Півсвідомо слухала тих шепотів Маруся. Обняла однією рукою опришка за шию.
— Не треба мені ні лудіня твого, ні коней. Треба мені лиш твоєї любові...
— А ци я ті не люб’ю?
— Так, так, але... видиш... Паде чоловік у пропасть. Глибоку, бездонну. А летячи, ухопиться одною рукою за корінчик. І повисне на нім, на тім корінчику. І висить, і господа бога молить: "Умоцни, боже, корінчик сей, бо зависло на нім житє людське..."
Опришок не розумів.
— Ну?
— Ну, от і я... Лечу в пропасть. На твоїй любові завісила і долю свою, і життя, і все... Поможи ж мені утриматися.
І сумна щирість сих слів, і глибина, що почулася в інтонаціях голосу, то злякало опришка.
"Ой га! — пролинуло у нього в голові. — Ци не колесо млинське я си на шию вкладаю?"
А потім трухнув головою, повторяючи свою любиму при-говірку:
— Все байка — коби лиш ми здорові! Вже... йкос...
І не образив ні одним необережним словом, не злякав ні одним рухом. Як голуб воркував цілий вечір, приспівував якісь колисанки, грав на флоєрі і говорив, говорив, говорив, мов певно знаючи, що його бесіда має щось із чарів у собі.
А коли прийшов час розставатися, піднявся, випростався в увесь свій могутній зріст.
— Ну? То йкий же в нас буде рахунок із тобов, молодичко?
Ой упали кєжкі зимки Понад полонини —
Заплати ми, файна любко,
Шо ми си любили.
Не грошима, лиш самов собов. Даю ті добу на роздуму. Єк любиш, — кидай свого попа, йди вночі суда — я вже му тримати коня недалічко, подамо си на Чорногору! На простори полонинські!.. А йк-єс усмакувала в книшах та в са-ландарах попівських — дєкую ті за свою пайку, решту най піп доїдат. Не згадуй лиш нашої розмови, до цего каменя не ходи, бо мут тє згадки їсти гірш чірвака неситого. Спи ніч-ми кріпко, сни від себе гони, аби не замучили. А попа свого вбіймай дуже-дуже — най ті си здає, шо то Дмитро Ма-русєк, шо вмів тебе так цулувати, вбіймати. А тепер — гости здорова!
І не встигла отямитися Маруся, як опришок у два скоки був уже у неї над головою. Ухопився за гілку смереки, випнувся — опинився ще вище. Махнув крисанею:
— Я чкаю! З конем! Вийдеш — добре, не вийдеш — друге добре. Тогди хіба бери на памнєтку цесе пюрце — най хуч дурничков мене згадаєш.
Вирвав павине перо з крисані і кинув. Воно летіло капризним зигзагом і впало коло самої води. Маруся борзо схилилася, аби підхопити його, а коли підняла голову, — опришка вже не було.
Щез. Тріщало галуззя угорі, котилися дрібні камінці.
— Чекай! Дмитре! — крикнула.
Довгим призивним свистом відповів опришок і — все стихло. Маруся сама лишилася в лісі.
Зробилося страшно. Ліс відразу став ворожим, і в шумах його чулися погрози. Віти простягнулися хапати, з-під каміння змії виповзали. Ще хвилина — і стане впереду хтось оброслий, безформений, обрубаними ногами загородить доріжку, простягне криві руки і зарегоче.
Вся похоловши від незрозумілого жаху, через три камені відразу скакала Маруся, бігла, бігла, притискаючи лиш павине перце до грудей. А за нею гналася в беззвучнім топоті тисяча лісовиків, всі старі пні підскакували, усе коріння з землі підіймалося, а невидима сила каменюччям гупала услід, та таким великим, от ік би стів1.
XIX
Уже знала, що піде.
Лиш ступила ногою на брудне подвір’я, лиш почула, як о. Василь сварить когось в оборі, відсапуючи, пригадала, що, певно, трясеться у нього воло під молодим, але вже остаркуватим лицем, — і вже знала, що піде.
Проганяла від себе цю думку цілісіньку ніч, очей не змру-живши ані на хвильку, але відогнати не могла, і в’янула, і покорялася. Хотіла лякати себе будучиною, але картини виходили нестрашні, блідонькі, і пригадувалася бутна фраза Марусяка: "Хто ме знати, шо буде? А поки шо — гулєймо, любко!"
Ставав леґінь перед очима, як живий, — і все закручувалося в непримиримім танці, шаленім, запіненім. Не дишучи, розкривала очі в тьму, а коли пригадувала собі, як там, у своїм покою,'хропе тепер о. Василь і слина тече йому з кутика губ, — готова була в ту ж хвилю скочити і летіти до свого Дмитрика й кричати: "Де кінь? Де тисяча коней? Нехай несуть мене далі, далі, за Чорногору, щоб не чути мені нічого, не бачити, не знати".
На слідуючий день встала вся розбита, з великими чорними кругами під очима. І ходила затроєним привидом, ко-чєла си поміж чотирма стінами, як камінчик по столі. Не було страху, вже би їхала хоч зараз — коби лиш все те відбулося якось без неї. Щоби хтось прийшов, узяв за руку, вивів, посадив на коня, цикнув.
Чужі всі були, чужі доокола. Вороги. Знала, що якби попробувала розказати кому-будь, от хоч би цьому спасителе-ві, що стоїть спижеве розп’яття на столику, — то й він би зрадив. Стара їмость кричала би на все село, о. Василь линвами би в’язав, а слуги з кіллям обістали би доокола і грозили би сокирами.
І ненавиділа всіх, і нікого їй не було жаль. Най лишаються, най знають, як то їм буде без неї. І ходила, оглядаючися, мов затравлений звір, боячися кожного уважнішого погляду; всі здавалися їй скритими шпіонами.
— Ага, ага... Поглядаєш так, мовби то й нічого, а чортову думку маєш. Дивишся — чи не беру я з собою чого в дорогу. Не бійся, не бійся, нічого я не буду брати. От так-таки нічогісінько. Нехай веде мене голу, коли любить. Я не маю віна, піп не напрятав для мене. Най бере мене голу. Коли люблять, тоді одежі не треба. Одежі треба по любові, а я не хочу. Хочу любити без кінця, хочу умерти в любові.
Вийшла на церковну царинку.
Злетів спокій на душу, утихомирення. Рівно тепер стелився шлях впереду. Не хотіло би ся лиш обману. Що от тихнем викрадатися, вікном лізти, заримувати віддих — фе... Ліпше би піти, стати перед ксьондзом і сказати: "Отче Васи-лію! Ми з вами не дібрана пара. Бог велів мені бути матір’ю, але не від вас — чи ж диво, що я піду за батьком своєї дитини. Не спиняйте ж мене і забудьте, коли зможете..."
Так би сказати. І поцілувати в чоло.
Але се ж неможливе! Та де!.. Злетіло би ся ціле село, сто погоний пігнало би усіма ґрунями. Відбивали би, рвали би з рук, кров би полилася. Ні, ліпше вже так. Хоч і не гарно крадьки, але що ж, як інакше не можна.
Сіла, підперши голову рукою. Рівна утома млавила тіло... так би ся спало...
Десь вулицею іде п’яний гуцул. Се Тимофій. Певне, вже посварився з кимось з роботодавців і от тепер викрикує свою досаду. І чим далі відходить, тим дужче кричить:
— Гадаєш, багачику, шо ті не прийдет на біду ніколи? Не бій си! Сороківці тоті не поможут, ік прийде си вмирати, ає. Зійде й на тє смеркь із неба сєтого, буде потинати та ще й добре. Бо то над багача нема биршого грішника у свікі. Лю-дочки-и!.. Йк бесте знали, йкий багач грішний перед господом богом! Бо він не нашої віри, він песячої віри. Він єк слугу токмит, то на таку симбрилю, шо най би го шляк трафив. А витак, єк недогода — гет проганєє та й вже. Та ще добре, їк ребро ті не поломит! А ти йди з хати, єк не вмитий, та й нема ті ні поради, ні розради.
Якийсь ґазда крикнув йому з двора:
— Шо, Тимофію! Уже?
— А вже, браччику, вже-е. Іду дзвонити по багацькій душі. Ви, люде, йк умре де багач, кличте мене дзвонити: то ми раз люба робота, ає. Лиш я вам шос іскажу: му дзвонити, але їк сєті посторонки дадуть сі вфатити. Бо то не гадайте собі, люде, — не до кождого грішника дадуть си ймити посторонки, ой нє! Я правду кажу, кобих так здоров, бо я вже знаю. А йк цес проклєтюк гигнет, шо мене вигнав, то ретенно си не дадуть, бо цес ме мати на тім свікі найбиршу трепоту. Бо то пес, а не чоловік! Найбирший котев йому дадут на тім свікі, найгорєчішу цмолу.
Тепер уже кричав так, мовби йому платили. На дзвінкіших словах натужувався весь, червонів і бризкав слиною. Не ставало йому горла.
— Та то пес, а не чоловік!.. Я в него робив, бог дай би йому бирше не діждати, аби в него крискєнин працював. А він чим мене годував? Бурєшков з чірваками? Мой!.. Так ти так слуги гудуєш? То такі багачі ув нашім ув селі? То бінний го обсапає, й сіно му зробит, і маржину перелітує, а єк узимі йди до багача, то він тє у віконницю ме котюгов тровити. Та на жінку кричит: "Замкай, жінко, браму, бо гість файний іде. Зголоднів уже — іде за зерняти". Та прийди д’нему, а брама підбита, а кутюга остатні холошні дрет. А най-ко божа весна лиш настане — ого! Тогди зблага багач говорит, ой збла-га! Тогди берет бука в руки, та йде від псів боронити, та ше на кутюшку сварит: "Ги, встекла би-с! Завостро пантраєш порогів. Най ідут люде до хати, були би здорові. А то через тебе й моя травка не роблена буде..."
Маруся слухала, прижмуривши очі. В тихім повітрю кожне слово було чути, як коло вуха. Сонце виглядало з-за дашка й так приємно гріло в спину. Вигідно якось сілося... заплелися, заснувалися сіті перед очима... якась трава колисалася... жовті птахи безкрилі літали...
...І прокинулася лиш тоді, як стара їмость, лагідно тор-каючися плеча, будила:
— Марусе!.. Що се ти прийшла під церкву спати?.. Ото, господи!..
Маруся півнепритомно усміхнулася.
— Іди додому, голубко. Де ж таки то видано? Ото, господи!.. Ще би хто побачив, не дай, боже... Іди, іди до хати. Я постелю тобі, та заснеш. Мабуть, не спала сеї ночі, правда? Ну, йдім же, йдім, — і вела, і підтримувала, мов тяжко хвору.
(Продовження на наступній сторінці)