Сів я, їм, та й зробило си ми банно. Гадаю собі — єк я ї му душити, йк вона така добра та й дає ми їсти!
— І не душив? — спитав хтось.
— Ні, душив — лиш інакше май.
Зареготали.
. XXV
Сей маленький випадок зробив дуже багато: в перший раз почула Маруся, де вона є і що з нею може тут статися. Коли вона тепер собі уявляла, що Дмитро може кудись піти і лишити її саму між опришками, — їй хотілося кричати зі страху.
А Дмитрові ясно стало, що хлопці залежалися і що доконче треба щось зачинати. Сказав о тім Марусі, але вона й слухати не хотіла.
— Як? Ти підеш? А я де ж буду?
— А ти си лишиш.
— Сама??
— А шо з того? То ненадовго.
Впрочім це Марусяк лиш так говорив: він і сам ясно бачив, що це річ неможлива. Що буде тут робити ця півдівчи-на, півжінка сама серед скель, серед полонин необозримих, по сусідству з непроходимими лісами та диким звіром в них? Може ведмідь вийти. Та що там ведмідь! Серна пробіжить мимо — і то перелякає на смерть.
І Дмитро заходив у голову: що ж, справді, він буде робити з попадею, коли прийдеться йти на рабунок? Але потім надумав.
Згадав про одного знакомого газду в Жаб’ю і рішив лишити Марусю в нього під час походу. Місце було безпечне, досить відлюдне: від зради можна було забезпечитися погрозою.
— Не бій си, не бій си, — поспішився він заспокоїти Марусю, — то я лиш'тобі зажєртував троха. Му лишєти тебе в Жє-б’ю у газди ув онного, прєтеля. Не бій си — то порєнні газди. Вони добрі люде, не бій си.
Але Маруся не могла собі уявити — як се вона сидітиме в чужій хаті і день, і два, і три, а може, й ще більше. І перший раз прийшло їй у голову питання: "Ну, добре, пересиджу — а потім що? Потім вернемося на полонини, добре... А потім що?"
Тут мисль упиралася в стіну, і більше нічого не могла вигадати Маруся. Най вічно буде літо, най ніколи по буде зими, щоб завше можна було сидіти в сім затишнім, милім уже куточку, щоб не приходили пушкарі, не окружали, не починали стріляти.
Зрештою попросту не хотіла о тім думати. Чула півсвідомо, що за стіною сих питань стало і стоїть щось страшне.
Стомилася... Вся була пересичена. В усім тілі чулася якась розламаність, члени були важкі. Лягти б і лежати непорушно, щоб давав хто-небудь ранню каву до ліжка і смачний обід.
І відчула нараз, що вона ж уже кілька тижнів не милася. Поглянула на руки — руки були брудні і потріскалися, по тілу повзали різні звірі, що іноді й півночі не могла заснути, ганяючи.
— Але лиши, Міцько, — крізь сон мурмоче опришок. — Таже то не вуша, блоха. Воно чисте.
Та хоч і було воно чисте, та все ж Маруся заснути не могла. І потім... сей брак мила. Уже півжартома, півсерйозно наказувала опришкам, щоб вони, як підуть на рабунок, то аби розбили такого корчмаря, котрий милом торгує. Пообіцяли.
Уночі опришок підсувався до неї з ласками, але випросилася. Дмитро не настоював, бо теж був перемордований; відвернувшися, скоро захріп. А Маруся довго мліла, взявши коліна в руки, і думала. Власне, не думала, а прислухалася, як в голові перемішується якась каша з обривків гадок. І так сиділа, доки не зморив її сон. Тоді лягла коло опришка, прикрившися ліжником.
В декілька день по тім Марусяк оголосив похід.
Опришки стріли ту звістку з шумливою радістю і були би понапивалися, коли б не випили перед тим усієї горівки.
Борзо зібралися і на слідуючий ранок пішли.
Марусю справді лишив Дмитро у одного знакомого на Жє-б’ю. Леґіні підговорювали ґазду зі собов, а що се була м’яка, податлива натура, то коли б не жінка, чого доброго, і пішов би з опришками, хоч і не маючи до їх ремесла жадної охоти. Але жінка його була баба енергійна і попросту не пускала ґазду з хати, а опришків лаяла.
— Тобі свої голови не шкода, дурню ти божий? Та-же маєш діти, маєш жінку, а не плутати си з цими головоїдами, шляк би їх вибив уже раз.
Ґазда винувато посміхався, мов приглашаючи подивитися: бачите, братця?.. Та я б радніший — але що ж з тою бабою поробиш.
Один з опришків, чорний, дикий, слухав-слухав, і здалося йому, що то вже занадто.
— Мой! А ци ти загрозиш жінці, а ци я ї загрожу? Вже їк я ї загрожу...
Але баба була не з полохливих.
— Іди на дідчу маму, опришку ти недорізаний! Наїв-єс си, напив-єс си в мої хакі та ше би мене й бив?
Опришки дали ґазді спокій і пішли без нього. Маруся лишилася сама. В чужій хаті, у чужих людей, що тримають її не з охоти, не з радості, а зі страху. Дивляться ворожо, неприязно. Гуцулка, горда тим, що вона мати, порядна жінка, ґаздиня, з мало укритим презирством поглядала на оприш-ківську любаску, і Маруся чула крізь вікно, як вона голосно, анітрохи не стримуючися, говорила надворі чоловікові:
— А видів-єс попадю? А шляк би ї трафив поганий у вутробу! То вже раз паскуда має бути! Таже то світ не видів — з такого дому, з таких гараздів та в таке, прости господи, свинєче багно лізти — пху! Ей би дати попові знати! То би узєв д’хаті та присилив косицями до смереки, аби крутила си, бігаючи доокола, та прєв1 би, доки не посиніла. Пху!
Маруся заплакала... Вона, ся женщина, бачить її в перший раз у своїм життю — і от рада була би дивитися, як її б’ють. І всі, всі... і ті навіть, хто ні разу не бачив її в своїм життю, — ті були б раді. І весь світ сих порядних, закріплених на своїх місцях людей, — все те осудить її, оплює і закричить "розпни". Хто ж заступиться? Хто ж стане в оборону? Ніхто, ніхто... Сама-саміська на світі... Весь світ — чужа хата, от така, як ся, з чужими людьми, от як ся ґаздиня...
Ридала... Почуття повної самотності, закинутості заволодівало нею все остріше й остріше, біль від загального презирства, від загальної стоокої пазуристої ненависті краяв душу, і душа рвалася в риданнях.
Ґаздиня увійшла до хати і стала коло порога. Брови її були нахмурені, і лице суворе, і кожний мускул в ній говорив: "Так тобі і треба, паскудо!"
Але довго дивитися не могла. Поволі зморшки зникали з чола, суворість щезала; звідкись із-під серця клубком підкочувалися сльози. Хотіла було вийти пріч із хати, а замість того підійшла і ласкаво доторкнулася до плеча Марусі.
— Може, чого потрібуєте, їмостечку?
Маруся здригнулася, підняла голову, мов крикнути хотіла: "Чого ж іше тобі від мене треба? Лаяти будеш?.." Але поглянула в лице гуцулці, почула се ласкаве "їмостечку", давно забуте, утрачене навіки, безповоротно, — і заридала ще дужче, уткнувшися лицем у груди ґаздині...
Та півсвідомо гладила її по голові, щось говорила, а потім і сама розплакалася і сіла на лаву, витираючи лице рукавами.
І сиділи так, плакали обі...
Потім Маруся заспокоїлася, дякувала за віщось. А потім розпитувала. Се ж була перша жива людина! Ся ґаздиня от сидить у селі, зустрічається з людьми, ходить до церкви, омивається хвилями людського моря, чує багато слів і приносить додому пил з далеких і різних цвітів.
І жадібно слухала Маруся прості слова: кожне з них таке нове, так нагадувало щось давнє, любиме, близьке...
— Ми люди далекі — видиш, де сидимо. І до церкви не щонеділі мож піти. То воно ід нам не йдет так борзо, та й я не знаю, лиш-сми чула, шо рейвах великий си зробив за вами. О, великий рейвах!.. Ксьондз ваш усі ровти позбивали, усіх пушкарів на ноги поставили. Бо то, ади, спочітку не знали, що гадати: може, втонула, гадали. Та ходили, де глубокі плеса, де кашиці та велике каміне та гаками все шукали скрізь. А вже так, вже май не вборзі, ізрік хтось, шо ніби видів, єк Марусєк із єковс панев ішов десь конем, ци вже не можу сказати єк. Та вже лиш по тому, то вже си ровти зачєли, ає. Ксьондз ваш, повідають, самі їздили на Ускєріки з Гердліч-ков говорити, та й тот, варе, обіцєв, шо вишукає, хуч би тут не знати шо. Та й Юрішка д’собі кликав, гострий наказ му давав, аби вишукав. Та й Юріштан бігав, шо бігав полонинами, та лісами, та бих зна чім1, та оннаково гляба було вас ізнайти: десь закєг порєнно головоїд проклєтий.
І знов плакала Маруся, уявляючи собі всю ту картину, і здивовання о. Василя, змішане зі страхом за свою репутацію, і шепти та смішки цілого повіту, і... гірке почуття образи старої бабці... От мов жива стоїть перед очима: "Спасибіг, Марусечко, спасибіг...", а в самої сльози ринуть з очей і скочуються в глибокі зморшки.
А відтак попливли дні за днями. Скучні, одноманітні. Надворі показуватися Маруся боялася, аби хто не побачив, і цілими днями сиділа в душній хаті. Коли приходив хто і питався: "Що це за молодичка?", ґаздиня відповідала різно: одним казала, що се з Білоберезки жінка, другим — що з Річки, як кому.
Приходили вісті й про геройство Марусяка, про деталі його нападів, — і Маруся тепер лиш помітила, як мало поезії в кривавих злочинах молодців.
— Прийшли ід тому війтові та й си сховали у колибі. Так перегодом приходить слуга війтів у ту ж таки у колибу, дмухає у ватру — ци грів си, ци варити шо хтів, вже того вам не скажу. А коло него були два пси. Та й тоті пси зачули опришки, зачєли гарчєти. А волох — тот слуга волох, ади, був, — а волох підвів голов та й скричєв по-свому: "Лабурж!" Та лиш він тото слово скричєв, а оден з опришків кєв го у потемки через прєсло сокиров. Ударив у штуба, оту-о понизь ребра, так, шо, перебачєйте, калюхи му випали.
(Продовження на наступній сторінці)