– Оце знаєте, доводиться, вже думати й про старість. Іноді й оглянешся – не все ж дивитися вперед та вперед. То часом оглянешся й спитаєш самого себе, пощо жив? І – нема що відповісти. "Що зробив? Що зробив? Що зробив?" – невідступне, як краплі з даху після дощу, все капає на мене питання. А я знову не маю що відповісти.
Хто я справді? Служитель мистецтва? Жрець перед олтарем величної музи? Ні… Я просто усладитель буржуазії. Ціле життя, ціле життя грав тільки для тих, хто за гроші приходив мене слухати. Ціле життя грав лише те, чого вони хотіли, а вони за те ляпали долонями. Скільки разів я грав тоді, коли мені властиво кричати хотілося! І завжди я грав те, чого мені не хотілося грати. А музика – це ж така річ, що стає нічим, коли її насилувати.
– І от так доводиться брехати ціле життя. Нарід… але нарід і не чув мене ніколи. А якби й почув, то не слухав би, бо те, що я граю, йому нецікаве. Та й що, справді, я міг би заграти для народу? Які-небудь Aires variees – а йому однаково нецікаво. Чим же я можу підняти його у високі сфери музики? Чарка горілки, фарс в балагані, житіє якогось святого, – це переносить його в інші сфери, але в ті сфери не треба підійматись, варт тільки переступити, а тут… тут треба злетіти й то так високо. А я в цілому світовому репертуарі не знаю підходящих до того речей.
Він устав і почав машинально одягатись.
– Іноді хочеться боротьби, небезпечностей. Заздриш людям, що ходять по краях безодні, живуть під вістрями дамоклових мечів, але зате кожну хвилю й кожним фібром своїм чують себе і свою душу. Хотілось би іноді хоч трохи й собі пожити таким життям – але як? Контрабандою зайнятись? Укротителем звірів стати? Цирковим гімнастом? В злодійські притоки йти? Все це штучно, неприродно, а тому – так і йде все колесом… Приходить ранок, з ним приходить щоденщина, якісь дурацькі обов’язки, що їх порвати, потрощити нема сили. І не те, що сил не ставало, а просто думалося – невже це, іменно це і є мій ворог? Невже власне з оцим я мушу боротись? І я не боровся, вважав таку боротьбу нікчемною, а ті дрібниці тим часом обплутували мою душу, точили, мов шашіль, і скоро там замість твердого дерева зосталася труха і гниль.
А зрештою… Я знав теоретично, що єсть десь на землі люди боротьби, люди-герої, але бачити їх не бачив зроду. Часом зустрінеш людину, здасться тобі – от! Підійдеш ближче – а воно таке саме, як і всяке інше. Нудно стане – і вертаєшся знов до своєї проклятої кімнати, пересяклої якимись запахами гидкими, хоч я голову собі скрутив, шукаючи за джерелом тих запахів. Сядеш, спустиш голову на руки і замреш… Тихо цокає годинник, муха на вікні дзизчить… У стотисячний раз обведеш ту кімнату очима, оглянеш кожну до огидливості знайому дрібницю – і все те набридло, все це настогидло до стосоткрат чортів. Душить, давить ця обстановка, рухів хочеться, розумної бесіди – а де її взяти? Повалишся, як роздавлений, на оцю остобісілу тигрову шкуру і скрипиш зубами від безсилості, від злоби на всіх і вся, а на себе самого насамперед.
І з острахом думаєш – як же пройде кінець сьогоднішнього дня? Чи зайде до мене хто-небудь, чи сам я піду куди, а, може, стане сили пересидіти дома за книжкою чи за музикою? Як нема нікого – хочеться, щоб прийшов, а прийде та заведе обивательщину – хоч тікай з хати, до того нудно. Чи, може, то у мене знайомі такі? А воно таки так. Якісь вони усі… нікчемні, полохливі. Нема їм ні до чого діла, ні до засад там якихось, боротьби. Спробуй з ним завести розмову не на цілком обивательську тему – він або відповість тобі якоюсь ідіотично-байдужою фразою, або позіхне, або запропонує післати краще за півквартою. Іноді аж наголос хочеться крикнути: "Та падлюки ж ви, мерзавці! Та невже ж немає нічого вищого на світі?" А потім прийде в голову думка – а чим же ти кращий? – і ця думка вбиває все. То я йду й п’ю. Я горілки не люблю, мене до неї не тягне, але я п’ю, п’ю, як останній швець, як… негідник.
А підеш до кого – ще гірше. Ото наслухаєшся! І як вони можуть? Цілими вечорами, часом аж до ранку переливати ото з пустого в порожнє, базікати, белькотати всякі дурниці – і зоставатися задоволеними? Раніше то я, було, не втерплю й крикну їм в розпачі яке слово але що ж… Розрегочуться, почнуть жартувати і, забувши шапку, тікаєш, мов несамовитий, геть з дому, здивувавши слугу.
А на вулиці вже живе робочий нарід, вже йдуть на працю, вже готовляться боротись за насущний шматок. Хмарки порожевіють, з-за них уже блискає проміння – і хочеться дзвону церковного, тихого віяння молитовних мелодій, світла свічок крізь прозорчастий туман ладанових хмар. А власне життя здається вже таким гидким, таким осоружним, що вбить себе й то було б гидко.
Взагалі – повна невідповідність реальних даних до розумових вимог. От був один такий час, що я… ну не знаю до чого мучився, що не можу створити чогось великого. Саме тоді я прочитав "Крейцерову сонату". Як мені хотілось утворити щось подібне. І то не від заздрощів, не від дрібненького позіхання комашки на славу велетня – ні… А мені хотілося зайняти думи людей, змусити працювати їх мисль і відчувати, що це зробив я, я!.. Значить твоє життя потрібне, значить твоєї праці ждуть… О, чого б я не віддав за наявність такого почуття!..
– Але того нема, не було й не може бути. Встаєш ранком, не квапишся нікуди, бо нема пощо. Дляєшся над кожним моментом одягання – аби протягти час. Іноді побринькаєш на отому своєму одороблі годину-дві й тоді кажеш собі: "от поробив сьогодні – аж їсти хочеться". Ох, і ненавиджу ж я це інтелігентське бездільне прозябання, цю розпусту мускулів і розбещення тіла!.. І так стане гидко, що захочеться зробити якесь паскудство, внести якийсь заколот у звичайний хід речей. І крикнути на ввесь світ про брехливість людей, про ілюзії праці, бо от вам велике слово – не бачив я смислу ні в одному ділі. Я придивлявся – я жадібно ловив деталі життя ріжного стану людей. Моя професія дає змогу входити до ріжних верств; отже знав я й громадських діячів, і літератів, і бюрократів, і свою братію пискливу; часто подовгу жив де з ким, їв з однієї миски, отже мав повну можливість придивлятися до сокровенних струн душі. І що ж бачив? Одне й те ж: всюди самообман або просто обман, ілюзії праці й замилування до неї.
І не думайте, що це односторонність моїх уваг говорить з мене, не відповідайте загальником: "та невже ж нема на землі людей, що любили б своє діло й віддавали б себе йому цілком?" Я твердо і певно скажу – немає. Основне тло – лінь фізична й моральна, а вже на нім ріжні узори, форми й кольори, а ми оті малюнки вважаємо за щось самоісне, коли то тільки продукти одної загальної первопричини. Це правило – без винятку. І всі наші судороги працьовитосте, потуги на творчість – все те тільки бажання утекти кудись від тієї страшної влади лінощів.
Але це не зло, це – підвалина. Що таке велика скорбота навіть не людей, а таких абстрактів, як Демон, Манфред і т. д.? Що це, як не сум від усвідомлення обмеженості, кінечності? Що це, як не печаль за тим моментом, що вже минув і не вернеться як би ви його не кликали? І я вірю, що жодні муки не порівняються з тим жалем, але… але не знаю, чи ви розумієте мене.
Сказать правду, не дуже. І не з усім в його промові був я згоден, але він так цікаво говорив, що мені ще й ще хотілося його слухати. І я почав запевняти, що зрозумів, що… – словом усе, що говориться в таких випадках. Він подивився на мене сумно.
– Оце я вивертаю перед вами свою душу, як баба панчоху, а внутрішній голос не перестає говорити: "Ну, і пощо ти це робиш? Все одно ж ти не підійдеш ні під одну з фарб, в які завгодно буде йому тебе розмалювати". І все це я розумію, і все це я ясно бачу, але… але чомусь сьогодні моє убоге життя постало передо мною в такій страшній наготі, що я перелякався. Голе життя – ви розумієте що це значить? Ви ж бачите життя в одягах і прикрасах, а якби хоч раз побачили отак голим, як я, ви здригнулися б – такий то огидливий смердючий кістяк. Тому, хто бачив його голим хоч раз, вже навіки не захочеться тратити кольори й квіти на вбирання того трупа. Бо в які б розкішні одежі його не вбрав, в складах їх повно буде гною й пліснявини. І як смішно тоді дивитися, що люди гають час і енергію, осліплюють себе й інших, аби тільки хоч як-небудь прикрасити наготу свого паскудного життя, суєтяться, вигадують собі "діла", мету, убивають той безщасний час тисячами найрізнородніших засобів – а все ніяк не можуть убити, все він безконечний, все зостанеться його хоч дрібочка, хоч півгодинки – і ці півгодинки так вимучать, витріплють їм душу, що раді вони хоч за отрую вхопитись! Знаю я це, добре знаю!..
Він був уже одягнений, а я ще сидів так. Я боявся, що коли почну одягатись, це він буде вважати за моє бажання закінчити розмову. Так само, думалось мені, він зможе перестати говорити, коли я вперто мовчатиму. Тому я рішив час від часу подавати репліки. Хоч, може, й не до діла, але аби тягти розмову.
Так і тепер. Коли він замовк і почав ходити по хаті, я перечекав трохи й сказав:
– А література? А вона вам не давала усолод?
(Продовження на наступній сторінці)