— А тікають у ліс. Як вернуться, так щоб було хоч у що одягтись. Прийдуть
— усе попалене, а вже хоч по деревині якій знайдуть місце.
— А ви, дідусю, бачили, як татари приходять?
— Ні, сину, не бачив. А батькові моєму довелося. Наш рід і збіднів, коли хоч, не через кого, як через татарів. Дід наш, батько розказували, був нічого собі хазяїн. Так ото як почув, що татари йдуть, то загодя поскладав усе своє добро на вози — думка така, що й з возами втече. А баба напекла коржів і поскладала в торбу.
— Коли це голос — татари! Тікати! А коржі де? Ой лишечко — баба забула де поклала. Давай дід шукати. Скидає з одного воза усе — нема коржів. Скидає з другого усе — нема коржів! Скидає з третього — аж там на самому споді. А тут уже таке, що й голови не врятуєш. Дід коржі на плечі, бабу за руку — гайда! Все покидали — і воли, й корови, й хату...
Тинялися по лісах, аж поки татари пішли. А як вернулися —і вдягтись нема у що. Полізла баба у погріб та знайшла там лахміття, що ним діжки накривали, та з того кой-як зладнала дідові сорочку, а собі спідницю. Ну, так уже й не вибилися наверх до самої смерті. Воно, якби не панщина, то, може, й піднявся б чоловік, хоч і дід сказать, ну а так...
Дід Іван махнув рукою. Він один з усього покоління спробував було увільнитися від панщини "своїм способом", але з того теж нічого не вийшло.
Тарасик сидить тихий, не то задуманий, не то переляканий. Тим, мабуть, і любить оцього онука дід, що воно вміє так слухати не по-дитячому. Інша дитина
— ну дитина воно й єсть. Ти йому говориш, а воно слухає ніби, а потім: "Діду! А з чого пряники робляться?" Ну й видно, що ти йому про своє, а воно тобі про своє. А цей — так увесь тут. Дідові пригадуються картини з минувшини рідного краю. Та все такі сумні, страшні...
— Це у нас тут, у Кирилівці. Вона й померла недавно — літ мо’ сорок тому. Так до самої смерті не відходила: все, було, снопочки в’яже, до серця тулить та шепоче, як до дітей. А воно теж від татарів. Як ото налетіли — усе село втекло, усі, сказать, люди. А вона була обременна й саме оброднилася, не може ворухнутися. Зосталися й діти старшенькі при ній: думка така — дітей же не займуть.
— От вона лежить у хаті, а село горить — татари запалили. Риються в землі. Щупи у них такі були: запустить щуп у землю й зна... Прийшли й до цієї жінки в хату. Її не зайняли, а діток старшеньких поставили усіх рядочком коло стінки та лавою й придушили... кров ротом-носом пішла, тельбушки повилізали... Ну й не змогла вона того перенести — ума тронулась. Так і до смерті вже не одійшла: все, було, ходить, снопики в’яже.
Тарас уткнувся дідові в коліна й плакав.
— Чого ти, сину?
— Діток жалко...
— Диви, який жалісливий удався! Ну нічого, нічого... не плач. То діло давно минулося. Воно й татарам від наших перепадало. Он дід оцих Ярмолів, що коло криниці хата. Вбігли до нього в хату двоє татарів. Один каже до товариша:
— Ти бери оцього, а я ще піду нанижу.
— А вони отож нанизували людей на дрючок: наниже, сирицею руки перев’яже й жене.
— Ну, побіг ото один татарин із хати, а саме у печі палилося. Татарин до нього, а Ярмола як ухватить із печі горщик з окропом та в татарина! Той так і скрутивсь, як порося ошпарене. Аж очі йому вилізли.
— Ярмола його за ноги та в комору, та в засік, а сам тікати.
А другий татарюга прибіг — нема ні товариша, ні Ярмоли. Ну, думає — вже поволік...
— А Ярмола не скоро до господи навідавсь. Той татарин і засмердівся вже, що й до комори не навернутись. Ледве викидали з комори те падло татарське.
Дід чогось розсміявся. Але Тарасика то не розвеселило.
— Дідусю, а тепер татари є?
— Є, сину. Вони в Криму живуть. Тепер вони не такі. Тепер вони мирні: хліб сіють, виноград садять. Ми до них по сіль їздимо, бо у них солі багато.
-1 ви, дідусю, їздили?
-1 я їздив.
-1 тато їздили?
-1 тато твій їздив.
-1 Микита?
— Ні, Микита не їздив, Микита ще малий. От як ти виростеш, то поїдеш. Там, брат, є на що подивитися. Орендують ту сіль у татарів греки та вірмени, то ми вже в них купуємо. Ваги там немає, бери скільки набереш на воза — аби з місця зрухнув. То ми вже, було, ведемо з собою пару волів таких... Вивозних! Годуємо їх добре, глядимо. Так вони тобі скільки накладеш — напнуться й повезли! А там уже в степу розкладаємо на вози.
Так що ж ідолянські греки придумали! Щоб через дрючок. Підкладе дрючок під передні колеса — й тягни. Ну наші волики, спасибі їм, і через дрючок тягли. Здвинуть — і пішли... Тільки сіль з воза осипається. І стежку там білу знать із солі. Далеко в степ видно — так наче снігом посилано дорогу.
І піде Тарасик від діда тихий, задуманий. А дід подивиться-подивиться услід і похитає головою. Якийсь не такий, як усі, росте його онук.
XIX
І всім це кидається в вічі — що ніби й дитина, а не така. Бавиться, грається, як усі діти, а потім задумається, замислиться, відокремиться від дітей, залізе кудись у кущі й тоді вже даремна річ його кликати.
А й задумується над такими дурницями, що аж дивно. Що кожна ж дитина бачила сто разів, як летить галка, і нікого це не дивує. А Тарас стане й задумається — як це галка летить, а крилами не махає. Треба ж крилами махати. А чому півень на плоті: і крилами махає, а не летить. А крила здорові. Он у горобчика маненькі, а й то летить.
А що як би собі приробити крила — чи полетів би? А Микита чи вміє? А батюшка? Він же розумніший усіх на світі. От якби полетів та подивитися! Ряса теліпається!.. А чого воно тільки батюшка у рясі ходить, а більш ніхто? Мабуть, тому, що розумний дуже. А дід хіба дурний, а отже не ходить у рясі. Чоботи великі у діда. Каже — ноги болять. І як ото вони болять ноги? От у мене так ніколи не болять. Хіба як змерзнуть. Як ото зимою матері не було, а я бігав довго босий по снігу... Зимою сніг, а літом нема — чому так? Звідки сніг? Звідки дощ? Звідки роса?
І тисячі думок обсідають малу голову, мечеться дитина від Катрі до Микити, від Микити до матері — і ніхто йому нічого не може сказати допуття.
— Що це таке сонце?
— Це таке вогнище.
— А хто його розпалює?
— А розпалює його дід.
— А де ж він дров бере?
— Та десь уже бере...
І питання зостається нерозв’язаним.
— Що таке зірки?
— Це свічечки. А держать їх янголи, що сидять на небесних сходах.
Це так Катря каже. А мати кажуть, що це душі померших людей —справедливих та благочестивих. Кому ж вірити?
Про небо казали Тарасові, що воно тверде, велике й що його підпирають залізні стовпи. Тільки туди ніхто не доходив, хіба москалі. А там, де земля кінчається і починається небо, там є глибокий яр. Через той яр перекинено кладку, але дуже вузеньку. Як хто вмре, то його душа повинна йти через ту кладочку. То яка душа правдива, то перейде, мов павук по павутинню. А яка грішна, то так зразу й упаде в безодню.
Наслухається того всього Тарасик і ходить потім задуманий серйозний.
Дивує задумчивістю, дивує й ще дечим. От боїться грози, видимо ж боїться. А як тільки гроза, вибігає з хати й стоїть де-небудь під повіткою. Змерзне, тремтить увесь від холоду й від страху, а стоїть. Вдарить грім — здригнеться увесь, аж застогне, а стоїть.
— Тарасе! Де ти? Йди в хату! — кричать мати, одхиливши двері, а він мовчить і не обзивається.
Та вже Катря вибіжить, накрившися рядном та заволоче до хати.
Або вужів. Теж боїться. А їх, як на те, розвелося цього року. Навіть під призьбою гніздо було.
Раз сидів Тарасик на призьбі. Коли чує — щось холодне обвилося коло ноги. Глядь, а то вужака!
Закричав. Відірвав вужа й прибіг до хати, а на ньому й лиця нема.
— Що з тобою?..
А він і не говорить нічого, тільки труситься увесь. Та нескоро вже допиталися.
І треба ж такого випадку, що в той же самий день носили гарбузй з городу. І Тарасик помагав. Та чи він наступив на вужа чи що, а тільки вуж як засичить!.. Тарас кинув гарбуза, біжить, кричучи, а вуж за ним!
Отже боявся вужів, а між тим усе казав Катрі, що хотів би бачити, як ото гадюки цілими гніздами збираються. Головки повиставляють і сичать, поводячи жалами.
Катря й слухати не хоче.
— Та Бог з тобою, Тарасику! Та що ти кажеш? Та я б умерла від страху.
А у Тараса це не було голе слово. Він справді шукав такого гнізда. Хтось сказав йому, що можна бачити таке гніздо тільки у старому водяному млині.
Тарас, згадавши, що на їх потічку робив Микита колись млина, пішов на потічок. Забрьохався дуже, а вужів у клубку так і не найшов.
Вийде з хати, стане серед двору й роздивляється. Он хата наша. Стара, облуплена, а впаде на неї промінь сонця — аж наче заспіває, заіскриться вся.
Коло хати яблуня. Яблука, як поспіють, червонобокі такі та гарні. Як упаде яке яблуко — прямо на Катрині квітки. Вона ж у нас чудна Катря: не може бачити порожнього клаптика землі — зараз квіток насіє.
А біля воріт верба. Стара вже, верх усох — а злізти ніяк. Колись давно грак гніздо помостив, але кинув і не жив у ньому. Грак полетів, а гніздо зосталося. От би цікаво подивитись, що там у гнізді?
(Продовження на наступній сторінці)