Слуга уфатив си за бік руками та й засакраментував по-свому. А між опришками й волохи були. "Ов, — кажуть, — шкода! Свого-сми порубали". Та зара’ узєли того слугу на плече та д’хаті з ним.
А втамана самого не було вдома: поїхав десь некрутів віддавати. Лиш сама жінка си лишила та син Юр. Він орав цілий день уверху, то й прийшов уже д’хаті понад вечір. Пустив волий25 у загороди, полагодив там ще щось на дворі коло хати, а витак пішов у хату та і запросив у матері напити си шош.
А матір кае: "Бери хіба росільниці, бо бирше нема нічо".
Подала му мати миску росільниці, та лиш Юр піднєв миску до губий, а тут опришки у хату та й того слугу несуть на плечох.
Ґаздиня скричєла не своїми голосами, забила си у вугов26, а Юр крунув си поміж опришки, хтів си замішєти межи них та в двері; лиш опришки йк зачєли бити го сокирами, то ледве живого закєгли витак під лаву.
А слугу положили на лаві та узєли си му калюхи зашивати: затрутили, перебачєйте, кишки му всередину, знайшли голку, нитку та й зашили.
Витак зачєли у ґаздині питати си, де гроші. Баба "гово-рит: "Я нічо не знаю, мужа нема вдома, я нічо не знаю". Лиш опришки того не слухали багато: узєли, розіклали ватру у печі, бабу розібрали, розкєгнули на земні та й сипали грані на черево. Кричить баба, а де гроші, не каже. Та вже кі-ко ю не мучили опришки, — так і не сказала: не знаю та й не знаю нічо.
Плюнули опришки, кинули бабу, пішли самі шукати. Та вже не можу вам ісказати, кіко знайшли, — а шо вже лудіня, ліжників, сукна, фантя ружного-преружного позабирали, то, нене моя рінна!.. А двері й вікна, єк відходили, позабивали ковбками.
Нарано повставали сусіди — шо то тихо так коло хати? Ані худоба не пускана, а нікого й не видко. Туда — аж там двері позабивані, вікна позабивані... Ой-га! Гості були сночі.
Відбили двері, вікна, увіходют — а там... Господочку тихий та любий, не дай того видіти жадному крискєнинові!.. А баба лізе на коліньох з хати надвір. Та полізла до хліва та й там лєгла голим черевом у самий тот, перебачєйте, муст. Ає, ає! Тут нема сміху. Мусила вна у того легати, бо би інакше не ви-держєла. О-о!.. Вже таки би ретенно не видержєла.
Приїхав і втаман, ідет ід хаті — го-го! Є шо видіти у хаті. Слуга на печі лежит, Юр у ліжниках загорнутий на постелі, вба йк колідє, поздуло їх так. Юр стогне: "А бог би вас побив із вашими достатками, та й з вашими маєтками, та во-таманцтвом, йк я через него свого здоровля си збавив".
Іде втаман до хліва, а там баба плаває у тім у мусті, гей качка! "Шо дієш, стара?" — питаї ци. "Не бій си, діду, — стогне. — Ше-м тє не цалком осиротила". Тобто має значити, що не признала си за гроші. А втаман на тото: "Но-но... То байка. Коби ти лиш, сарака, подужєла. Решта — байка".
...Цілу ніч не могла заснути Маруся, вислухавши то-то оповіданнячко. Дмитрик!.. її лицар, її коханий, той, ради кого вона зломила своє життя, — сипле бабі вуглє на голе черево, допитуючися про гроші!
Жах обхоплював її у тьмі ночі, і не знала, як тепер стріне опришка, як буде дивитися на нього, як прийматиме ласку.
З ґаздинею зав’язалися у Марусі щирі, приятельські відносини. Се була добра женщина.
— Шош ти, любочко, делінь будеш робити? — питала вона іноді Марусю, звертаючися до неї по-материнському, на "ти".
Маруся лиш здвигала плечима.
— Я сама не знаю. І не думаю, і не хочу думати о тім, — і покивала голівкою. — Дивно, дивно зложилася моя доля... Ну... та тепер уже пропало: повороту для мене нема.
— То чіму? А йк би-с си вернула та перепросила ґазду? Най би вже попобив си троха, бо без того не буває у хаті, але витак узєв би назад. Бо ти лиш рахуй та кємуй — єк попові без жінки? Вже крискєнин без жінки нічо не вартуєт, а шош піп? Та ти йму оннаково, шо половицю кіла укєла. Ей, вертай, бігме, вертай.
Маруся лиш хитала заперечливо головою. Коли уявляла собі ті погляди, котрими її стрінуть, суди-пересуди та переговори попадь та попівен повітових, усі оті маленькі шпигли-ві питаннячка, невинно-ядовиті уваги, усмішечки, словечка; коли пригадувала все те, ясно їй було, що вона би того не витримала, що поворот немислимий. І говорила рішуче:
— Що буде далі — побачу, але назад не піду нізащо, нізащо в світі.
— Але ж погадай, шо говориш! Таже цес Марусєк, ланц би му шию в’їв, лиш ізвів тебе та й кине. Лиш му си навкє-миш, — і кине. Кіко він вашої сестри, отаких-о мав — хо-хо! Та у него ув кождім ув селі по любасці сидит, а то й по дві! Шо ж меш робити, сарака, йк він те вижене гет, а на твоє місце другу приведет?
Мов металом поплавленим, капала кожним своїм словом! Ой... Все складнішим, все безвихіднішим вставало перед Марусею її завтра, все безумнішим показувався крок.
— Не кажіть так, ґаздинько, бо... бо того не може бути...
Але гуцулка не помічала ефекту своїх слів і говорила далі. Словами, як клевцями, била.
— Ой-га — не може бути! Лиш так-таки буде та й вже, згадаєш тогди моє слово. Ци ти му жінка вінчєна, шо він тє тримати стане? Ає!.. Шо лиш троха не так — ану-ко, забирай си. Та ше задеруть спідничку та всип’ють бобу доброго на дорогу та з тим і підеш. Тогди меш говорити, шо "не може бути"... Ге — коби-то не було! А то вже бувало. Та й не раз бувало! Та й ше буде не раз.
Маруся холоділа... "Замовчи!" — хотілося крикнути з усієї сили, але не кричала. А молодиця різала та й різала, по-своєму, по-простецькому, забираючися в саму душу зі своїм шорстким бажанням добра.
— Та от, не будемо далеко загадувати — йк заверемінієш, а може, таки вже й заверемініла, — хто то знає? Ну, та й шо? Ци ти му потрібна тогди будеш, із калюхом? Овва! Та він собі ув кождім селі цілу ізнайдет. Здорову, свіжу. Та ше тобі на злість приведет ід хаті, ци де ви там спите, та ше меш диви-ти си, єк він із нев, і тов другов, спати ме лігати. Ає! Ти ше, сарако, не знаєш наших людей, опришків тотих самих. Йому коби лиш солодко було, а шо там далі, — то він не знає.
Або, най так кажім, дитина у тебе си знайдет... Шош ти меш робити із нев там, у полонинах? Та от ми, шо вже у нашім у стані, у крискєнцькім, та й то кєжко си трафєє, шо вже ми привичні,— — ади, по п’єтнаціть, по дваціть котим27. Ашо ж, варе, ти меш робити? Диви си, йка ніжна, булочками вигодувала си: на першу ж дитину розсипес си. А при полозі хто ті поміч дасть? Ци не Марусєк бартков? Го-го!.. То ми баба, ха-ха!..
І сміялася таки цілком щиро, навіть весело, не помічаючи, що Маруся от-от упаде непритомною.
— Ає, ає! Так воно, так. А йк уже минет ци усе та й добре минет ци, прийдет дитинка. Любити лиш го та гріти — а тут опришок прийдет, та за ногу, та об камінь головов.
— Що ви кажете!! — в нестямі скрикувала Маруся.
— А те, шо знаю. Казали такі, що самі виділи.
"Я тє, — іскажет, — на любаску собі брав, а не щоб вогкість ти ми тут розводила та з отсим бахурєм набувала си. Ми дюде гірські, ми не маємо чєсу колисаночки співати. Єк ти моя любаска, то ти маєш свою роботу робити, а ні — пе-репрашєємо на усі штири вітри, п’єтий шум. Такого добра я си усюди ізнайду".
Лиш тут помітила, що Маруся побіліла, попісніла у личко і хитається, хитається... Підхопила її, крикнула на чоловіка, щоб дав води...
Впрочім, Маруся скоро прийшла до себе. Попросилася лягти, їй було зимно.
Лягла. Ґаздиня любовно прикрила її ліжником, старанно обтикаючи доокола. Потім стала, підперши щоку рукою, і хитала головою.
— Чого ви, ґаздинько, головою хитаєте?
— Та шо... Видив, ти, Міцько... зайшла вже...
XXVI
Сумні дні і довгі безсонні ночі... І мислі важкі, і гострий сердечний біль.
— Боже мій!! Що ж се я наробила! — нараз скрикувала усією своєю істотою і, мов безумна, підхоплювалася з постелі.
— Та що ж се запаморочило мене, що оплело? Як же сталося, як могло статися? — і стискала голову руками і, хитаю-чися зі сторони в сторону, беззвучно вила серед глупої півночі.
Мов у пропасть чорну упала. Високі, в темне небо упершися, стали стіни доокола, впереді невмолима, непорушна скала, і ні розбити її, ні обійти — і немає виходу. Кінець уже. Життя пропало.
Будь у сю хвилину ніж під рукою — ударила би ним себе в груди.
Розпитувала ґаздиню, що роблять опришки взимі.
— А шо роб’ют? Оден у катуші сидит, шибениці чкає, другий гонит світами, біда го знає куда, стає на службу у йкого ґазди та й служит, а ше йкий залєгат у зимовнику дес. Наб’є собі туда буджениций, бринзі за літа та й сидит, маліцьку ватрочку кладет, аби не пізначно було дуже.
— Що ж то за зимовник?
— Зимовник? То палац такий, на пльонтрах, золотий. Та й слуг дванаціт обід варут, а стелев місєць-зорі ходє.
— Ні, ґаздинько, скажіть — я ж не знаю.
— Нема шо там знати. Дєра йкась у селі або єма у землі. Привалит тото плитєм, форостом замечет та й залєгат утуда, йк медвідь.
— І цілу зиму лежить?
v — Ає. Він не може виходити, бо би го слід ізраджував. А вже коби то лиш вислідили — ого! Остатньо би му тогди дзвонили. їй-га!.. Проклєтий тото хліб — на свікі проклєтий! Шо йкби мій Іван та пішов у тот талан у гіренький, то би сомного28 сокиров порубала. Най гниєт, йк має таке житє провадити!
(Продовження на наступній сторінці)