Проекти сипалися за проектами. Один казав одно, другий казав друге.
— Розсипаймо си, браччики, йк горох у шуварі. Одному легше си сховати.
— То добра рада! Кікаймо, хто куда може.
І вже бігали очима, і вже рвалися, як пси з ланцюгів під час пожежі. Крикни тепер хто з-за дерева — попадали би в панічнім страху і не поворухнулися б.
Марусяк хватався за всі средства, щоби стримати товариство. Пробував грозити, але йому самому приставляли пістоль до лоба; пробував просити — попросту викпивали. І з великим-великим трудом, випадково напавши на якісь переконуючі аргументи, удалося йому нарешті сяк-так заспокоїти побратимів і змусити до проби порятунку всім разом після його, Марусякового, плану.
А старий Марусяк дивився на це упокорення сина, і сльози крутилися йому в очах... "Так он який твій таланчик, си-,.ну, ґаздівська дитино?.."
Ге-е, та й файне ж сильце заклав Юріштан на приятеля! Обістав усі плаї-доріжки, густою сіткою вартових оплів усі входи-виходи, а сам, павук павуком, сів у Ясеневі, розпростерши свої лаби глибоко в гори. Він сидить — а там, геть в густих дебрях, глибоких потоках на полянах, на царинках та ріжах, — всюди стоять люди й мов чують на собі Юрішків зір, а чуючи, ще уважніше вглядаються в тьму ночі, ще сильніше напружують слух. Стоять всюди, навіть там, куди ніхто не пішов би, маючи голову на плечах, але замкнений у клітці опришок на все може рішитися.
А так, так... Незавидне було становище Марусяка. І нічого не здобув, і славу втратив, а от іще міг і голову втратити.
О тім, щоби після первісного плану передертися на Волощину найкоротшим шляхом, — о тім хіба й бесіди не могло тепер бути: треба було би переходити великий тракт, досить людні місця. Положення погіршалося ще й тим, що Марусяк не мав поняття, де ж сидить сам Юріштан із головними силами, тоді як Юріштанові дуже добре було відомо, що в трикутнику між дорогами на Кути понад Черемош і на Косів понад Варятин, що в тім трикутнику опришкам сховатися нема де і що вони мусять вириватися куди-будь —— або на Волощину, або на Чорногору.
Круто прийшлося Марусякові, ой круто! Почорнів, хоч і старався не показувати того. А Маруся...
Щось дивне переживала вона. От хвилину перед тим цей варвар злобний був для неї втіленням усіх мук: і фізичних, і моральних; провалися під ним зараз земля — здавалося б, богові дякувала за вибавлення. А тепер... От щось стисло їй серце. Дивилася, як мучиться загнаний в пащу смерті чоловік, і готова була ціною власного життя, ціною навіть продовження своїх мук спасти його.
Але вона нічим помочи не була в силі. Навпаки: перешкоджала самою вже своєю присутністю, зв’язуючи опришкам руки. І на неї дивилися вороже, навіть з ненавистю.
План Марусяка був дійсно шалений, побудований скорше на психології, як на рахунку. Він запропонував: їхати назад старою дорогою, на Писаний Камінь, спуститися на Ясенів і під самим носом у Гердлічки та Юріштана, Красноїльським потоком на Голови, вирватися на Скупову, а звідти вже — куди хочеш. Хочеш на Угорщину, хочеш в чорногірські дебрі.
Було занадто сміливо. Але на випадок удачі було тим добре, що всі лишалися при купі, отже, зараз же можна було щось зробити доброго.
На тім і стало.
Поцілував старий Марусяк сина, благословив і пішов на Косів: купити що для позору34, а відтак фірою заїхати додому, аби не будити підозрінь. А опришки, не відпочиваючи вже більше, форсованим маршем кинулися назад.
XXXVI
Марусі дуже зле було їхати. Погано вимощена тарниця мучила; не вернуться ті часи, коли то Марусяк вимощував тарницю, як перину, що й лицем мож було їхати... А тепер от мов на голім дереві сиділа. Вухо терха теж давило Марусі коліно, а до того ще й кобила була "не конче ука"35, часто спотикалася, з каменя скакала обома передніми ногами відразу, так що Маруся щохвилі могла злетіти. Ще як їхали сюди, майже весь час догори, ще було яко-тако, але тепер усе вниз, усе вниз — їзда стала чистою мукою.
На Писанім Камені стали глибокою ніччю. Якби то було вдень, — видно було б Чорногору, матінку опришківську. Впрочім, і в цій тьмі кожний опришок міг би показати: он там Смотрич, а направоруч гостроверха Говерла, а далеко вліво округла спина Попа Івана... І якось... скучно стало опришкам... От так близько вона, свобідна, неуслідимо бага-тосховна Чорногора! Стати на одній з тих невидимих, але існуючих у тьмі вершин — і сміятися, голосно сміятися можна над усіма тими Юріштанами, Гердлічками та їх приспіш-никами. Але тут... звіром півзагнаним... з роззявленою пащею впереді...
І непривітним, ріжущим холодом тягло з-під навислої брили Писаного Каменя; єхидно шуміли смереки, і кожна з них мов зраду кувала, прикликаючи посвистом: "Сюди... сюди... сюди... Юрішко... Юрішко... Юрішко..."
Тоскно й погано ставало на душі від зрадливої пісні чужих смерек. Жалібно-переляканими очима, крадучися, оглядались опришки, впиваючися зором в кожну темнішу від других пляму, в кожну групу дерев, чи не блисне звідтам вогонь, чи не гримне вистріл.
Марусяк скрипнув зубами. Адже ж знав, чув, сам переживав усе, що переживає кожний з побратимів.
— Гой-га, хлопці! Шо-сте замовкли? Наші батьки не журили си, та й нам ше не конче.
— Ай радіти нема з чого, — поволі виговорив хтось у тьмі, ворухнувшися. Ремінь заскрипів.
— А слухайте, шо му вам говорити, — бравіруючи грімким голосом, говорив Марусяк. — Єк зійдемо на Сикавку, то най кождий має дві, а то й штири пари добрих унуч.
Сказав і вмовк. Як полководець, що вислав у рішучу хвилину залізну непобідиму гвардію в бій.
Опришки теж не обзивалися. Кае — штири унучі... Най буде ті й штири. А по що — то його в тім голов: він ватаг на тото, аби за всіх свойов головов гриміти.
А Марусяк, витримавши ефектовну павзу, знов ізрік:
— Та й кождий най‘має, шо до унуч треба.
Знов ніхто не обізвався, ніхто не позволив собі розпитувати по-хлоп’ячому. Кожний сам собі на свій лад витолко-вував — чого ж то, власне, "до унуч треба". Один гадав во-лічок, другий постолів, а третій нічого не гадав, надіючися, що інші за нього подумають.
Засовалися, сопучи, у тьмі. Треба приготовити. Адже в дорозі вже не буде часу; та й дідько його знає — може, й стріляти ще доведеться, життя продавати.
Сіли нарешті, поїхали.
Гей... Невесело було їхати, в тьму глибоку спускатися вниз, чекаючи смерті на кожнім кроці.
Потягло вогкістю з глибоких щілин, впали роси густі на трави. З каменя на камінь, з уступа на уступ швидко спускалася ватага гусака. Впереді виростали чорні високі стіни; плай, здавалося, уже встромився в скалу, далі нема дороги — але десь під самою горою повертала стежка вбік, обходила скалу і знов плелася вузенькою лентою, з уступа на уступ, з каменя на камінь.
Сикавка...
Високо падає вода, розбиваючися об гостре каміння. Повиростали на дозвіллі величезні лопухи і мов усю воду забрали в себе — мало води в Сикавці. А що то тут буває, як ударять дощі, прибуде нараз хвиль із каламутного моря! Ото, мабуть, реве та грає, валить каміння вниз із висоти, пінячи-ся, сердячися й кваплячи.
Марусяк півголосом звелів зупинитися й злізти з коней.
Стали й злізли. Мовчки.
— А тепер кождий най бере добру унучу, грубу, м’єгку — а дві, то й ше ліпше, — та вмотає коневі копито. Але добре! Аби єк подушков ступав.
Ага... От до чого онуч треба було. Але знов ніхто не показав назверх нічого.
Пообертали коням ноги онучами. Трохи мов посміліли, але все ж тривогою били серця. От іще трохи вниз — і дорога. Широка Кутська дорога! А на ній, може, сидять пушкарі та лиш чекають. І як там не обертай коневі ноги шматою, а видима, жива смерть стоїть перед очима.
Марусяк чув фізично це загальне напруження. І чув, що на нього, на нього звернені стріли усіх оцих натягнених луків.
— Браччики! — виговорив він твердо й голосно. — Я іду вперед своїм конем. Єк упаду в руки, — ваша будет воля ци відбивати мене, ци лишєти у ворожих руках. А йк перейду та й буде все тихо, не буде стрілєнини та й брехну я дев’єть разів — три по три, — псом, тогди йдіт сміло. А цесу біду, — і він кивнув головою на Марусю, — треба з’єзати добре, аби шо не вдієла.
Маруся мов прокинулася. Задумалася о чімось, була далеко. Тепер, почувши слова опришка, злякалася.
— Що будеш робити?.. Що будеш робити? — тривожно питалася.
— А нічо. Лиш із’єжу ті ноги під кобилов та й руки та заткну ті ріт, аби-с не кричєла.
— Ає, ає! — піддакували опришки. — Тут нема жартів, жарти вже схарчували. Тут таке, шо за ніс си озьмеш — ізгинеш.
— Голубчику... Дмитрику... не в’яжи мене... Присягаю тобі Христом богом, що буду мовчати... Втопите мене тогди в Черемоші, коли я що...
— Тогди вже запізно тебе буде топити. Хіба би зара’...
— Дмитрику... голубчику...— вона задихалася. — Клянуся тобі душею своєю... кров’ю своєю...
Але її не слухали. Опришок крутив їй руки так, що аж кості захрускали. Другий хтось в’язав ноги під конем.
— Туго... туго дуже, — простогнала Маруся.
— Нічо, нічо... вно си втрісе дорогов, — шепотів Бідочуків. Це він прислужувався і крутив ноги, мов дарабу гакарями.
Готово. Ноги зв’язали, руки зв’язали, у рот упхнули онучу. Зганьблена, скручена, сиділа на коні Маруся, і сльози, тихо спускаючися, текли в неї по щоках...
(Продовження на наступній сторінці)