Тарас дуже стомився і фізично, і духовно, отже заснув зразу. Крізь сон чув, як до батька ліз якийсь обідранець і все предлагав заграть у карт. Дядько
Григорій спочатку відповідав гречно: "та я не вмію", "та відчепись", потім пробував відмовчатися, а нарешті просто вилаяв і погрозив набити морду.
III
Слідуючий весь день присвячено було ходінням по святих місцях. Насамперед подалися до Печерську. Дороги можна було не питати, бо туди направлялося русло богомольців. З клуночками, саковками, сумочками, торбиночками, тиковками, палицями. І чим ближче до Лаври, тим їх більше. І баби й діди, і жінки й дівчата, діти.
Вулиця все уверх, уверх. От розпочалися крамниці по обидва боки дороги. В крамницях самі божествені речі: образи, хрестики, свічки, ладан, чотки, картини, кадильниці. А в глибині кожної крамниці, мов павук-хрестовик у центрі своєї сіті чернець-крамар. Один торгує ложками лаврської роботи, другий образочками на лентах, третій іще чимось. І малі крамниці, й більші, й зовсім великі.
Дядько Григорій довго витягає замотузані мідяки й накуповує образків, хрестиків і ще всякої іншої священної дрібності.
— Оцього хрестика срібного Катрі понесеш. Скажеш — це я тобі з Києва. Оце Оринці, оце малій Марієчці...
І дядькам, і тіткам і їх дітям — нікого не забув Григорій.
А от і Лаврські ворота. Пишні та розкішні! Одразу настроюють. Кожне думає: як такі вже ворота — то що ж далі буде?
Тарас глянув на батька. Батько шапку зняв, говорить пошепки — і велить синові теж зняти шапку.
Вступають у двір. Величезний! А кругом будинки, церкви. Входящого здіймає побожний настрій, при якому так охоче даються копійки. Всі говорять неголосно. Людей багато, а голосів не чути.
Тарас задер голову й дивиться на дзвіницю. Такої високої ще зроду не бачив. Дядько Григорій знає його думки.
— З неї під гарну погоду Переяслав видно. А до дзвіниці й дзвони підходящі. Отой великий дзвін — бачиш? Він важить дві тисячі пудів. Самий язик п’ятдесят пудів важить.
Зайшли в собор. У ньому темно. Чернець водить по соборові купу прочан і щось оповідає. Наші теж пристали до тої купи. Тільки Тарасові не чути, що чернець говорить. Та ще він вимовляє круто по-московському, то Тарас не всі слова розбере.
З цікавості протиснувся Тарас до самого ченця. Чернець оповідає про церкву св.Феодосія, що з неї зосталися тільки півкруглі вівтарні стіни — і пропонує жертвувати. Кожний його показ закінчується однією фразою:
— Жертвуйте ж, православні християни! Показує кипарисову гробницю з головою рівноапостольного князя Володимира.
— Якби не він — і досі б ми бігали по лісах, акі звєріє нощноє й молилися би богу дереву у пущі. Жертвуйте ж, православні християни!..
І православні християни жертвують. Жертвує й православний християнин дядько Григорій. Він зарані вже, знаючи цю практику, наміняв шажків і тепер ото розплачується ними.
— А оце мощі св.Феодосія, основателя славного Печерського монастиря.
Якби не він — не оглядали б ви, братія, цієї святині. Жертвуйте ж, православні християни.
— А от мощі першого київського митрополита Михаїла. Жертвуйте православні християни.
І так без кінця.
Потім повів Григорій сина до ближніх печер. Пірнули під землю — й одразу тьма наче пройшла все тіло. Глухо стукають ноги об тисячолітній камінь, свічечки ледве блимають, а кругом мертвяки, мертвяки, мертвяки... Страшно Тарасові!.. Погляне на інших — і їм так само страшно: ба’ як спішать за ченцем! Бо кожне боїться, як би не зостатися самому та не заблудити у тих безконечних переходах.
Чернець пояснює, хто й де лежить. І як він ото все знає?
— Мощі святаго Іоанна многострадального! В землі. Хто має біль голови, нехай пожертвує — і получить сцілєніє.
Якась баба підвела блідого виснаженого хлопчика. Воно дивилося перестрашеними очима на стирчак мощей. Чернець зняв із фігури шапочку і, щось шепочучи, надів ту шапочку на голову вкінець переляканого хлопця.
Подержав руку хвилинку на голові, потім зняв шапочку геть.
— Молісь бабка — і твой сын будет здароф!
Лікування закінчено. Чернець іде далі. Він ситий і говорить приємним баском. Показує мироточиві глави, з яких денно й нощно істочається миро. За окрему винагороду набирає пензликом того мира й маже чола богомольцям.
А от за гратами дванадцять братів майстрів, що мурували лаврську дзвіницю. По смерті їх було навіщось замуровано тут і з них поробилися мощі.
Маленькі вівтарики то там то там. Якийсь багатенький богомолець найняв цілу обідню в одному з таких вівтариків — і всі мусіли стояти, слухати, бо ніяк вийти.
Потім знов коридори, знов мощі без кінця. А коло кожних мощей тарілочка для копійок — і чернець дивиться, як хто кладе. Бо бували случаї, що який цікавий замість покласти та хапне й те, що було покладено.
Тарасові здається, що вони тут ходять уже цілу вічність. Вже й дихати нічим. Хлопець, звикши до чистого повітря села, задихається в цій кіптяві свічок. Йому здається, що усі мертвяки оці смердять так само, як і оті селянські, над якими доводилося читати псалтиру...
Тарас не витримує й смикає батька за полу.
— Тату... ходімте звідси...
Батько механічно відповідає:
— Зараз, зараз...
Але Тарасові треба сю ж хвилину. Якби знав куди бігти — побіг би сам. Нетерпіння його росте. От-от він або розплачеться, або крикне так, що всі перелякаються. Він і сам не знає, що це на нього напало, але він не може, не може йти далі... Зараз він зробить щось!
І в той момент, коли Тарас, нервово тремтячи, хотів кинутися на ченця й збити його з ніг — попереду блиснуло світло дня. Один ковток свіжого повітря прилетів у груди — і Тарас, розпихаючи людей, кинувся вперед.
— Що це він? Сказився чи що? Чий це хлопець? — загомоніли прочани.
Привичний чернець спокійно констатував:
— Спужалсі.
Показував дядько Григорій Тарасові ще й Михайлівський монастир, гробницю великомучениці Варвари, Софійський собор і ще багато всякої всячини, але Тарас був розсіяний: занадто придавили його печери.
IV
Правий був дід Іван, коли радив Григорієві узяти Тараса в поїздку — як не той приїхав хлопець із Києва.
Ориночці й Марійці оповідав, що бачив. Розповідав із захопленням, мішаючи все до купи. Там і Дніпро, і цукерки, які куштував уперше в житті, і лаврські святі, і п’яні чумаки на узбережжі. Марієчка все просила їй оповідати про ті дзвіночки на ратуші, й Тарас пробував передати голосом малиновий передзвін.
Розносив подарунки київські усім дядькам і тіткам. Дідові таріля різьбленого. Дід був дуже вдячний і частував Тараса медом щільниковим. Тарас думає, — чому це батько усім покупив образки, хрестики тощо, а дідові тарілку?
Сидить Тарас, їсть мед. Коли входить сусіда дідів, Сидір Манило. Поздоровкався, а тоді й каже.
— Я до вас, дідусю, за ділом.
— А за яким?
— Та телиця в мене втопилася в Колосюковій криниці.
— Так що? Піти помогти витягати?
— Та ні. Ми вже й самі витягли. А от щоб засипати ту кляту криницю! Щоб і знаку її не було!..
— Чого ж ти так на неї розсердився?
— Бо то погане місце!
— Чим? Місце гарне. Дерева розрослися.
— Там чорти водяться. Дід кивнув головою вверх.
— Чого киваєте? Я самоглавець!
Під чаркою, ма’ть, був. А під чаркою то й господа Саваохта можна побачить і за ручку з ним поздоровкаться.
— Ні, тут кроме шуток, бо бачив.
— Який же він із себе, отой чорт? — питається дід. Голос серйозний, але Тарас бачить, що в очах діда бігають веселі вогники.
Та який? Уроді німця. У куцому сіртучку, у вузеньких галанцях, у черевичках панських і вусики маненькі. Я йду, а він до мене киває пальцем й говорить: "Хлоп! Хлоп! А ходзь-но тутей". Я думав, що то панич який з двору та й іду до нього. А він як зарегоче — аж відляски пішли! А тоді бульк у воду! Тільки ніжками задригав. О! То тепер нехай мені ніхто нічого не говорить, бо нечиста сила у тій криниці таки єсть. І поможіть її, дідусю, закопати.
— Та як же я тобі буду помагати закопувати чужу криницю на чужій землі?
— Та ви скажіть тільки Колосюкові. Ваше слово потрібне. Бо як я прийду скажу, так він же мене пошле куди слід, а вас він послухає.
Дід подумав.
— Не хочу я, Сидоре, мішатися не в своє діло. Тим більше, що ніякого чорта там нема й то тобі з п’яних очей здалося.
Дядько Сидір, видимо незадоволений, але сказати дідові нічого не сміє.
— Та ви ж подивіться, яка то криниця! І вода в ній проклята: якась зелена та червона.
-1 все ж то не наше діло. Криницю собі копав чоловік, на своїй садибі, а ми прийдемо та закопаємо. Як же це воно так?
— Так нехай телиці топляться? Сьогодні телиця, а завтра дитина?
— А чого твоя телиця через огорожу полізла? Там же огорожа єсть?
— Огорожа — тільки для виду.
— От сказати, щоб огорожу поправив — це я можу. Бо справді, якщо огорожа розвалилася, то й дитя може залізти. Дядько Сидір пішов незадоволений. А дід каже:
— Отож і сам вірить, і дітям скаже, ніби справді бачив чорта у куценькій сіртучині й галанцях.
— А хіба чортів немає, дідусю?..
(Продовження на наступній сторінці)