— Ну-да, він боїться. Коснися чого, думає, вони ж не підуть проти своїх одновірців. Ну, то все ж дав султан запорожцям обидва лимани — Дніпровий і
Дністровий. Це на досаду Катерині. А вона, клята, знає ж, що запорожці вояки добрі, що як случись війна, то виступлять козаки проти, так наб’ють же пику, що й казать. От вона й давай підмовляти запорожців, щоб вертали назад. Обіцяє й таке й таке — прямо золоті гори.
Ой пише цариця та й до кошового:
"А йдіте до мене жити!
Ой дам я вам землю та по-прежньому,
А по Дністер-границю".
"Ой брешеш, брешеш ти, вража царице!
А ти хочеш обманити:
Ой як підемо ми у твою землю,
То ти будеш лоби голити..."
— Та й не схотіли наші вертатися. Мо’ там і обжилися б, так коли ж бо турчина хтось надоумив — переселити козаків на дунайське гирло. Ну, тут уже й пішло розбиття. Одні кажуть підем на Дунай, одні кажуть лучче вернуться до Росії, а тисяч шість подалося до цісаря австрійського. Десь там є така ріка Тиса, так от понад тою Тисою оселилися.
Отак і розбилися наші люди. Одні в Австрії, одні в Туреччині ото над Дунаєм, а тих, що перейшли сюди, тисяч мабуть сімнадцять, поселила цариця десь аж коло Кубань-річки. Де вона та Кубань, я й сам не знаю. Десь аж за Чорним морем, під черкесом. Там вони й досі живуть.
Сивий дід, тихий проникливий голос, нервуюче дзизчання струн, як ілюстрація до сумних оповідань — все це робило незабуте враження на Тараса. Уже дід попрощався й пішов із Шевченкової хати, а Тарас усе ще зостався під враженням дідових оповідань. По ночах снилися йому козаки, а з хлопцями затівав забави у запорожців і все шукав таких людей, які могли би сказати що про Січу. Часом натрапляв, але мало. І не знав, що безконечне джерело всяких вістей про Запоріжжя тут, під боком.
ХХУП
Школа не функціонувала, і Совгирь нудився без діла. Раз у неділю по службі божій звернувся до Тараса.
— Ти ж не пасеш? Приходь до школи — я тебе вчитиму.
Тарас не стямився від радощів. Він і сам не знав, що вчення стало для нього такою потребою. Вже наступного дня прибіг до школи.
— Знаєш що, Тарасе? казав Совгирь. — Давай прямо за псалтиряку візьмемося. Адже ти знаєш £-л-а, що се буде бла. А ж-е-н буде жен. А разом буде "блажен". А далі м-у-ж буде муж — от і вийшло "блажен муж".
Коли Тарас уперше зложив ці перші слова першого псалма — він не знав, що з ним діється. Це не було радістю — це було щось безмірно більше. Мов подужав якісь великі перепони і власними руками розкрив перед собою безконечність перспектив.
А Совгирь дивувався, пригадуючи і свою власну науку і науку інших — як то цьому хлопцеві так усе легко дається. Що оцей самий муж блаженний — скількох сліз, скількох різок він був вартий цілим поколінням дітвори, а оцей вихрастий хлопець раз-раз і готово! Одхватав увесь псалом.
Але Совгирь тримався тої педагогічної методи, яка велить не хвалити учня,
174
щоб він не задавався. Навіть більше: старався викопувати із своєї скарбниці знань такі речі, які би показували учневі, що вчення — то річ безконечна, кладязь науки незглибимий і, вивчишся тільки читати, ще задаватися нічого.
— Читати... Читати, брат, іще не штука. Читати навчитися легко. А от просодія, сказать — о! Тут уже треба знать. Бо сама просодія означається трьома знаками. Перший — то оксія, сірич "острая". Другий — варія, сірич "тяжкая". І третій періспомені, сірич "облегченная", інакше камора. А це ж хіба все? Єсть і псіллі, єсть і дасія. У нас був один чернець кацап, так він звав псіллі —"звательцо".
Совгирь сміявся — такою чудною здавалася йому ця назва. А Тарас переймався пошаною і до науки взагалі і до знань своїх) учителя.
І от раз в одну з таких бесід Тарас запитався.
— Ботіпе та§І8Іег! А чи ви не знаєте, як одягалися запорожці?
Совгирь стрепенувся.
— А тобі навіщо?
— Та я хочу намалювати запорожця на коні, а не знаю, як вони вбиралися.
' Совгиря й хлібом не годуй — тількищай йому побалакати про запорожців. І він такий убір запорізький розписав Тарасові, що хлопець аж рота роззявив. Із оповідань Совгиря виходило, що запорожці крім золота й срібла більше нічого й не носили.
— Зброя, брат, у них — перве діло. І вся в золоті та сріблі. Ратища довгі та гострі, як вогонь. А пістолі коротенькі, так четверті на дві, але дірки в них великі. І побивані золотом пістолі або сріблом. Шабля на ланцюжку коло пояса — гостра, як бритва! Ручка до неї золота. І скрізь у них коли не золото, то срібло: як вуделі, як сідла, стремена — усе було дороге. '
Тарас захопився, але біда — не знав, як нарисувати золото та срібло. Вперйіе в житті відчув тугу за фарбами.
А Совгирь розходився. Його козацька душа тоскувала за минулим, і він чув, що там був би більше на місці, ніж зараз тут.
— Ех, Тарасе! Добре було колись жити на Вкраїні! Військо ж було своє. Не пікінери та компанейці, а славне Військо Запорізьке! Що вміло добувати і славу і волю. Скільки вояків великих із нього вийшло! Скільки походів і сушею й морем. Бо козаки любили й морем ходити. І знаєш, Тарасе? Чим більша буря на морі, тим їм любіше... Гей, хлопці! На байдаки! Море грає! Гайда погуляймо!
Совгирь випростувався в увесь свій велитенський зріст і гукав, мовби справді ревла кругом буря, а тисяча човнів дожидала його, Совгиревого приказу.
Та як висиплеться козачество човнів може тисяча! Свистять, гукають, співають! А на морі — страшно й глянуть! Серце мліє, а козакам байдужісінько.
Багато оповідав про якогось "морського отамана" Гамалію. Де він про нього чув хтойзна, бо в історії наче такого ватажка не було. Мабуть, чув із якихось старих переказів.
-То ж турки й татари нападали тоді на наш край і забирали ба-гато людей у неволю. Робили з наших людей рабів собі або приковували до галери. До лави приковували. То як галера потопає в бурю, так турки врятуються, а наші ні, бо приковані. Так і гинуть разом із галерею. Ох і тяжка була, Тарасику, турецька неволя!
Так оцей Гамалія любив визволяти невольників. Сам, було, біжить і розбиває замки в’язниць. Інші кидаються за здобиччю козаки, а він кайдани невільникам
ламає та все прикрикує:
— Вилітайте, сірі птахи, на базар до паю!
— Це була у нього приговірка така. А невільники висипають із кам’яних мурів, руки розправляють, моляться й плачуть. А потім кидаються на поміч козакам.
Сонні яничари схопляться, але де їм проти наших! Літають козаки по місту!.. Ніхто не сховається, ніхто не втече!.. Руйнують мури, шапками срібло-злото носять та сиплють у байдаки.
А Гамалія поглядає, щоб не прийшла туркам поміч відки. І дає знак трубити в труби.
Закричала труба — то знак усім збиратися поволі до байдаків. Другий раз як прокричить — кидай усе й біжи. Бо за третім разом від’їзд.
А один невольник плаче, сльозами розливається.
Козаченьки, голубоньки! Підождіте ж, не відпливайте! Братік у мене меншенький, у поле відогнали його на роботу... Я збігаю, візьму його... а ви не відпливайте, голуб’ята... ноги вам цілуватиму!..
-1 побіг. А козацька труба трубить удруге. Звідусюди збігаються козаки й невільники, розташовуються по байдаках.
— Гей-ей! Чи всі, панове молодці?
— Всі, пане отамане!
Задзвеніла труба, відпливають байдаки... Один тільки байдак затримується... там на стерні жалісливий чоловік. Він уявляє собі, що мусить пережити отой нещасний невольник, коли прибіжить із братиком на берег —руки ламатиме, до Бога кричатиме, а байдаки вже ген далеко... вже й пісні не чути.
І отягається стерничий. Поглядає, чи не біжать двойко з поля. Вже гукають козаки:
— Чого ти там вовтузишся? Командуй на від’їзд!
А стерничий усе мнеться.
— Та от... стерно несправне... зараз...
Іще стоїть, ще дожидає. Але нема вже куди далі стояти. Вже давно відпливли всі байдаки... передні вже ледве видно... З болем серця дає приказ стерничий від’їздити, але поволі... все поглядає.
— Чого ти не даєш повного ходу? Дивись, де вже наші!
— Гаразд, гаразд... ще встигнемо, — а сам усе поглядає, чи не біжать два брати, чи не кричать останнім криком одчаю. Ще горять будівлі коло берега... світло... Але і пожар погасає... темно стає і невидно добре...
— А от так, наче мріє — ніби прибігли двоє на берег... побачили козацькі байдаки... далеко... криком нелюдським закричали... руками махали... кликали... А потім кинулися в море, пливти... Чорне море хотіли перепливти втомленими невільничими руками.
Круто завернув стерничий веслом.
— Куди ти? Куди?.. Що ти — сказився? Верни за нашими!
— Мовчать! — крикнув стерничий. — Хто пискне — голову веслом провалю!
Замовкли всі, бо на війні начальника треба слухатися в усьому.
Пливе байдак назад, сильно гребуть козаки, але пізно... Молодший брат іще держиться на воді, бо він і молодший, і біг тільки в один кінець... А старший... дух йому забило, пішов на дно...
Підібрали молодшого брата і помчалися доганяти своїх.
...Аж завмер Тарас. Таких оповідань він іще не чував у житті. Та й Совгирь нікому ще ніколи такого не розповідав. Не знав навіть, чи вичитав це він десь, а чи, може, вигадав оце сам.
(Продовження на наступній сторінці)