А тим часом вияснилося для дядька Григорія, що дійсно треба буде їхати до Києва. Рішив конче узяти з собою Тараса. Запитав:
— А що, сину? Хотів би ти зі мною доїхати до Києва.
Думав, радості не буде кінця. А Тарас тільки глянув, мовби говорив: "Що ж... як до Києва, то й до Києва — мені усе одно..."
А за день виїзду... Злізло воно на воза, свитеня під себе вмостило, сидить, згорнувши руки. Подививсь-подививсь Григорій і мало не заплакав.
Це якби мати випроводжала... І пампушечок би напекла, і сорочечку на переміну дала, і десять разів вибігла б подивитися, чи не твердо, чи не муляє, і кожушанку непомітно вкинула б до воза — "бо воно таки що тепло, то тепло, а в дорозі всякого буває. Змерзне дитина, а кожух як нахідка. А ти там, старий, той... наглядай. Бо тобі ж нічого, а воно ж дитина..."
І ще тисяча неначе непотрібних слів, неначе непотрібних рухів, а в них усіх по дрібочці отого великого, що називається материнська любов.
І от нічого з того. Сидить собі сиротя: ноги порепалися, на голові вороняче гніздо, обличчя схудле та сумне-сумне таке... Ех, Тарасику!.. Невеселе, брат, твоє життя у батьківській хаті. А я що? Рад би тобі й неба прихилити, а що вдію? І матері твоїй такого ж прибаг... Яка була весела та жвава дівчиною! А як вийшла за мене — мов у воду впала...
І поїхали батько з сином. Батько неговіркий, а син і того більше. Так і їдуть мовчки.
Та все ж, коли проїхали знайомі місця — наче ожив трохи хлопець. Розглядатися почав. А питати нічого не питає. Тільки згодом уже запитався
— А то що?
— Завадівка.
— Що ж воно таке?
— Містечко неначе.
Ото й по балачці.
Переїхали Завадівку. Показалася річка, а за річкою теж неначе містечко.
— А то що?
— Корсунь.
— А що то за річка?
Рось.
Під’їхали до річки, взяли брідком — глибоченько таки. На тім боці на гору трохи. Батько устав, підхльостує коня. Тарас і собі вставати.
— Сиди, сиди — чого там...
А Тарас таки зіскочив і вибіг поперед коней. Та як глянув — "а там тільки мріє!.." Степ!.. Та такий ясний, що аж голубий неначе. І хмари по ньому ходять, мов озера рухомі. Аж співати хочеться, дивлячись на нього, і плакати. Чапля від ріки піднялася, важко махає крилами і, мов розтоплюється, никне в блакиті. Щось росте в Тарасові, щось хвилює і підіймає, несе, а серце б’ється радісно.
Батько вже виїхав нагору, дивиться на свого сина. А син і не бачить нічого і не чує. Стоїть, зачарований, а дядькові Григорієві здається, що над отою розкуйовдженою головою мов сяйво якесь стоїть. Зупинив коня Григорій, дивиться на сина й дивується. Он містечко Корсунь. Інше хлоп’я дивилося б на містечко, на великі церкви, бо в селі ж виросло, нічого не бачило. А цей угапився на степ, мов зроду степу не бачив. Аж не втерпів Грицько, крикнув:
— Тарасе! А що ти там на степу побачив?
Хлопець підняв ясні очі на батька й усміхнувся. А від того усміху лице мов освітилося.
То я... надумав собі... як по такому степу козаки бігли б...
— Які козаки?
— Запорожці. Що в червоних жупанах, на вороних конях, а зброя аж сяє...
Знизав тільки плечима дядько Григорій і нічого не сказав. Його предки не
донесли до його пам’яті про те, що на цьому степу дійсно бігали козаки сто п’ятдесят літ тому назад, виграючи битву під Корсунем.
І вже гарно стало Тарасові. Десь там іззаду, у тумані, у безодні зосталися і мачуха ненависна, і Степан, і вічна колотнеча, образи і глум... Нічого того тут немає, у благословенному цьому степу. Жайворонок незримий... ховрашок он вибіг, свиснув і сховався — ма’ть побачив шуліку.
Ага! Он і шуліка. Кружляє повагом, а з його очей мов дві стріли простягайся аж до землі і нишпорять у кожному кущику травички, у кожній ямці.
А он коняка пасеться, і в гарячому повітрі здається, що вона мов танцює:
то підійметься вгору, то спуститься вниз... і міниться, і ламле контури.
І квітки, квітки, квітки... Яке багатство, яке море квіток! Червоні, голубі, рожеві, білі — мов славословіє якесь!..
А далі — лани протяглися. Дмухне вітерець — і тихою хмаркою легкою здійметься пилок над блідозеленим морем. Це жито красує...
Цілком розвеселився Тарас. Очі засміялися.
— А ото що, тату?
— То "поселення". Дев’ята рота.
— Яка дев’ята?
■ Та це, сину, таке, що не знаю, як тобі й розказати. Поробили з мужиків хто й зна що: салдатів не салдатів, а так, не розбери Господи. По барабану встають, до барабану лягають, по барабану на поле йдуть, по барабану з поля вертають. Усе життя у них іде по барабану. І свого нічого нема — усе казьонне. І хата казьонна, і коняка, і плуг. І діти навіть — і ті не твої. Як тільки підросло-зараз його забирають, муштрують. Твоє діло тільки родити та виховати, щоб на ноги знялось, а там уже все за тебе зроблять. Ех!.. Знущаються над народом.
Дядько Григорій сплюнув.
— І все це робиться для народу!.. Щоб нам було лучче. І який чорт що де не вигадає — все це на нашу голову, будь ви трижди всі прокляті з вашими витівками.
Ночували в балці. Батько каже, що називається "Дідова Балка".
Гарно там. Ніч тепла видалася. Вогник розвели, каша вариться — і серед земних просторів робиться якийсь затишок. Піде Тарас збирати дрова далеко, а вертає до вогнища — і усміхнутися хочеться: мов до рідної хати вернув. А батько такий близький, такий милий здається.
От і каша закипіла. Посідали, довечеряли. Чомусь зайшла розмова про людську силу, про сильних людей. Батько згадав про борців. Ще й не чував про них ніколи Тарас.
■ Я, сказать, сам їх не бачив, ну тато разказують, що іменно ходили борці. Оце прийде, кажуть, у слободу, вивбираний такий, що куди тобі! Коня розсідлає, пустить у хліб пастись, а сам виходить на базар. Каже винести стіл і кладе на стіл сто рублів, а то й більше. І викликає проти себе борця. Ото й виходять боротися хто дужчий, і боряться. Як подужає мужик борця — бере сто рублів. А як борець подужає, то мають люди йому заплатити такі самі гроші. А як не сплатять — лізе на дзвіницю, здіймає дзвона й гуля в слободі, поки люди не викуплять дзвона та не заплатять за всю його гульню.
Тато розказували, що їх дід, а мій би, сказати, прадід, сильний був дуже. То раз приїхав такий борець до Кирилівки — та здоров’ючий такий: усю слободу перекидав. Що тут робить? Ану, кажуть люди, давайте сюди Грушівського —чи не вкладе той. Туди-сюди — нема Грушівського дома. А де він? На полі. А ну хто ближчий — запрягай коня та жени. За яких півгодини — катерять діда на весь дух кінський.
Привезли. Спустили їх одного на одного. Той здоровий, а той іще кращий. Узялися так же шаліко дід із тим борцем за руки — а тоді боролися так, що брали один одного за руки повище ліктя. Та як черекнув дід того борця чепурненько, так йому й ноги з колін повискакували.
Давно вже не було так тихо й лагідно на душі у Тараса. Наче сон тяжкий, мара жасна відступили кудись.
Лежав на возі, дивився в безконечну глибінь неба, рахував зірки над головою, слухав тиші бездонної — і відпочивав.
Батько став на молитву і його шепіт гармонійно єднався з молитвою ночі, журкотом струмка, що біг із криниці, і з шелестом крил заблудної птиці: прилетіла на світло вогнища і побачивши людей, міцно одразу стріпотіла крильми й щезла у тьмі ночі.
— Це чиясь душа, — проговорив дядько Григорій, перериваючи молитву, а потім знов зашепотів: "Господи, спаси й позбави нас і усіх людей..."
— Спи, Тарасе...
— А ви, тату?
— Та я побережу коня трохи. Бо хоч воно й не траплялося у Дідовій Балці ніколи нічого, а проте... лучче як лучче. А ти вкривайсь та спи.
Тарас підтяг далі свиту, зітхнув подвійно, як ото малі діти: наплачеться-наплачеться, а потім зітхне отак — і всі болісті наче скине з себе,
Полежав іще трохи і непомітно заснув із тихою усмішкою на устах.
II
Київ, як це не дивно, одразу не зробив на Тараса великого видимого вражіння — бодай так здавалося дядькові-Григорієві. Він думав, що як селянське хлоп’я допаде до такого великого міста, то тільки й знатиме, що роззявлятиме рота на всякі диковинки, а Тарас дивився на те все якось цілком рівнодушно.
— Садків багато, — тільки й зауважив.
Он ба — на садки звернув увагу! Чудний хлопець!.. Шовковицю помітив. Питає — що то? Дядько Григорій розказує, як уміє, про шовковичного червяка, про шовк.
— Бачив у церкві покровець на чашу?
— Ото блискуче?
— Ага. Ото ж і єсть шовк.
Тарас слухає, розглядає, але якось спокійно, без захвату. Захват почався з момента, коли Тарас побачив Дніпро.
На Поділ з’їздили через яр Гончарі й замалим не поламалися. їхали вузенькими вуличками густо залюдненого Подолу. В однім місці довго не могли розминутися — руками вози переставляли. Та брудно так.
Деякі вулиці помощені обаполками, що аж танцюють як на них з’їдеш, а грязюка чвіркає на сажень уверх.
Хатки маленькі і все більше всередині дворів, так що мало їх і видно з вулиці. Ото тільки що не соломою криті, а гонтом.
Але от в одній з вуличок блиснула сталева смуга.
— А що то за річка, тату?
-Та тож Дніпро.
(Продовження на наступній сторінці)