Знаю, що ви осудите мене. Озлоблений старий холостяк – такий звичайний тип. А мені навіть не було причин обізлитися на женщину, бо я не терпів від неї жодного болю. Та все ж ніколи не буду женитися, бо знаю, що як тільки женщина почує коли не вищість то бодай рівність, – вона небезпремінно зробить тобі боляче, небезпремінно! Та ще так паскудно, під оксамитовою лапкою, в позолочених пілюлях. Під позором піклувань про твоє здоров’я тобі не дозволять іти, куди ти хочеш, робити, що ти хочеш; будуть змушувати тебе лягати спати тоді, коли тобі хочеться працювати, робити дозволять тільки тоді, коли це комусь не перешкоджає. А насильство любові – хіба це не найгірше паскудство? І так день за днем, година за годиною приносиш огидливі жертви, опускаєшся все нижче й нижче, аж поки настане час, коли ти, глянувши на себе, не пізнаєш, що це ти, той самий, що так радісно йшов до шлюбу.
– От ви все про жертви…
– Підождіть. Хочете сказати, навіщо їх приносити? Ех… Так і видно зразу, що ви іншим радите женитися, а сами цього блага й не закоштували. Та як же можна в родинному житті обійтися без жертв? Та вас же заклюють, коли ви захочете опертися хоч на одно з найзаконніших своїх бажань. Вас назовуть деспотом, кровопивцем, сльози, ридання. "Я хвора!.. У мене нерви…" О, це таке пекло, якого ви собі й уявити не можете. І це не раз, не два… Нерви тріплються, розхитується організм. А коли ще зважити, з-за яких дрібниць це робиться, то кулю собі в лоб хочеться пустити.
– Та невже ж не буває щасливих подружжів?
– Чому? Десь вони, кажуть, єсть, а де – точно не знаю. Але й там не обходиться діло без жертв, тільки там жертви перестають бути жертвами, а являються ніби відблиском взаємної любові; там за щастя вважають не панування над другою істотою, а бажання самого щастя. Буває, кажуть, буває… І там не гинуть морально, не проклинають безплідно прожитого дня – там жаліють, що він скінчився, щасливий. Там чоловік і жінка доповнюють одно одне, творять атмосферу щастя доокола себе і в тій атмосфері легко дихається всякому, хто прийде. Але таких шлюбів буває на мільйон один, а решта – мерзота, паскудство, брехня й підлість.
А що найбільше досадно, так це те, що йдучи до шлюбу, намарить собі чоловік і блакитного неба і білих голубів і співу райського. Сяє в надіях. А не проходить і десяти день, як він починає зобачати, що щось воно наче не так, щось починає скрипіти. Він зараз підмазує, підтесує – думка така, що то тимчасовий непорядок механізму. Підлив смальцю, підкомпромісився трошки – кілька день все йде начебто й нічого. Але то тільки кілька день, а потім, дивись, уп’ять щось скавучить. Отуди к чортам!.. Так оце знову підтесувати, підмазувати? А там ще, ще – і так увесь вік у смажчики записатися? А де ж життя? А надії? А мрії?.. І обізлиться чоловік, що не туди повезла клята фортуна, але чорт її тепер виправить.
І це я не з книжечок знаю, а з живого життя. Бо ні до чого в світі я так не придивлявся, як до родинного життя. Я ж думав, що у ньому змисл, що воно сіль землі. А як придивився добре – вийшов пшик. Я хоч дурний так хитрий, бо коштував то все не на власній спині. Я для таких спроб непідходящий: уже давно або гнив би в землі або десь на землі, кайдани тручи.
І я довго, знаєте, вірив, що подружжя це – продукт волі, а не лотерея. Так довго, що аж сором тепер згадати. А потім, дивишся – одне подружжя сквернота, друге паскудство, третє сморід. Та що ж це таке, думаєш собі? Ну, випадок – що ж ти проти нього, капосного, подієш. Але сьогодні випадок, завтра випадок та як посипалися сами "випадки"!.. Та вже як зобачиш хоч не яке там щастя, а хоч згоду поганеньку, то аж сам наче зрадієш. Тільки вп’ять-таки: як придивишся добре, то всі ж тобі, усі оті щасливі пари без якоїсь клепки, їй-богу не брешу!.. Або мономани якісь, або старосвітські поміщики, або щось уже там та є. Ну звичайно – хто мало просить, той скоро задовольниться. Коли ж хоч одна сторона має більші якісь вимоги – амінь! В чортову яєшню обернеться тоді родинне життя. Коли ж, не допусти Святителю, обоє мають так звані "свої інтереси" – в проституцію обертається спільне спожиття. Так як же при цьому женитися? Я й близько ніколи не був коло цієї думки. Раз, один тільки раз у житті…
– І це зв’язане з "Caprice"? – не втерпів я.
– І це зв’язане з "Caprice", – сказав він і низько попустив голову. Видимо, це було найболючіше місце.
Я вже не смів питати далі. Але він сам, помовчавши трохи, розпочав говорити.
– Я ніколи нічого подібного не відчував. Коли я її побачив тільки вперше, я внутрішньо якось увесь затрясся. Це було щось нове, щось незглибиме. Знаєте легенду про половинки душ? Так от, мабуть, я відчув, ніби знайшов свою половинку. Яка вона була, як її прізвище – я не буду вам розповідати та, зрештою, це й непотрібно. Вона жила з матір’ю на окраїні міста, скромно, я сказав би, навіть бідно, але коли я хотів був чим допомогти, мати так ґречно подякувала, що я вдруге сказати щось подібне не насмілився.
Вони попросили мене приїхати з інструментом. Рояля у них, само собою, не було, а наша ж література мало пристосована до solo. Та й потім – звуки віолончелю в таких крихітнісіньких кімнатцях… Мусите згодитися, що воно якось, як то кажуть, не пасує. Але як вас просять такі очи, то, очевидно, ви згоджуєтеся.
Я приїхав з інструментом. Вдячності не було кінця. Цілий вечір я грав і сам чув, що грав добре. А оце "Caprice" викликало сльози на чудових очах. З мене взято слово, що я нікому й ні при яких умовинах цієї речі грати не буду. Я згодився з радістю, з внутрішнім почуттям повноти життя – я ж музикант…
Ну, що ж іще вам розказати? Ви бачите, я ввесь тремчу, нелегко мені це оповідати. Говорити вам про те, що я потім часто їздив туди з інструментом, що за кожним разом я грав це "Caprice" і навчився справді його грати гарно – це все для неї…
А потім… потім я рішив одружитися. Коли я освідчився, вона якось аж ніби затрусилася вся… Я це витолкував по-своєму – ми ж завжди маємо охоту витолковувати події так, як нам хочеться. Вона попросила декілька часу на роздумування. Я згодився, бо це ж справді такий серйозний крок.
А тимчасом я вже ніби на правах жениха ходив до них щодня. Я й не помічав тоді, що особливого захвату моє освідчення не викликало. Мати, правда, була рада, але дочка… обдумувала.
Ну… скінчилося все занадто прозаїчно. Я носив їм читати книжки. Приніс, між іншим, "Крейцерову сонату". Ах, скільки ці обидві "Крейцерові сонати" наробили лиха на світі. Не хочеться оповідати… Вона прочитала ту "Крейцерову сонату" і вернула мені книжку. Цілий вечір ми балакали про цю річ… Я вернувся додому й захотілося мені ще самому прочитати деякі місця. Я взяв книжку, вона сама розгорнулася й звідти випав лист…
З краскою стиду я почав читати… і прочитав, що вона от має освідчення… що мама її наглить іти за мене… що вона вже падає під тягарем нужди й більше не може… що, певно, дасть згоду… І все це можна було б зрозуміти й простити, але… але там була фраза… що вихід заміж нічого не змінить в їх відносинах… що… навпаки… буде легше бачитись і… свобідніше сходитись…
На ранок, я тільки що встав, прибігла вона із смертельним жахом в очах. Вона ще не встигла спитати – я мовчки простягнув їй листа. На лиці моїм вона прочитала все. Тихо скрикнула… закрила очи й вибігла… От вам і кінець. Тепер розумієте ви, чому я такий?..
Він страшно схвилювався, весь тремтів. Схвилювався й я. Повість звичайна, не така, мабуть, що рідко й трапляється, але щось було в тім оповіданні з великого трагізму – і власне це хвилювало.
Я думав, що вже кінець оповіданню, але показалося – ні. Стільки вже наболіло у цього чоловіка, так давно, або, може, й усе життя він ні з ким не говорив, що йому треба було вилитися всьому. Трохи заспокоївшися, він почав говорити знову.
– От вам і все… Один раз життя могло стати чимось, і не стало. Чи варто ж було намагатися ще якого повторення? Та не трапилося й нагоди… І от – життя кінчається. Без радости, без найменшого світлого спомину. Радості ж, як плоди, – вони хочуть бути зірваними, їх треба зривати, інакше вони згниють, не принісши нікому жодної користі. І стою перед закінченням свого шляху й думаю – кому від того стало легше, що я прожив життя без любові? Навіщо згинула безслідно поезія душі, може, не цілком і скупо наділена мені природою? Ось вона, осінь моя… Всі люди мають щось тепле згадати в дощовий осінній вечір – а я? І так щемить, так щемить серце, якби ви знали…
(Продовження на наступній сторінці)