Всі ми, що були на подвір'ю й на ґанку, поскидали хто капелюх, хто шапку, перехрестилися тричі й довгу хвилину перетривали в молитовній мовчанці.
♦
Церква стояла за потоком, високо на горі, під лісом. Дерев'яна, з грубезних брусів, без підмуровання і без ґанку.
Входилося до неї по двох кам'яних сходах, відразу з цвинтаря.
Сходи з намогильних плит, написи на них час постирав.
Церква була тридільна. Не церква, а церковця, будована колись дуже давно, коли ще людей у селі було небагато. Старі люди казали, що в давнину росли тут величезні ліси.
Нині тільки старезні липи тримали її у своїх зелених обіймах.
Хорів у церкві не було. Дяк Янчинський стояв у крилосі і співав, вимахуючи руками. За ним в один голос потягали жінки й мужчини.
Здалеку здавалося, що то не люди співають, лиш грає якийсь великий, дивний інструмент, поставлений між небом і землею.
На Зелені свята відправа тривала довго. Людей зібралося багато. У церкві було тісно й гаряче. Так гаряче, що дехто не витримав, задрімав, і що лиш дзвінок будив його з тієї дрімки. До них, на жаль, належав також я. Хоч як боровся зі сном, побороти його не міг. Але зате, як скінчилася відправа, як вийшов я із церкви й дихнув свіжим повітрям, то надух приходив до себе і летів стрімголов крізь загумінок, сад і обійстя Яцка Коханого до нашої хати на обід.
А на вечірню знову до церкви.
Вечірню я дуже любив. Та ще на селі, в старій, дерев'яній церковці.
Підвечір'я. Крізь маленькі шибки вливається притишене сонячне світло, перепущене крізь зелене мереживо липового листя.
На престолі горить лиш кілька свічок. Не ярко. А в церкві тихо. Тільки шепоти молитовні бринять, ніби в пасіці бджоли: "Сусе Христе! Матінко Пречиста!" (Дикий голуб туркотить у лісі.)
І нараз пісня: "Світе тихий...", така інша від усіх пісень у світі. 1 ти іншим стаєш. Хочеш чи ні, самі згинаються коліна: "Сусе Христе! Матінко Пречиста!"
По вечері виходимо на ґанок. Тато й мама сідають на лавці.
Я також хочу трохи присісти, бо цілий день вистоявся у церкві. Так молодший братчик не дає. Каже, щоби з ним танцювати. Ледве мама намовила його, щоби пішов до кухні, бо там ще є щось солодке з обіду. Пішов. На ґанку тихо стало.
Сутеніє. Небо як голубий, полинялий шовк. Сіріє і темніє зелена краска дерев. Затираються обриси дерев і будинків, бовваніють верби над потоком, а потік голосніше шумить.
"Чуєте? — каже мама. — Вільха".
Наслухуємо... Так... Може, на п'ятім або четвертім подвір'ю від нас лунають дівочі голоси. Деякі такі тоненькі, як шовкова нитка. Задалеко, щоб зловити слова, лиш шматки мелодії долітають до нас.
"Що таке вільха?" — питаюся мами. — "Обряд такий, старосвітський звичай. Вчора дівчата ходили до лісу й принесли звідтам деревце..." — "Вільху?" — "Ні, молоду берізку, але нині її називають вільхою..." — "І що?" — "І ходять з нею по всіх подвір'ях, де є дівчина відданиця". — "Але до нас не прийдуть, бо в нас такої дівчини нема". — "Як то нема? А про Доську ти забув?" — "Правда. І що?" — "Як прийдуть, то побачиш що. А тепер слухай".
Пісня наближається до нас. Ніхто її не спиняє.
Навіть хлопці, що звичайно насміхаються з дівочих звичаїв і забав, якось мовчать. Невже ж і їх полонила краса старосвітської пісні?
"Ще одно подвір'я, і вільха буде в нас", — каже мама, що дуже любила народні пісні й сама їх гарно співала. Повертаюся вправо, звідки має надійти хоровод, і наслухую.
"Ідуть! Ідуть"!
Кільканадцять дівчат, тихо й без гамору, як тіні, всуваються на наше подвір'я. Доська мов з-під землі виросла. Дають їй вільху, стає на моріжку, дівчата вінком кругом неї, як на гаївці на Великдень. Вінок хитається, розколисується вправо, вліво, співають:
Ой хилився дуб на дуба, На крислату березу...
Слова звучать ясно, але мелодія лунає якось так притишено, таємно, буцім із далеких, дуже далеких світів надходить.
Зілля ж моє, василеньку, Зілля ж моє, василеньку! Садила-м тя, доглядала, Садила-м тя, доглядала. До схід сонця підливала, До схід сонця підливала.
І жалується дівчина в пісні, що зілля те плекала для милого на весілля. Та замість у милого побачила його в неділю під церквою у нелюба "на шапочці". І журиться, як би то до нього приступити, зілля своє вихопити, бо з нелюбом важко жити...
♦
Скінчили. І так, як непомітно появилися, так і зникли, мов привиди весняної ночі.
І знову тишина. Лиш потік шумить і гаморять верби з собою. А там знову: "Ой хилився дуб на дуба, на крислату березу".
Чим дальше відходить хоровод, тим тихіший його спів. Аж і мовкне кінець села. Буцім із лісу вийшла ця пісня й помандрувала в ліс, там, де Чугайстер Мавки полошить, де сова мишам жити не дає, де папороть у ніч перед Купалом цвіте.
КРАСНОПУЩА
Від малої дитини мав я нагоду дивитися на деякі гарні образи. По подільських дворах і приходствах ходив німець-маляр Швугер, малюючи портрети, краєвиди й копії святих образів. Малював він також у мого діда в Крегульці, а коли дідо перенісся до Бережан, а парохію в Крегульці дістав мій батько, то Швугер зимою заходив до нас і також малював, а я годинами цілими сидів при нім, затаївши дух, і дивився. Деякі образи Швугера, особливо з його молодих літ, були справді гарні.
У діда виховувався Юрко Райзнер. Співав у церковнім хорі і підготовлявся на сільського вчителя, бо дідо був тоді інспектором шкільним і не одного вчителя виховав та примістив у школі. Але цей Юрко виявляв такий малярський хист, що спів покинув і на вчителя не вчився, тільки дякуючи Швугерові став малярем. По нім лишилося було в нашій родині декілька його справді дуже гарних праць. Але Юрко залюбився, оженився, прийшли діти, треба було заробляти, а що найпевніші заробітки знаходили тодішні наші малярі в церквах, то став він церковним малярем і на ширшу воду не виплив.
Учнем нашої гімназії бачив я не раз у палатці графа Потоцького в Раю, образи маляра Григлєвського, Матей-кового76 "Віта Ствоша" (Файт Штосса), родинні портрети Потоцьких та декілька цінних творів фламандських малярів.
Але найбільше тягнув мене до себе величавий іконостас у василіанськім монастирі77 в Краснопущі. Був це наш найближчий монастир, і до нього ми, ученики нижчої гімназії в Бережанах, ходили на святого Івана на відпуст.
З Бережан до Краснопущі було мало що не три милі, майже так само, як із Поручина. їхалося гостинцем У напрямі Золочева, попри Жуків, Урмань, Розгадів, до Пліхова, там переїздилося греблю і дряхлий місток, а тоді селом і вузенькою доріжкою доїздилося до монастиря. Хто їхав туди, на нудний краєвид нарікати не міг. Куди там! Це один із кращих шматків нашої батьківщини. Високі горби, глибокі яри, густі дубові ліси, стави, як озера, села на пригірках зі старосвітськими церквами і з чистенькими
селянськими загородами — чого ще більше прохожий чи переїжджий від краєвиду забагато може! 1 біда не кидалася тут у вічі. Жито, пшениця, картопля, кукурудза, а до того гриби та ягоди в лісі, риба в ставах і ріках, а часом і пакосний дик, застуканий у шкоді, — якось люди жили і за Божою допомогою давали собі раду. У лахмітті мало кого бачилося, курман, куртина, зимою кожух, літом чисто випране білля, — усякий хотів по-людськи виглядати.
Я дуже любив цю дорогу і, як тільки мав нагоду, радо їхав до Краснопущі.
Але з Поручина пішки було туди багато ближче. Щоб тільки дібратися до лісу, а тоді вже лісом, лісом ішлося так довго, поки нараз перед тобою не відкрилася широка, спадиста долина, з трьох боків окружена лісистими горбами. З середини тієї просторої долини підіймалася вгору величава трьохбанна дерев'яна церква, а за нею мурований, одноповерховий Василіанський монастир.
(Продовження на наступній сторінці)