— Що ж, — ледве знаходить можливість вставити слово дядько Григорій. Говорить він смиренним голосом, мов винуватець, що не надіється на виправдання зовсім, а бажає хоч трохи залагодити приговір. — Що ж, і в шиньку не саме тільки погане. То вже хіба, як підіп’ють люди. А поки тверезі, то й у шиньку багато доброго можна почути. Не самі ж п’яниці до шиньку ходять. Інший зайде, щоб побачитись із добрими людьми та побалакать. Другий —послухати людей та дечого довідатись новенького. На селі де ж більше зібратися людям до розмови? Нема й місця більше, як шиньок. А чоловіка мабуть уже так Бог создав, що йому не можна довго без людей буть.
Дід не згоджується й довго та нудно доказує шкоду ярмарків та шиньків. Віз злегка поторохкує по дорозі. Дядько Григорій розморений жаротою та Бахусом, куняє, хоч не хоче того показати. Але от він хропнув і сильно хитнувся. Дід замовк і з докором похитав головою. Згодом звернувся до Тараса.
— Оце я буду злізати, а ти візьми віжки та й прав. Тут дорога рівна, не перевернешся. А батько нехай проспиться. А як проїдеш балку — збуди батька.
Бо там дорога розстання — ще заїдеш хто й зна куди. Ну, прощавай.
Дід легко скочив з воза і, йдучи обіч, валив дядька Григорія на віз. Той боронився, бажаючи зберегти сидячу позицію: останні проблиски свідомості залишили наказ "сидіти".
— Ну, ну... лягай вже, лягай, — з якимось відтінком злості говорив дід.
Дядько Григорій не боронився довго: повалився набік і захріп. Дід перекинув ноги у віз, кивнув Тарасові головою й пішов.
А Тарас, перебравшися на передок, чув себе цілком щасливим. Це ж досі йому давали тільки "поправити", так ніби побалуватись, а кожної хвилі могла простягнутися рука, зневажливо відхилити ліктем й забрати віжки. А зараз він сам був хазяїн. Діловито цмокав на коняку, надержував, де згористо, й чвиркав слиною крізь зуби, як парубки.
XXVI
Літо промайнуло. Тарас і не зглянувся, як пройшли жнива, на полях виросли рядами жовті копи.
За панською роботою щось довго не вдавалося Григорієві перевезти хліба з поля. Люди вже молотять, а Грицькові копи ще на полі. Насилу зібрався.
Поїхав і Тарасик на поле. Воно тепер не таке, яким звик бачити його літом. Голе і все в стернах, як їжак у колючках. Про те, щоб побігати, вже нема й думки.
Коли батько почав на довгих вилах підіймати снопи, Тарасик побачив цікаву річ. Майже під кожним полукіпком ворушилося гніздо мишенят. Гарненькі такі, манюні. Батько без милосердя топтав їх ногами.
— Диви, скільки цього паскудства наплодилося!
Тарасові до сліз жаль мишеняток. Він схопив батька за руку.
— Тату!.. Що ви робите?.. Вони ж маненькі... Та-ату!
Микита зневажливо сміється,
— Ото дурний! Та вони ж жито трублять!
А потім додає поважно.
— Як мене узяли тато вперше на поле, та почали снопи підіймати. А там мише-ей!.. Так я давай їх бити долонею. Б’ю та й б’ю. Коли це глядь, а у мене рука вся в крові. Об стерно попроколював.
Тарасові дуже сподобалося їхати на снопах: так високо він іще ніколи не бував у житті. Віз хиляється на колдобинах, татко тоді кричать: "Держи-ись!", а Тарас регочеться у відповідь.
Осінь, осінь... І забави у дітей тепер осінні, своєрідні.
Очерет уже твердий, з нього що хочеш, те й зробиш: і дудку, і млинок, і "липку" — щоб на будучий рік черешні звисока рвати, хоч іще, мабуть, не траплялося ніколи на світі, щоби цей причандал долежав у хлопця до наступної весни.
Будяки вже теж тверді — добрі дудки з них виходять. І з бузини, і з болиголова, та мало хіба з чого можна зробити дудку — аби охота! Он із гусячого пера хіба ж такі пищалки виходять! Ого!..
Наспіли груші, яблука по садках — і у хлопців появився зуд, особливий рід сверблячки: ну от свиндить і свиндить, щоб я лук накрасти. І не перестане, поки не врадеш або не заспокоять тобі той зуд іншим способом.
Підманили хлопці й Тараса полізти в садок до діда Семигласа; дуже вже гарні бергамоти у діда Семитаса в садку.
Полізли. Тільки старші ж хлопці взяли на себе функції підбирання, а Тарасові веліли лізти на грушу й трусить. А тут наскочив дід Семишас. Підбирачі вростіч, а Тарас і попався.
— Он-ба хто мій садок обтрусює! Ну-ну!.. Такого гарного батька син — і по чужих садках лазить.
Соромно Тарасові. І особливо за те, що от утоптав у болото честь батька. Оцей же Семиглас частенько приходить до нашої хати в неділю послухати читання — як же ж тепер Тарас дивитиметься йому в очі?
— Ой, дядечку, голубчику! Дідусю рідненький!.. І зроду-віку не буду!.. Ой, і помилуйте!.. Ой, і пожалуйте!..
— Та я тебе бити й не збираюся. Я поведу тебе до батька — він сам знатиме, що з тобою зробити.
— Ой, діду-усечку — бийте вже самі! Бийте, скільки хочете бийте — тільки не ведіть до батенька.
— А що — хіба батько битиме тяжко?
— Стидно мені, дідусечку!..
Щось добре засвітилося в очах старого Семигласа. Не жаль йому того десятка груш, але кодекс вини й кари він розуміє твердо й не ради себе, а ради хлопця мусить завершити цикл.
— Он бач! Тепер так стидно, а по чужих садках лазити, бач, і не стидно.
•* — Я ніколи не лазив, дідусеньку... Це й вперше.
— Та воно й видно, що вперше — прахтики нема.
Хотів іще додати: як будеш удруге красти, то не лізь на дерево.
Жаль дідові хлопця. Охоче пустив би його, як пташину, на волю та ще б і груш дав на дорогу, але — ні. Це ж майбутній громадянин села, а хто ж їх виховає, як не ми, попереднє покоління? І йде старий чоловік, кинув і садок стерегти, щоб дати науку моралі малому хлопцеві, щоб гарна людина з нього вийшла.
А Тарас аж не стямиться від внутрішнього болю. Слізьми обливається, руки дідові цілує. І так діда розжалобив, що той замалим не відмовився від свого громадського обов’язку. Але розуміння повинності перемогло — привів Тараса до хати.
Батько саме були на дворі.
— ’Доров, Грицю!
— Здрастуйте, дідусю.
— Оце привів тобі синка твого прелюбезного — обтрусив мені, враженний син, увесь садок!
Батько Григорій бачить добрі вогники в очах діда і розуміє, що тут діло зовсім не в грушах. Але робить суворе лице й накидається на Тараса.
— Лазив у садок до діда Семигласа!
Тарас не може говорити, бо захлинається.
— Ла-ла-ла-зив...
-1 тобі ото не стидно! Хіба я тебе того навчав? Ну підожди ж ти — я тобі покажу.
Дідові Семигласові стає тривожно — як би обида за поругану батьківську честь не взяла верх і Тарасові не влетіло би зверх норми. І дід починає торгуватися.
— А скільки ж ти, Грицю, хочеш йому дати?
— А скільки влізе! До руки хворостину поб’ю...
Батько теж тільки лякає, але Тарас завмирає від жаху. Та й дідові Семигласові стає страшно. Він непомітно моргає оком батькові.
— Ні, я хочу, щоб ти при мені його вихлостав. Скільки різок даси?
— Двадцять п’ять!
— Нехай на перший раз буде дві з батьківських рук. А вдруге, як попадеться — нехай тоді не здивує: випорю сам і то так, що шкура на ньому облізе.
Тарас нічого не чує, бо його трясе страх. Батько кладе його на дривітню й відміряє йому дві довгих лози.
— Тепер дай чолом дідові Семигласові та подякуй, що я тебе не запарив. Бач які добрі дід Семиглас: ти їх обікрав, вони ще за тебе й заступилися.
Хлипаючи, Тарас припадає до руки діда Семигласа, а той другою рукою гладить хлоп’я по голівці.
— Ну, нічого, нічого. Цить уже, цить... Ти приходь до мене — я тобі й так груш дам. Ну годі вже, годі.
Витягає з пазухи велике червоне яблуко й дає Тарасові. Мала душа розпливається в почуттю вдячності й великим зароком зарікається — не лазити більше по чужих садках.
ХХУП
А от уже й у лісі поспіли груші та кислиці. їздять дядьки у ліс трусити. Хто додому везе сушити, а в кого більшенько — сушню приладить примітивну в лісі та й сушить там.
У старого Желеха є сушня. То він і свої посушить і людям, хто впроситься. То біля Желехової сушні нарід і не переводиться:
одно поїде, друге приїде. І з дітьми майже всі, бо кожному хлопцеві цікаво побувати у лісі. Випросився й Тарас у матері. Правда, довгенько довелося просити — боялися мати відпускати самого.
— Хто й зна... Нікого коло вас там не буде, сама дітвора. А з дядьків хто хоч і буде, так коло сушні ж, йому не до вас... Будеш бігати там сам.
— Я з хлопцями.
— Та ото ж то й біда, що з хлопцями.
— Я вже великий, ма’
— Та великий, що й казать, ну тільки сиди ти лучче дома — спокійніше буде діло.
Але Тарас як пристав, як причепився. Тут і плачі, тут і нарікання, тут чого хочеш. А воно ж таки й справді досадно: всі хлопці побували у лісі, навіть куди-и менші.
— Ма’!.. І Йван їде Гончаренків, і Федьорка Йван, і Смалько. Та всі!.. Ма!.. І я поїду, ма!..
Словом, скінчилося побідою Тараса. Мати дали хліба до торби, сальця трошки, свиту стару. Побіг Тарас до Гончаренків: батько Йвана мав трохи грушок у лісі, то присусідився до Желеха.
Хлопці аж не стямляться від радощів, й прямо місця собі не знаходять. І не всидять. Іван усе смикає батька.
Тату... Дорога далека.
— Та далека, сину...
— Може б уже й їхати?
(Продовження на наступній сторінці)