— Жодного "зазирну", ходи мені зараз, а то відішлю Кирила з кіньми і поїдеш з ложкою на піч. А втім — Кирила й так нема у стайні.
— А де ж він? — скрикував я тривожно.
— Пішов до міста. Таку, о! довгу "конотатку" привіз, — не зараз і вернеться.
— А як вернеться пізно?
— То переночуєте, бо під вечір я тебе не пущу. Знаєш, яка до Поручина дорога, — страшила мене тітка.
Пив я це снідання, як за кару, й навіть хрупкі булочки з пекарні Мерля мені не смакували. Але все ж таки випив якось тую каву, вхопив кілька шматочків цукру й побіг до стайні.
Коні як почули мене, повідвертали голови від жолоба, і гнідий заіржав весело. Зате й дістав цукру, а карий не дістав, бо викидав його з лиска. А що там у Поручині чувати? Чи всі здорові? Чи дістаєте ще овес три рази на добу, і чи сіно ще є? А з худоби чи що прибуло? Питанням не було кінця. Коні форкали радісно і притакували головами. "Бідні коники, бідні!" — поплескував я їх по шиях і жалував, що такі заболочені прийшли. "Добре, що вам Кирило хоч боки та шиї скрутлями витер і дергами вас понакривав. Але де він є, чому не приходить цей Кирило? Справді, чому він не приходить?!"
1 я притьмом біг на хвіртку.
На хвіртці очі свої видивлював, а Кирила побачити не міг. Так простояв, поки мене не закликали на вчасний обід.
— Видно, тобі нудно в діда і в нас, коли ти так спішишся додому, — дорікала мені тітка. Я не знав, що відповісти. Хвилину мовчав, задавлений у тарілку, а тоді виправдувався, що в діда і в тіток мені дуже добре, але я хочу трохи поїхати до хати, бо вже давно там не був.
Обід складався тільки з двох страв, і то пісних, на олію, але мені здавалося, що він триває так довго, як на празник або на іменини. Терпцю не ставало, поки не прийшов Кирило, двигаючи повну кобелю всякого добра.
— Кирило! Борзо, борзо, бо дуже спізнимось! Ще нам скажуть тут ночувати!
— Борзьо, борзьо! — покривлявся мені Кирило. — А хто пообідає за мене?
Дали Кирилові обід, та заки він його з'їв, заки напоїв і запряг коні, минуло полуднє. Я за той час попрощався з усіми, одягнувся і витарабанився на віз.
Дідо всунув мені в руку кілька шусток на писанки, перехрестив коні, і віз покотився в долину.
Я дуже любив Бережани, але тії на горі, з Олімпом, Руриськами і Раєм, а не ці в долині, де були крамниці, де відбувалися ярмарки і де в ратуші, серед Ринку, містилася наша гімназія. Бр-р! Я навіть не дивився в цей бік. Не цікаво. Зате, коли ми виїхали за рогачку і коли я з горбка глянув поза себе, то побачив такий чудовий краєвид, що ока від нього не міг відірвати.
Велетенський став мерехтів усіми переливами срібла і кобальту, відбиваючи в собі і весняне неспокійне небо, і береги, свіжою зеленню вкриті. На одному березі довгим шнурком розтягнувся Лапшин, на другому Гиновичі; з третього боку широка й висока гребля відцілювала став від Бережан, а четвертий бік губився в шуварах, тепличинах і у вільшині. Здовж греблі стоять рядком величезні, старезні дерева, буцім сторожі, щоби став не перервав греблі та не залив міста, як це вже раз і сталося колись, бо став був коди вище від міста, так, що тільки вежі ратуша, церкви і костелів знімаються понад його плесо.
Верхи цих веж весна вже обмила дощами, висушила вітрами, а тепер їх сонце позолочувало своїм промінням. Як же вони блистять, мовби на них хтось велетенські свічки позапалював, мовби там хтось попришпилював зорі. Моє захоплення краєвидом Бережан перебив Кирило.
— Не знати, паничу, чи Василь виїхав уже другими кіньми до жуківського мосту.
— А нащо нам його?
— Як то нащо? Підбичувати мусить. Одною парою не переїдемо ні ліска, ні Глинки. Там така розкаль, що хай Бог криє.
— А якось їздять люди.
— їздять, але як! Суголовками об'їжджають або озимину псують. Коні в них малі та шпаркі, як мишенята, а вози на дерев'яних осях. Та й то колись тут як якийсь застряг у ліску, то півднини бовтався, поки не над'їхали люди та й не підбичували.
На наше щастя, перед жуківським мостом, на мурованці, стояв Василь з другою парою коней. Припрягли і з'їхали в болото.
Кирило правду казав. Це була така розкаль, якої я ще не бачив. Віз поринав по самі осі в болоті. Люди городами ходили та загумінками.
Минула година, заки ми переїхали село й опинилися перед невеличким дубовим ліском.
Я все того ліска боявся, бо звичайно верталися ми з Бережан пізно вночі, дорога була навіть літом і в погоду препогана, повна ям та грубезних корінюк, що мов величезні гадюки повилазили з нір й повзли через дорогу.
Лісок мав два дуже прикрі горби, а посередині яр, куди стікала з усіх сторін вода. Направо й наліво росла не густа, але стара дубина. Там було темно, і я все боявся, що з тієї темряви вискочать як не вовки, то розбійники.
І тепер, коли Кирило й Василь перед тим ліском стали, щоби коні висапалися трохи, то, незважаючи на те, що було ще ясно, я волів дивитись поза себе, на Жуків і Шумляни, ніж на цей непевний лісок.
— Кириле, а чому ми не їдемо? — питався я.
— Спитайтеся, паничу, коней. Бачите, як боками роблять. А такі стали, якби їх хто намилив. Це не дорога, а лихий зна що. Бодай би кращими не їздили! — закляв не знати кому.
Василь добув разовий хліб, часник і сіль. їли. Я також. Хліб мені смакував, як не знати що. Це я і сказав їм.
— Бо то свій, а не з чужого поля і не з чужої печі, — повчав мене Василь. — У місті тільки булки, а разового хліба там не вміють пекти.
— Разовий хліб здоровий. Він навіть зуби чистить, і тому-то нас, хлопів, зуби менше болять, ніж вас, — додав Кирило.
А Василь:
— Часник також річ добра. Прикро пахне, то правда, але хороба того паху не любить і втікає. Та ще й голоду ніщо так скоро не заспокоїть, як часник. О, прошу, — і він подав мені два здорові зубці.
Я їв і хвалив, хоч часник був такий гострий, що мені аж в носі крутило і в очах свічки горіли.
— А тепер закуримо собі, — сказав Кирило, добуваючи капшук з тютюном і паперцями.
Скрутив папіроску і подав Василеві.
— А, може, ви, паничу, також? — звернулися оба до мене.
— Не курю, — відповів я таким тоном, буцімто мені не одинадцять літ, а вісімнадцять, якщо не більш.
Сутеніло, коли ми рушили з місця. Коні стогнали, віз тріщав, посторонки натягалися, мов струни.
— Вйо, вйо, вйо! — кричали оба парубки. Віз котився два-три кроки й став.
Василь, де берег був трохи вищий, зіскакував з коня і йшов. Потім скакав на котрогось із них і знову: "Вйо, вйо, вйо!*
Так викараскалися ми врешті на горб і стали. Перед нами вилискувалося, як озеро, те багно, що було між горбами.
— А тепер що? — спитав Василь, чухаючися за вухом.
— Ми там потопимо коней.
— 1 себе, — додав Кирило. — Тому й повертай гайта.
— Але там жито, — кривився Василь.
— Хай буде і пшениця, — їдь!
Об'їхали ми багнюку і знов звернули на дорогу. ї знов така сама, коли не гірша розкаль, і ями такі, що віз перехилюється на боки, — ось-ось і перевернеться. Закусую зуби, щоб не кричати, і тільки постогную стиха.
А тут вже й темно стає... Господи, щоби скоріш додому! Доки життя, в таку дорогу під вечір не поїду, — кажу собі.
— А ви курячої сліпоти не маєте? — питаюся Кирила, бо доїжджаємо до Глинки, а там неважко загнатися в рів, коли не бачиш добре.
— Славити Бога, не маю, — заспокоює мене Кирило, і я бачу, що він правду каже, бо ідемо добре — хоч і довго; Щокілька кроків коні стають, щоб видихатись і набрати сили.
Так ми якось щасливо взяли цю Глинку і ще два-три горбки, а там вже й Біще — наліво, перед нами.
По хатах світиться ще. І в млині також ясно. Мабуть, пізні Івани пшеницю на паску мелять. Млин гуде й торохтить, буцім сердиться, що спокою не має. (Він раз зі злості жінку на колесо взяв, як віл на роги.)
Від млина до приходства вже недалеко. Але ще треба переїхати цей місток, що на нім чорний баран показується. Не дай Боже побачити його!
Боюся того барана, але очей від містка ніяк не відірву... Щось на нім сидить... Чорне, велике... Побачило нас... Жене, ланцом дзвонить, на віз вискочити береться.
0 Боже! Це ж наш добряга Босий! Із припону зірвався, щоб нам вибігти назустріч. Дасть йому за це пастух Василь, о, дасть!.. Босий!
Від містка до нашої брами, може, ще з триста кроків. Але доїхати туди нелегко. Дорога крутиться понад потік. Потік виступив на дорогу, а болото з дороги спливає до потока. А тут ще й верби з обох сторін: густо саджені, крислаті. Треба бути Кирилом, щоб переїхати тих кількасот кроків. І Кирило їх переїхав.
Щоправда, Василь-пастух поміг йому трохи, бо вийшов з ліхтарнею на браму. Ліхтарня велика, з грубою свічкою, освітила прикрий скрут на подвір'я.
1 так ми вже перед ґанком. А на ґанку крик: "Приїхали! Приїхали!"
Зіскакую з воза, вибігаю по сходах і паду просто в обійми тата й мами.
— Славити Бога, що ти вже тут, — тішиться мама. — А ми боялися, чи не сталося вам що злого. Ходи ж у хату.
(Продовження на наступній сторінці)