Отож і плакав старий дід, одною ногою стоячи в гробі, що тепер уже нема Січі, що тепер уже нічим обмежити рабоволодаря, що тепер поміщик уже нічого не боїться й не знає меж своїй сваволі. І за красою минулого плакав старий дід, бо там була і краса, і за поезію, бо там була й поезія.
Мимоволі Тарас схлипнув сильніше. Старий перестав грати, прислухався.
* А хто тут коло мене?
— Це я, дідусю...
— А хто саме?
— Я, Тарас...
— А-а! Грицьків? Ну здоров був, здоров був. А чого ж ти плачеш?
Тарас не вмів сказати — "того, чого й ви, дідусю" — й тільки захлипав дужче. Дід обняв його однією рукою, другою гладив по голівці, а сльози текли у нього із сліпих очей... І плакали так два кобзарі над недолею рідного краю...
Коли заспокоїлися, Тарас сів біля діда.
— Чого це ви, дідусю, сидите тут самі?
— Е, сину... Ти малий ще, не зрозумієш, чому старі люди самотини шукають... Оце ти побачив мене, як я сам собі співаю та плачу, та тільки спитав. А якби хто інший, то й посміявся б, дурнем би назвав, їй-бо назвав би. Та я то я, а от чого ти так пізно по степу ходиш? Уже ж вечір надходить, дома ж турбуватимуться, що тебе так довго нема.
— Хто там буде турбуватися? Матері ніколи, а Катря... якась чудна вона стала.
— Гм... Так чудна, кажеш, стала? А все ж іти тобі додому, брат, треба.
— Ходімте й ви, дідусю, зі мною. У нас і переночуєте — ходімте.
— Ні, сину, спасибі. Я не люблю людям обридати.
— Та чим обридати? Хочете — в клуні ляжете, хочете — в хаті. А я з вами. Ви мені розкажете про запорожців...
Дід був завзятий. Він розсуждав так. Вечір надходить? Надходить. Ви бачите один із другим, що я з села йду? Бачимо. А знаєте ж, що у мене хати нема? Знаємо... Чому ж, християнине, не скажеш: чорте-бісе, куди ти йдеш, на ніч глядячи? Зоставайся, переночуєш — лава не перепріє.
Раз такого діалогу не відбулося, дід вважав себе за потрібне йти з села й ночувати десь під голим небом. А тоді вже хоч і проси його, то не верне.
Не вернув би й зараз, але... аж три обставини переломили дідову впертість. Раз, що хлопець так уже щиро просить, друге, що він кличе в хату дядька Григорія, а Грицько людина гарна, і третє — щось немоглося дідові: і серед плечей мне, і знобить трохи... Ще застудишся к бісовому батькові у степу. А воно здихать іще не хочеться. Хоч і не яке життя, а все ж...
Словом дід покомезився іще трохи, а потім згодився. Тарас хотів узяти його за руку, щоб звести з могили, але дід сказав, що він і "сам бачить".
Він дійсно ходив завжди без поводиря. Селяни казали про нього, сміючись:
— У нас дід Перебендя такий, що згуби голку на дорозі та тільки скажи, коло якого села — найде. Пішли.
Дід шкандибає потроху.
— Так, кажеш, Катря чудна стала?
— Еге, дідусю. Якась не така, як раніше.
— Гм... Це їй, ма’ть, кислички сняться.
— Як то?
— То так. Присниться кисличка — ну от воно й кисло дівчині у роті...
Тарас не розумів.
Коли увійшли у двір, було вже притемно. Саме Катря попалася назустріч.
— Де ти, приблудо, усе ходиш? Уже й повечеряли. А це хто з тобою?
— Це я, Катре.
— А-а, дідусю! — з непідробленою радістю скрикнула Катря. — От добре, що ви прийшли. Давно вже в нас не бували.
— Ну-да, давно. Як був, так іще співав: "Дощику, дощику припусти, припусти!" А оце, бачу, вже таке, що треба співати:
Піч наша регоче,
Короваю хоче,
А припічок заливається —Короваю сподівається.
— А ще згодом, то, дивись, доведеться вже й такої:
А-а, а-а, котку,
Не лізь на колодку,
Бо зіб’єш головку...
Та-а, дідусю... ви вже почнете... — засоромлено обзивається Катря й просить діда до хати.
— Не піду до хати.
— А то б то чого?
— Бо ви всі галушки вже поїли.
— Та там іще одна зосталася.
— Як Тарасова голова?
— Та мо й більша.
І зайшов дід переночувати, а прожив аж три дні. Одне те, що не моглося, а друге — справді таки гарно стріли діда. Катря нагріла води, дід голову змив і сам весь обмився, мати дали чисту сорочку чоловікову, а Катря випрала дідову, то дід сидів у чистій сорочці й сам над собою підсміювався:
— Коли старцеві Великдень? А як сорочку чисту надіне та голову змиє. Йому все не так, як людям.
Дядько Грицько прийшов, теж говорив до діда тепло — і старий відпочив якось у цій убогій хаті. Менша дітвора лазила по дідові без церемонії, дід удавав сердитого медведя, й дітвора сміялася.
А маленька Марієчка так і не сходила у діда з рук, а він її якось особливо чуло пестив і голубив.
— Ох, ти моя манушечко! Давай я тебе на кобзі вчитиму грати? Давай?
І клав маненькі пальчики на струни. А дівчатко, вперше в житті торкнувшися звучащого тіла, завмирало в екстазі, підіймаючи невидющі оченята високо-високо кудись в небо.
А вже найбільше щастя зазнав, мабуть, Тарас. Усі оці три дні він не розставався з дідом. І чого-чого тільки не наслухався! Особливо про запорожців, про Січу, походи козацькі. Дід знав, що Січа останнього періоду була далеко не та, що раніше, але вважав, що в основі своїй вона все ж зосталася місцем притулку соціально, релігійно й національно покривджених людей, а запорожець — носієм древніх традицій боротьби проти насильника.
Співав Тарасові дуже багато козацьких пісень, таких що Тарас іще зроду й не чув.
Гей у суботу, та під неділю Текелій наступає.
Гей, а в неділю та їк обіду Палатки розбиває.
В старечім голосі багато експресії, мелодія вся пересипана ледве вловними найдрібнішими хвилюваннями голосу, струни дзвенять похоронними переборами — дивні чари великого таїнства заволодівають обома істотами — і старого музиканта й молодого слухача. Мов у трансі провидіння стає зрозумілим і ясним те, що темніє і вкривається пеленами туману в буднях життєвих. Душі тремтять.
Ей оступили отії драгуни Усі степи й усі плавні.
А вже уступили та дві дивізії У Покровські базари.
Пішли вони та по курінях Ружжа забірати,
А пишниї генерали Церкву грабувати.
— Отож як прийшло військо Січ жакувати, то кошовий не звелів оборонятися. "Ми, каже, нічого злого не зробили, то й нам, каже, нічого злого не зроблять..."
Козаки просять — давай відбиватися, бо пропадем нізащо. А він таки не звелів.
— А був у Січі козак один, Васюринський прозивався. І був він такий дужий, що як причащається, було, то чотири чоловіки держать попа, щоб не впав од духу. Бо він був такий лицар, що тільки дхне, то од самого духу не встоїш на ногах. Та цей Васюринський теж просив кожного, щоб одбиваться значить. "Не дозволиш, каже, з палашами — дозволь з кулаками, щоб хоч слава не пропала поміж козаками". Ні, не дозволив кошовий...
Летить крячок на той бочок Та літаючи краче —Ой усе військо запорожське Та на Калниша плаче.
Старий поник головою. Перед загаслими очима стояли картини останньої ганьби — безпротестового віддання найдорожчого скарбу. А потім вихід ганебний із рідного гнізда.
— Ех, і плачу ж було! Та як же й не жаль — кидай усе і йди. А куди — "той зна. Тисяч сорок подалося до Турещини — ото ж і в пісні стоїть.
Ой ходімо, браття,
Турчина просити —Чи не дасть нам землі Віка дожити.
Ой пустилися наші запорожці Та через море дубами.
Ой як оглянуться до славної Січі —Умиються сльозами.
— То ж то гірко було їхати та оглядатися. Із своєї рідної землі, із тої, що дід твій і прадід кровію поливали — їдь хто-й-зна куди, в чужу сторону, кланяйся бусурманові — чи воно ж легко?
А царицине військо, як побачило, що запорожці тікають, хотіло їх вигубити до цна. Коло Кизирменя перекинуто було ланцюг через Дніпро й гармати так налагоджено, щоб як тільки вдариться що об ланцюг — гармати так і бахнуть усі у те місце. Думка така — будуть запорожці уночі їхати, вдарять човнами об ланцюг, а гармати й вигублять їх усіх.
Еге! Хіба таки запорожці дурні? Узяли зрубали вербу та й пустили перед собою Дніпром. Верба з розгону як ударить в ланцюг, а гармати — гу-гуг-у!.. Та й повистрілювали гармати. А запорожці тоді: "Отепер, брацця, гребіть", — та й утекли. А втікаючи одні співають: "
Чорна хмара наступає і дощик із неба.
Зруйнували Запоріжжя —буде колись треба.
А другі тільки головами кивають та відспівують:
Летить крячок та на той бочок, а де взявся шуліка.
Ой не буде вже Січі Запоріжської Та від нині й довіка.
А треті на царицю нарікають, на Катерину:
Ой ти суко Катерино —Що ти наробила?
Що ти військо запоріжське Та й занапастила.
— Занапастила, клята душа. Степи запорожські роздала панам — так і пішло все... Що давніше боролися з турками отими самими, а тепер того ж турка ще й просити довелося, як ото співається:
Прийшли до турка,
Вклонилися низько:
"Ой дай же нам землю Та коло границі близько..."
Це значить, щоб хоч поглянути іноді на рідний край. А султан їхній, турецький, і каже:
Ой рад же я, запорожці,
вашу волю вчинити —
коли ж ви будете, славні запорожці,
мені зраду робити...
(Продовження на наступній сторінці)