Дід ішов і співав. І ся немудра стареча пісня, тремтливий голос, і сей темний силует церкви, і сі дрімлючі величезні брили гір із затихшими лісами, з дробнюцькими хатками по убо-чах — все те творило гармонію тихої гуцульської ночі.
— Шістдесєкь і сім! — голосно сказав дід, перериваючи спів на півслові й тупнувши постолом. Се він кожну ніч, служачи вечірню, обходив церкву рівно сто разів, підладжуючи так, аби сотка припадала саме під схід сонця.
— Як пізно!.. — ледве не скрикнула Маруся. — Він уже пішов! Він не діждався! Його нема!
Бігти... бігти... Чим стій. З усіх сил. Упасти до ніг старому дідові й благати: "Не затримуйте мене, дідусю. Далеко оббігати маю... Пустіть мене. Співайте далі, мовби ви й не бачили, мовби ви й не чули нічого. Співайте собі далі, співайте..."
Все ж зрозуміла, що се хіба було би безумство. Змією поповзла в росистих корчах, вся перемокнувши в одну хвилю, але не відчула нічого...
Тернами, глодами позаростав "вишний" край парканів церковних — бігла. Каміння рвало, краяло ноги — бігла. Ліс насувався темною безоднею — бігла. Бігла, бігла, без дихання, з випулєними очима, закривавлена, мокра, бігла, поки не впала на груди опришкові і не повисла на його руках, як зламана квітка.
— Бійся бога, Міцько, йка єсь! — крикнув.
А потім голубив... А так. Умів приголубити, залеліяти. І обігріти, і поцілуями обсушити. Умів змусити сміятися, все позабу-ти. Бо й сам усе забув. Забув, що ранок сіріє над Єсеневом, що никнуть зорі одна за одною, що тиша передранішньою стала. І про коня забув прив’язаного, і за погоню, і за боротьбу... Сам одягав, всю цілуючи, кожний кутичок тіла, і шепотів, і
обіймав... Уже зігрілася, уже сміялася щасливим смішком, уже притуляла до грудей голову опришка. Нараз він скрикнув:
— А шо діємо! Гой га!.. Таже, варе, днина! — і засичав, потягнувши повітря в себе, і схопився за голову.
А потім рвонув Марусю і, не даючи їй опам’ятатися, як ведмідь вломився в корчі, ломлячи храбуст, гілля, валячи гнилі пні.
Маруся бігла за ним. Знов бігла, але тепер уже легко, мов крила їй виросли за спиною. Землі не торкалася ногами, чуючи свою руку в залізній руці опришка. Випорхувала на камінь, перелітала через лісову багнинку і знову врізувалася в чорну, глибину, без дороги, без напрямку, крутячися в шаленім колі, кличучи стволи вікових смерек до зачарованого танцю.
— Зара’ буде кінь... зара’ буде кінь, — шепотів опришок і тяг, тяг уперед, розтручуючи, ломлячи все по дорозі.
Вискочили на якийсь каменистий плай. Кінь шарпнувся, перелякавшись раптового появлення.
Мов пір’їну, підняв опришок Марусю на руки і посадив на м’якенько вистелену тарницю.
— Тримай си моцно. Тут тримай си, за перед. Аби, єк кінь пошпотаєт ци, — не впала через голов.
Засміялася Маруся — так високо було сидіти.
— Поцілуй на дорогу* — шепнула, схилившися, коли опришок потужав стремено.
— Ой, нема чєсу, — відповідав Дмитро, натягаючи зубами якийсь ремінець, і лиш притулився плечем до ноги Марусі і м’яко її потис.
— Вже! Тепер іми, попе, коли зумієш! — і, насадивши крисаню тугше на голову, цикнув на коня і попер вперед.
XXI
Се була шалена якась гонитва. Не людський біг, не панічна утеча, а чортовиння якесь.
Опришок так тягнув коня за вузду, що з рота бідної животини шматтям летіла кривава піна, хляскаючи на каміння. Сотню разів могла Маруся злетіти з коня і лиш незрозумілим чудом якимось утримувалася в сідлі і утримувала голову на плечах. Іноді скрикувала, летячи вже в пропасть, але на дорозі завше зустрічалося їй або залізне плече, або рука опришка і різко вертало до рівноваги. Маруся попадала знову в сідло і тоді реготала. Реготала, мов русалка лісова, що заплуталася в гілках.
— Та ціхо! — морщачи брови, з робленою сердитістю кричав опришок, а самого лоскотав цей сміх і наповняв радістю властителя.
— Зачкай, опришку! Зачкай, я ті щось іскажу! — нату-жуючися умисно голосом і підроблюючися під гуцульську бесіду, кричала Маруся.
— Нема чєсу, попаде.
— Але зачкай, най те громовиці б’ют! — і реготали обоє, як два фавни.
Опришок, на збитки, одразу зупинявся. Юнь, розігнавшися в бігу, наносив Марусю прямо на високу стать опришка. Молода женщина підіймалася на стременах, обвивала шию Марусяка руками, мов дві змії опліталися, і, стискаючи, скільки було сили в ніжних руках, пила жар поцілуя устами з уст. А рожеве небо сміялося на сході, сміялися молоді світло-зелені пуп’яшки смерічок, старий гриб під корчем гістівника розсідався від заздрості і плював чорним дрі-боцьким насінням услід.
— По то лиш мене затримувала?
— А тобі мало?
— Таже таки так, шо мало. А чкай-чкай, небого, шо то ти в пазуху сховала? — і ліз холодною, приємно шорсткою рукою за пазуху, лоскотав, і реготали знову.
Химерний плай скочувався стрімголов у долину, перелітав у глупій фантазії через потік по те тільки, аби за два кроки знов перескочити назад; а потім вп’ять вибирався наверх, на крутий горб, в’ючися, як змія.
Кінь задихався. Був весь мокрий, як миша. Видко було, що біжить з останніх сил. Погляне-погляне на нього опришок і вилається.
— І не натерхана, паскуда, а вже си замотала. Відей, ди-хавична.
А сам легко, свобідно, мов граючися, перескакує з каменя на камінь, рубає топірцем гілки по дорозі і свистить.
— Ше полонинку малічку перебічи...
От і полонинка ся. Аж сміється, зелена. Рівнесенька така, веселенька. Безклопітна.
Вискочили на груник. Божий простір розкрився перед очима, мов відхилив хто величезну завісу.
В рожевім тумані повився, поповз Черемош ген далеко, в оба боки блищучи срібною змією. Затуманіли ліси, заголу-билися гори, і розстелилося горде село Жаб’є!.. Під усміхом сонця, під ласкою перших його променів ніжилося, поблискуючи точками нових побоїків то там, то там по схилах горбів. Темно-зелені плями лісів, яскраві пишні царинки, далекі зигзаги вориння, а над усім селом, там, ген на обрію, могутнім віковічним сторожем стоїть загадочна Чорногора. Скрикнула в радості Маруся і заляскала в долоні.
Чорногора, Чорногора! Ось вона, Чорногора!.. Ось вона, се таємне джерело всіх рік, і потоків, і всіх народних казок, страшних переказів, легенд і ідеалів. Ось гніздо дощів, храни-лище снігу, віковічне притулисько всіх озимнених і занадто гарячих! От де всі оті "Нечисті місця", "Прокляті озера", "Чортівські доли", "Дідчі верхи", всі зарослі непроходимим жерепом страшні полонини, зі схованками для ведмедів, вовків, диких кабанів і опришків! І віковічні дебрі непробит-ні, повні страхів пепотривоженого притулку темних сил; і урвище скал з витоптаними могутньою ногою, вигризеними зубом слідами боротьби кентаврів; і вічний сніг, і виття звіра уночі, і буря, і далекий вистріл, що несеться потім з незрозумілою бистротою, б’ється об усі груди, об усі верхи, і скелі, і щити лісів.
— Я буду там... я буду там... — в нестямі солодкім шепотіла Маруся і стояла на стременах, вся переповнена незрозумілим надміром почувань. До фізичного болю чула сю неземну красоту і забула весь світ, але опришок смикав за вузду.
— Ой, нема чєсу, попаде, тут си бавити. Тут, на рівнім таке, шо й підглєнути нас хто може. Вже тікати, то тікаймо.
Цикнув на коня і знову потягнув повід. Жаль Марусі було розставатися з цією дивною панорамою, але коли перенесла погляд на опришка, — задивилася й на нього. І він же був частиною сеї красоти, дитиною сеї природи. Не могла надивуватися легкості його рухів і сій дивовижній невтомимості. Відміряє собі величезні кроки, скаче, м’яко тупаючи постільцями, повід весь час натягнутий, весь час кінь ледве встигає, вже змордувавшися вкінець. А коли вбігли знову в ліс, кінь зупинився, задрижав і захитався.
— Ой га, шкапє!.. А най би те вовки роз’їли з таков їздов. Йдім піші, Міцько, бо з того коня вже нічо не буде.
Маруся скочила.
— Давай руку. Тримай си моцно,
— То ти й мене так будеш волікти, як шкапу?
— А ти гадала!.. Ідім, ідім — нема чєсу.
— А кінь так лишиться?
— А шо я го нести ше буду, ци єк? Тут є на него ґазда, не бій си. Йдім.
Пішли. Власне кажучи, побігли. Або, ще вірніше, опришок ішов, а Маруся бігла. Знов лісним плаєм, протоптаним спеціально на те, аби ломити на нім ноги, карк, перебивати ребра.
Щохвилі шпоталася Маруся то на каміння, то на коріння, ховзалася на мокрих горбиках, але опришок підтримував її в повітрю, мов жива рухлива скала. І так любо, так невимовно приємно було опертися на цю скалу.
Звідкись долетіла ледве чутна хвилечка запаху диму. Маруся потягла в себе повітря і оглянулася. Крізь дерева, недалечко, видно було: сизуватий димок переплітався між стволами — хтось ранню ватру розіклав. Або пізню притримав до білого дня.
Маленька толічка. Горбок землі, а з нього в’ється димок. Коло горбка ковбчик, а на ковбчику щось коряве в постаті сидячої людини. Се й єсть людина, але мов зі старого дуба вирубали сокирою в кілька ударів безладну подобизну чоловіка і то так, з корою, геть цалком усьо. Зашкорубле кожушище, на котре зложилося, мабуть, дванадцять баранів, до решти крило в грубім своїм чотирикутнику останні лінії, які могли би скорше нагадувати постать людини.
— Єк спали, Юрчику? — весело крикнув Марусяк.
— Гаре23, шо ви.
(Продовження на наступній сторінці)