А опришки вже й забули про неї. Наступив рішучий момент: отаман відходить!
Чи зложить він голову від нежданого вистрілу, чи схоплять його ззаду, чи, відстрілюючися, прорветься він через фалангу пушкарів — для опришків це однаково. Скакай тогди зайцем кожний, куди оком глянув, штрикай униз головою з високої скелі, розбивайся о каміння, виривайся з обіймів смерекових гілок і гони, гони, щоб хоч трохи заспокоїти серце, щоб перестало воно бити молотом, дитиною квилити.
Марусяк стояв. Серце завмерло. З охотою післав би кого іншого замість себе, але знав наперед, що при такій пропозиції кожний плюне йому в лице. Був один такий, що пішов би. Не з послушенства, а, власне, з презирства скорше — Юрчик. Але де він?
Треба йти... Взяв коня за повід, потім пустив... Поправив щось, ще одну довгу секунду постояв... Звір гриз серце. Зухвалість щезла, лишилася тільки от чорна роззявлена паща — і от треба лізти туди.
"Ци випрощєти си з легінями, ци ні?" — чомусь промайнуло в голові, але сам себе обірвав. Насунув крисаню міцніше на голову і, шепотом сказавши: "Підкєгайте, браччики, за мнов поволеньки", швидко сунувся вперед.
Безшумно скочив з каменя, безшумно ступив за ним кінь — лиш стремено дзенькнуло. Не зупиняючися, схопив Марусяк ремінь і перекинув через сідло... Ховзнувся по каменю і... щез у тьмі.
Осиротілою купкою дітей лишилися опришки. Довго стояли вони, ловлячи вухом, чи не дзенькне ще раз стремено, але все було тихо, і лиш потік шумів вічним своїм шумом...
Марусяк посувався безшумно, як дух. Лівою рукою тримав повід, права інстинктовно стискала пістоль. Прорізав тьму очима, всі почуття були напружені до крайності. Трохи лиш шимкне що підозріло — мов укопаний, стане Марусяк, мов укопаний, стане його кінь.
Слухає, слухає... з хоробливою швидкістю розкладає звук на його складники, підшукує причини. Потім з подвоєною обережністю просунеться ще трохи вперед... Смерека виставить на дорогу непотрібну гілку — не відкине її денним рухом, а поволі, мов просячи, відхилить і потримає, щоб і не колихалася довго.
Нараз — світло!
Малесенька точка в непроглядній тьмі лісу.
Мов вритий, став опришок... серце перестало битися...
"Шо се?.. Хто се?.. Пушкарі?
...Шо робити?.. Бігти назад, сповістити товаришів, шо дороги нема, шо...
А потім куди? А де є дорога?"
...Кошачим рухом, лишивши коня, поповз Марусяк вперед сам. Мов вуж, вився між камінням, беззвучним листком падав униз, устромивши очі в одну точку, — в сю плямку світла.
Нараз плямка щезла, світло згасло.
І страх обхопив опришка такий, що він стрімголов хотів кинутися бігти. Але опанував себе.
— Погасло відразу — отже, не ватра. А що ж? Каганець? Та звідки, коли тут нема оседку жєдного?
Але все ж осмілів і поповз далі.
Чути якийсь шум за поворотом. От мовби вода на лото-ках. Але звідки ж тут у дідька млин може си взєти? Тут же його з передвіків не було.
Поповз далі. От стежка стала вузенькою, зліва обрив, що переходить в невеличку полянку, а на цій полянці справді силует якоїсь будівлі. Треба подивитися.
Глянув вперед. Стежка пішла все понад обривом, униз не спускається. Значить, або вперед іти далеко, або злізти з об-рива — добро, невеличкий.
Почав спускатися. Обірветься камінчик униз — замре опришок: Посиплеться земля з-під ніг — прилипне на місці.
Нарешті зліз, став на траві, підійшов.
Справді, млинок маленький, дідько го ту вродив. Отже, тут, значить, і світилося, а лягли спати, то й погасили.
Відпустило від серця трохи. Сміліше вертав до коня. Знов узяв його за повід, пішов далі.
От уже ознаки житла чоловіка. Воринє, сутки... Якась повітка, а під повіткою віз.
"Ой-га, їсенівці єк господарюют: вози си посправ’єли. Треба буде перезнати, хто то такий футкий", — промайнуло у Марусяка в голові.
От скінчилася провалина між горами. Стало рівніше, потік вибіг на широке. Ще яка сотня кроків — і дорога. А за дорогою Черемош... а за Черемошем гора, поросла лісом.
Дорога... найнебезпечніше місце... От кавальчик: перейти або не перейти його — значить жити або вмерти.
Весь похоловши, напружившися шкірою, як стигле яблуко, глянув Марусяк туди-сюди — і вже з розпачливою впрост рішучістю кинувся вперед, не обходячи каміння.
Чи вмреш, чи повиснеш — раз мати родила.
Черемош!
Скочив на коня — і, мов в обійми матері рідної, кинувся в шумливі, киплячі хвилі.
"Тепер уже спасіння! Тепер уже кричати можна, свистіти, скакати! Збивай усі ровти на тім боці, хуч сто люда, а тут, у сім лісі, мене ніхто не вловит.
Най вас усіх дідько бере тепер, опришків! Не хтіли-сте мене втаманом — не хочу й я вас опришками. Найду собі других. Аби лиш голова! Голова аби лиш ціла си лишила!"
Але сам себе вилаяв за такі думки і, ставши у найгустішу тінь, роздільно тричі по тричі брехнув псом.
Грало серце у Марусяка. Так би й підскочив та бурнув з пістоля.
— Я таки стрілю. Лиш прийдут, — стрілю, бігме.
Вглядався в тьму рисиними очима, а повід так міцно стискав рукою, мов кінь рвався з усіх сил.
— А йк вони не зуміют перейти так мудро? А йк котрого кінь заіржет? А йк пістоля чия стрілит?
І довгим-довгим здалося чекання Марусякові, різні думки перепліталися у голові.
Але всі перейшли добре. От у першу голову попадя. Зі-гнена, скручена — аж жаль стало Дмитрові. А за нею опришки... Один за одним, один за одним, посипалися. Зігнулися на конях, очима світять, як вовки. Черемош шумить товариським, заглушуючим шумом, привітно киває віттям ліс, кожний темний куток привітно кличе: "Ходіть, браччики, ходіть. Жаден дідько ту вас не знайдет". N
От уже всі. Піднялися троха д’горі на плай. Не дуже вигідний, чортам лиш по ньому ходити, а все ж плай. І потягнулися гусака. Повисоку, понад стрімким.
А на тім боці розкинулося сонне село. Ніде ані однісінького огника. Церква темною гостроглавою масою затемніла, різко завила трембіта вартового — і знову тихо.
Лиш у корчмі світиться. Чи гроші орендар рахує пізно вночі, а чи, може, Юрішко не спить, чекаючи звістки, що от Марусяк у пастку йде.
Марусякові почало здаватися, що таки дійсно там Юріштан сидить. Напевно! Злобою і торжеством переповнилося серце опришка. Так би й стрілив прямо у вікно. Не долетить, правда, але зате...
І раптом — пекельна думка пробігла в голові Марусяка. Навіть розреготався, і дивно звучав короткий цей сміх серед глибокої тиші. Опришки здивовано оглянулися.
— Шо таке веселе з’їв-єс, пане втамане?
Нічо, нічо. То я так. То я тому, шо-сми Юрішка в гачі вбрав, — а сам уже рвався вперед, уже не міг витримати.
От найтрудніше місце — Сурдук Лихенький. Скала звисла над Черемошем. Могутньо вбивається цілою силою ріка просто в камінь і, лише переконавшися, що не одоліє, повертає, ревучи, наліво, з кожною хвилею уносячи щось зі скали. Уже вирило та вибило глибоку печеру під скалою, буде валитися колись гора в Черемош.
— Тут єсенівці попа утопили свого, — голосно, аби Маруся чула, говорив Дмитро. — Прийшов він уперше суда, але відразу насів: "Та ви такі, та ви такі, та вам у цмолі кипіти, ба тото, ба сесе..." А вно людєм таки банно стало ви’ того: ше ніде не був, ше нічо не видів, а вже брешет, гий пес. Скінчив він тоту службу свою, їдет возом отам дорогов, а люде си-дє, п’ют горівку. Та їхала би біда тихо, нічо би не було. А він знова: "А, лайдаки оден з другим! У церкві вас нема, а горівку п’єте? Цмолу мете пити на тім свікі, лайдаки!" А люде тогди: "Нім ми будемо смолу пити, — напийси-ко води з Черемошу", — та го з повозу та в Черемош і поклали.
І Марусяк реготав уже на весь голос. Впрочім, тут можна було не боятися: вода так шумить, що за кілька кроків вже нічого не чутно.
Маруся чула щось і давніше про це втоплення, але ніколи їй не доводилося бути тут. Дійсно, місце було таке дике, що могло навівати буйні мислі. Здавлений вузько Черемош реве, пробиваючися поміж накиданим у воду величезним камінням; з одного боку дрімучий ліс по горі, з другого — височенна скеля уходить вверх і теж вся поросла лісом. Ідеш — і здається, насувається вона на тебе, от-от роздавить. А вода реве, реве, піниться. Кричи скільки хочеш — ніхто тебе не почує. Кидай людину в воду та й забудь о тім: закрутить, завертить, піна рот заб’є, вдарить об скелю, проломить голову за миле щастя.
Коли приїхали на Вігоду і треба було звертати направо, Дідушковою Річкою, Марусяк, в певності, що його авторитет уже стоїть непорушно, ізрік:
— Ідім Лєльков.
Опришки зчудувалися. Як? Що? Куди? По яку біду? Чи вони не так почули, чи що? Щойно вирвавшися з лабетів, від смерті, так би сказати, утікши, та й знов у лихо? За яким дияволом, ну?
Таже от тут Красноїля, відтак Голови, а в Головах всюди свої люди; хоч би й трапилося що, то вбережуть, сховають. А йти Стебнями, де кожна собака в очі Юрішкові дивиться, — та пощо ж того всього? Ну, пощо, так же сказати, пощо?
— Хочу Юрішкові в їго власній хаті збитка зробити, — каже Марусяк.
Але опришків цей аргумент цілком не переконував, і підставляти свою голову під обух ради того нікому не хотілося.
— Хочеш збитка робити — роби хуч два, лиш сам, на свою голов.
— Дєкувать, шо-сми вискочив з біди, а не ше у біду свою шию пхати.
(Продовження на наступній сторінці)