— Зозуле-княгине! Скажи скільки мені год жити?
І починає рахувати, загинаючи пальчики. Але зозуля щось мало кувала: зареготалася й полетіла. Тарасик довго стежить за нею очима.
— Ка’ !.. А далі що?
— А що?
— Та казку ж, ну!..
— Яку казку?
— Та як отой став під липиною.
— Хто став?
— Та дурень же!
-Ти?
— Хіба я дурень?
І довго регочуться обоє. Катря лоскоче Тарасика, а потім знов оповідає казку. Під тихий журкіт слів засипає Тарасик. Катря поправить йому голівоньку й знов береться до віковічного свого вишивання.
У неділю весь день Катря з братіком. Забере його на озеро — так називали вони невеличке плесце на потоці. М’ята тут росте берегом. Над глибоченькими місцями очерет. Не так високий, як густий; і весь повився берізкою та горошком синьо-червоненьким, що цвіте ото аж до самого снігу.
Навіть латах розіслався по воді. Як жовті квіти його поодцвітають, на місце їх тиковки поробляться. Різак гостролистий та ще оті маківочки біленькі, що про них кажуть, ніби вони врожаяться й цвітуть на тім місці, де русалка з молодиком поголубляться.
Край берега в одному місці купа густої лози, коло неї півники. Тут же пісочок жовтенький, так от на тому пісочку й купаються Катря з Тарасом.
Попереду викупає братіка, надіне на нього чистеньку сорочку. Потім сама почне купатися. Хлюпочеться, співає.
Далі нарве квіток, сплете два віночки. Понадівають. Крихот у ганчірочку зав’язати не забула — годують вівсянку у потічку, дивляться, як маненькі рибки метушаться.
— А знаєш, Тарасику? Це воно тільки вдень рибина. А вночі — це русальчини дітки. Вони при місяці колишуться на лататті та на отих біленьких маківках.
Потім підуть у степ. Гарно у степу!.. Он нивка льону голубого, он просо, он латка картоплі, обсаджена соняшником. Череда пасеться на толоці, телята вибрикують та стригунці. Чумацька валка зупинилася; воли повипрягувані полягали. Катря вказує братікові.
— Оце голубі воли називаються. А ото — зелені. А ото — глива.
-1 звідки ти, Катрусечку, все знаєш?
— Отак, пак! Батько чумак, а я щоб не знала.
— Ти, мабуть, усе, Катре, знаєш. А що ото вчора батько казали про дядька Тимоху, що у нього "два дні поля"? Як це — "два дні"?
Катря посміхається.
— Отакий з тебе хлібороб, що й цього не знаєш. Тож три упруги є. Ранній упруг — скільки до обід виореш. Обідній — скільки до полудня виореш. І вечірній
— скільки до вечора виореш. Оце тобі три упруги дають день. Як ото кажуть "день землі" — це означає, що у нього стільки землі, щоб за день виорати.
Тарасик дивується всезнайству Катрі й починає відчувати до неї не тільки любов, а й повагу.
І учтивості навчає Тараса не хто, як Катря. Як чолом оддавати, як до старших говорити. Вивчився Тарас від хлопців чорта згадувати, то Катря одразу це припинила.
— Ти так не кажи, Тарасику: "чорт його знає", а кажи: "Бог його знає". Чорта ніколи не треба згадувати. І як хто тебе вдарить, то ніколи не кажи: "щоб тебе чорт узяв", а кажи краще: "Бог з тобою". Бо як чорта згадуєш, то він до тебе приступає ближче, а янгол оддаляється від тебе.
І все Катря, все Катря. І в малих випадках і в великих. Раз як ото ще меншеньким був Тарасик, то наскочив на попових індиків. Махав на них паличкою, а вони гелготіли. А потім один, мабуть, генерал, галдикнув "в атаку"!
— й кинувся на хлопця. За генералом штаб, а за штабом і вся армія.
Тарас закричав не своїм голосом і до того злякався, що не міг навіть бігти. Крик почула Катря. Влетіла в купу індиків, коли вони вже почали скубти Тараса
за голі литки. Підхопила на руки й винесла.
Але довго ще після того Тарас зривався вночі й кричав:
"Ой, рятуйте!.. Гиндик із кишкою женеться"!
А другий випадок був серйозніший і міг скінчитися криваво.
Раз якось дуже розпустувався Тарасик. Все намагався на Рябкові верхи покататись.
— Не займай!.. Він тебе вкусить! — кричить Катря.
А Тарас мов і не чує та все лізе на Рябка. Тільки пес хитрий — візьме та й ляже. Тарас смикає Рябка, щоб уставав, а той не хоче.
Аж ось показалася череда. Корови йшли, вівці, бугай. Тарасові прийшло в голову замісць Рябка покататися на барані. Вибрав найбільшого і з розгону скочив йому на спину. Баран був здоровий, отже витримав, але тут сталося щось непередбачене.
Бугай громадський був скотиняка смирна. Він нікого ніколи не займав, і ніхто його не боявся. Пастух безпечно гнав його вулицею, бо справді ніколи нічого не траплялося. Але тепер чи бугая роздратувала незвичайна комбінація
— хлопець на барані, чи ще що, а тільки бугай кинувся на ту комбінацію.
Один удар головою підкидає вверх і Тараса й барана, другий удар прийшовся по самому барану, третій приготовлявся для самого Тараса.
Але в цей момент вибігла з воріт Катря. В руках у неї був невеличкий прут. Де і коли вона його схопила — не тямила, як не тямила й того, що кинулася з тим прутом на бугая й щосили вдарила звірюку по голові.
Здивований бугай став, врившися ногами, й витріщив очі. Цієї хвилини було досить, щоб Тарас схопився й дав дьору. В слідуючу хвилину підбіг чабан і вже своєю добрячою герлигою садонув бугаяку по спині.
Знайомий удар і знайомий голос одразу поставили бугая на місце. Він мотнув головою й пішов далі, мовби нічого не сталося.
— Ай і Катря! Ай і молоде-ець же ти! — хвалив чабан. — Як би не вискочила, хто й зна щоб воно й було. І як ти не побоялася?
А Катря й сама не знала, як це воно сталося. І всюди Катря і все Катря. І ласка Катря, і казка Катря, і пісня, й оповідання. Вся напоєна поезією й красою рідної природи, вона розточувала й сама ту красу несвідомо довкола себе.
Матері ніколи, мати все в роботі, стомлюється дуже, заїдає її проза життя
— де вже там... Але все ж і вона, ця виморена непосильною працею жінка, ця безперестанна породілля, що їй, здавалося б, тільки й думати про спочинок —розповіла раз Тарасикові таку казку, що він запам’ятав її назавжди.
XXII
Була неділя. Батька нема дома, Катря з Микитою пішли у Моринці до діда Якима. Мала Оринка спить, а матері щось нездужається. То встане, то знов приляже. І Тарасик коло неї.
— А чого ти, Тарасику, в хаті? Іди на вулицю, бався.
— Я краще з вами, матусю, побуду.
Тарасику хочеться ласки, він усе горнеться до матері. Матері теж пригадалося, що от її хлопець уже й великий, а вона ж його ще й не приголубила як слід ніколи. Все за отим нікольством треклятим.
Катерина ніжним рухом притулила до себе хлопця. Йому стало тепло і
гарно від тої непривичної ласки. Щоб продовжити її, запитав:
— Мамо! А що воно таке русалки?
— А тобі нащо? Русалка, сину, то таке, що не дай Бог. А звідки ти за них знаєш?
— Катря казала, що рибенята — то русальчини діти.
— Катря сама не знає. То русалки самі з дітей малих, которі ото діти бувають нехрещені.
— А чого нехрещені?
— Та так... бувають... Так ото з тих дітей і русалки. З дівчат.
— А з хлопців?
— А з хлопців, не знаю, куди вони діваються. А з дівчаток русалки. І живуть вони у воді. Вдень сплять, а вночі виходять й тоді до кожного чіпляються: "Скажи мені, де моя мати... скажи мені, де моя мати..." До кожного чіпляються. А вже як парубка запопадуть — амінь. Залоскочуть.
— Навіщо, мамо?
Тарас питається пошоптом. Йому вже страшно.
— Та так... Та вони не тільки парубків, а й дівчат залоскочують. Мені мати ще розказували, як одну дівку залоскотали русалки. Я ще малою була, не все запам’ятала. Це в одному селі — не тут, не у нас, а десь коло Дніпра — жила дівчина, сирота. Батько-мати померли й був цій дівчині дядько вроді як за опікуна.
— Покохалася ця дівчина з парубком одним. Вже таке, що й сватів посилати, а дядько куди! і слухати не хоче. Йому, бач, опікунства жаль кидати. Поживлявся, ма’ть, добре чужими грошима конпетував.
— Він і так, він і так, дядько, значить, а молодята своєї. Тоді він примудрився на таке. Закликав раз до себе парубка й каже.
— Що ж, каже, я не проти того. Ну тільки дівка ще дуже молода та і в тебе, сказать, іще молоко на губах не обсохло. Який з тебе хазяїн?.. Ти, каже, піди на Січ та подивись, як люди живуть, покуштуй із другої печі хліба, а тоді вже будемо й говорити. Побудеш який рік-два, а воно й дівка тимчасом підросте.
— Бач, як він його обійшов. Бо то ж давніше була така поведінка: як не побував на Січі, то й не козак.
Ну, так воно й вийшло: хлопець пішов козакувати, а дівка зосталася. Присяглися одно одному, що будуть дожидатися.
— Як уже там той козак козакував — "то-й зна.. Ну, а дівці було сутужно. І вулиці відкинулися, й вечорниць — усе ходить та сумує.
— А тут підвернувся такий чоловік, що бере без нічого. "У мене, каже, й свого доволі, давайте дівчину хоч голу, то я возьму". А опікунові це й на руку. Давай він заходжуватися коло дівки, давай її вговорять... "Та доки ти сидітимеш... та доки ти його дожидатимеш... мо’ його вже й на світі немає... бо як би був, то про себе вістку б дав, а то ні слуху, ні духу".
(Продовження на наступній сторінці)