— Та й почав він до тієї царівни їздити. їздить та й їздить, та все намовляє, щоб вона до нього в гості прийшла. "У мене, каже, хороми великі. А в покоях у мене золото так і блищить, каміння дороге так і блищить!.."
— Дуже захотілося царівні на те все подивитися. Сказала про те батькові й матері, але ті й слухати не хотять. "Як?.. Наша дочка, царівна, та буде кудись шльондрати? Та нізащо на світі!" Й не пустили.
— Тоді царівна надумала одурити батька й матір. Раз, коли їх не було дома, поїхали на поле, вона підговорила свою служницю, й пішли вони у той ліс.
— Пішли вони у той ліс, а на узліссі вилетів звідкілясь пташок, крутиться коло дівчаті співає: "Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!.. Вернися, царівно!.."
Служниця чує та й каже:
— "Ой панночко! Давайте вертатися лучче!.."
— "От тобі й маєш! Скільки пройшли та й вертатися? Ні, ходім".
— Пішли вони у той ліс. Ідуть, ідуть... Уже сонце почало заходити, а потім і зовсім зайшло. Стало темно... І взяв дівчат страх...
Узяв страх не тільки дівчат, а й хлопців. Вони теж були самі у темному лісі й могли сподіватися розбійників. Уже б попросити, щоб і перестав Андрій, алех теж несила:
— Аж нарешті дивляться дівчата — хороми стоять у лісі. Вели-икі!.. І три брихтани перед ворітьми — врр... вр-р... вр-р... — не дають і приступити.
— Царівна одному булочку, другому булочку, третьому булочку. Якось залагодила — увійшли вони з тою служницею. Входять до першого покою —пусто. Входять до другого — наче кухня. В третьому — ліжка й крісла стоять. У четвертому — гроші, повно самих золотих грошей. А до п’ятого як заглянули —так і обмерли зо страху... пішли мурашки по паннах.
Передчуття чогось особливого заморозило хлопців. Санько вже від страху не міг плакати голосно й тільки гудів. Хтось порадив йому:
— Ти накрийся з головою... коли боїшся... Ми ж бач... не боїмося...
Хлоп’я тягло на голову якесь шмаття й з тоскою згадувало, що дома зараз
у хаті світло, мати пораються, батько хомут ісправляють.
Андрій замовк. Добрі актори перед виграшними місцями роблять художні паузи. Це теж була художня пауза, тільки зроблена зовсім з інших причин: Андрієві просто урвався голос. Він не хотів теж, він нізащо не хотів показати страху, але й видобути слова не міг.
Хтось найбільше переляканий ледве прошепотів:
— Що ж... там... було?..
— А там... лежать люди... порубані... голови повідрубувані, руки... самі покійники. Дівчата... так і обмерли... Аж тут чути... торохкотять вози... розбійники вертаються... у двір заїжджають.
І тут сталося щось таке, що було страшніше всіх оповідань. Десь не дуже далеко почулося вовче виття... У-у-у-у-у-у!..
Судорога скувала всі ці малі тіла... серця перестали битись., очі безумно вирячилися у тьму.
На виття вовка обізвалося ще два вовчих голоси — один грубший, другий тонший. Так і перекликалися вони усі троє.
Потім перший голос завив ближче... потім іще ближче... Вовк наближався.
От він вибіг на поляну... Через секунду щось м’яко стрибнуло на верх куреня.
Вовк сів над самими обличчями дітей. Довго, протяжливо завив і почав скребти передніми лапами листя, накидане поверх куреня. Сміття падало на обличчя дітей, але вони вже нічого не відчували — вони були паралізовані.
Чи довго тяглася ця мука — ніхто не знав, але скінчив усе вовк же. Скребнувши ще кілька разів, він помочився на курінь, м’яко зіскочив і щез. А хлопці так і зосталися сковані страхом. Дехто заснув під ранок, а дехто так дочекався тої хвилини, коли приїхав дядько Яків і загукав:
— Ей ви, малеча! Живі ще? Не подавили вас вовки?
Криками радості стріли діти ден мужній голос, а малий Санько знов розплакався.
Навперебій оповідали дядькові пригоди минулої ночі. Яків тільки хитав головою. Він чув себе винним. Добре, що так минулося!.. А якби...
XXIX
Осінь.
Закінчився цикл праць, що відбирав усю силу, енергію всіх мускулів, напруження розуму. Трошки більше спочинку — і твориться поезія. Розцвічує людина коли не будень свій, то хоч празник.
Перше таке поетичне свято — це Маковій. З якихось давніх віків донеслося воно до сьогодняшнього дня, і оце далекий нащадок згадує предка, шануючи "зело землі і лоно вод". Водою, тим символом очищення, святиться плід землі — трави, квітки й хлібний колос.
Катря в переддень Маковія пішла на луки по квітки.
— Мало тобі своїх? — кажуть мати.
— То свої, а то я хочу нарвати ще й польових. Щоб ні в кого не було стільки квіток, як у нас.
І Тарас ув’язався. Пішли далеко — аж під ліс.
Гарно було на луках. Катря розливається — співає. І Тарас підтяга. Пам’ятливий він вийшов на пісні: почув раз — уже й зна.
Немилосердна Катря на квітки — так би усі й позабирала. Уже великий жмут, а й ще рве.
— А хто то ходить під лісом?
Катря придивляється й пізнає бабу Ненащиху.
Був собі Ненашко колись. Жили вони удвох із бабою, дітей не було. Він трохи до коней знав, а вона трави. І багато людям помагала. Та не так, як баби шептухи, що більше голову морочать. Он покличте Зміючку сояшниці заварити. Так вона вам до горщика і пшона, і веретено вкине, і щітку, голку, ножик, копійку й тільки зверху маненький сояшничок.
А у Ненашки нічого того нема. Дасть трави й скаже пити з молитвою. Знайшлися лихі язики, що почали були нашіптувати — чи не відьма часом Ненащиха. Але велика богомільність і те, що баба до всіх ласкава, нікому не робила зла, врятувало Ненащиху від людського поговору.
Оце й тепер вона вийшла трави збирати. Бо ті, що посвятяться на Маковія —найпомічніші.
Катря, побачивши бабу, аж бігцем до неї. Привіталася ласкавенько. Ненащиха придивляється: не добачає трохи та й проти сонця невидно.
— Здорова, здорова, дівонько. А ти ж чия будеш?
— А я Катря, Шевченкова Катря.
— А-а!.. Що ж ти тут робиш?
— Зіллячко збираю на завтра.
— Зіллячко? Це добре діло, добре діло. І я оце по зіллячко прийшла — мо’ кому здасться, нехай не придасться. Ану покажи, чого ти там поназбирала. Петрів батіг... Це гарна травка, помічна. Як хто блювати почне, або бігачка нападе, так дають пити. Малих у ньому купати добре... Гарне зіллячко. А оце — щебрець, теж гарне зілля. Від голови помага' — голову ним парити треба. Німичка... Це від зубів. Як прикласти оцього зілля — зразу заніміють зуби. Кудрявчики... Ну це від нечистої болісті... Струпи на голові теж ними парють... Гарного зіллячка набрала, дитино, гарного.
— А у вас, бабусю, яке?
У мене? Та й у мене таке, як і у тебе. Оце різак. Як усередині ріже, то помагається ніби, як пити. Оце деревій — від живота. Полинок... Це як хто тужить, тоскує — добре пити. І як у грудях заболить — теж. Підбіл — на рану добрий.
Катря слухає та на вуса мотає. їй усе хочеться запам’ятати. Слухає й Тарас, але у нього свої думки. Нараз виривається:
— Бабусю! А чи правда, що ви на помелі на Лису Гору літаєте?
Загальна ніяковість. Катря почервоніла й смикнула брата за сорочку. Баба
Ненащиха сумно зітхнула.
— Ні, сину... То тільки так з дурного ума говорять. На помелі ніхто не може літати... Ну, йдіть же собі, дітки, а я ще піду у ліс, далеко...
Катря дуже довго виговорювала Тарасові. їй жаль було, що втратила таку нагоду дечого навчитися.
Додому принесла цілий оберемок квітів. Мати аж здивувалася.
— Куди їх стільки ти натарабанила? А це нащо? А це?
Та ми, мамочко, не все понесемо святити. Що понесем, а що й так засушимо — воно, може, й здасться. Мене баба Ненащиха навчила.
— О!.. То вже й ти в лікарки берешся? Гляди, як би у ставку не скупали. Мати труть мак на коржі та шулики. Катря сортує свою здобич. Потім
пішла до стіжка, насмикала колосків пшениці й звила перевесло. Обкрутила ним сніп зела, уткнула туди воскову свічку — аж тепер готово!
— Гляди ж потім із цього перевесла навиминай зеренця!
Катря знає. Те зерно мішають потім до посівної пшениці — кажуть зони тоді не буде.
Дивний вигляд мала другого дня кирилівська церква. Мов усі дооколичні луки, наче той Бірнамський ліс, посунулися до огради. Всюди квіти, квіти, квіти усіх сортів, які тільки родить українська земля. І свіжі й засушені, і в малих пучечках і великими оберемками, як у Катрі.
А коли скінчилася обідня і вийшов священик у ризах, церковні брати позабирали корогви, церковні сестри образи, а на дзвіниці вдарили "веселенької", люди позапалювали свічки у своїх квіткових снопах — так і справді стало всім гарно.
І йшов цей величезний похід аж до Нижніх Криничок — це у долинці три криниченьки рядом є. Там батюшка освятили воду й тією водою бризкали зело.
Тарасові було цікаво — як це так? Була-була собі звичайна вода у криниці, а тепер стала свята. І яка ж вона єсть тепер? Чи солодка, чи пахуча?
Коли піп бризкав, Тарас висолопив язика. Кілька крапелинок упало й на язик. Нічого особливого — вода, як вода.
А Катря — аж сяє. От уже для кого празник, так празник! Додому йде —мало не танцює. І в кого вдалась така життєрадісна?
XXX
Осінь.
(Продовження на наступній сторінці)