— Чого ти не приніс подушки? Карло Іванович:
— Я, дєтошька, забуфь!
— Забуфь! Забуфь!
І... почала розпікати, і... почала.
— Забуфь! Забуфь!
Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи.
Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом:
— Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня.
Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм голосом.
Хая перелякалась:
— Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб'є мене.
Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся:
— Рабіня!.. Рабіня! Два хота мушаєшь!
Хая теж пополотніла:
— Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки... Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох!
Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: — Рабіня! Рабіня!
Хая обняла Зою:
— Що мені робити, скажи, що мені робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?
Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом:
— Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть... Тільки що мені робити? Пропала Ялта!..
І плачем заплакала... В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна.
— Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.
І підвівся:
— До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но — тафольно!..
І рішуче пішов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях.
Пробіг (конфектно, карамельне) Пєтушков.
А 30 увечері кур'єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив:
— Шьо, дєтошька?
Хая дивилась убік...
А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: "підложити свиню", не сказати про свиню — це прийом.