Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан, і обізвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява.
Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? І інстинктивно давив Татьянину руку — пухку, вище ліктя. Ішли до стіжків.
І тоді несподівано сказала Татьяна — і несподівано, ніби не вона, з легким відтінком болю:
— Думаю от про що: жила-була дівчина — це казка-бувальщина — росла, підросла, ходила в гімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті вийшла з гімназії з золотою медаллю. І нарешті — стала машиністкою. Щаслива доля? Як ви гадаєте?
— Це ви про себе? — здивовано спитав, ніби машиністка не могла мати такого доступного минулого.
— Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? — І поспішно сказала: — Проте не треба. Це важке запитання — важко відповісти.
І тут же інстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали.
Заверещала мадмуазель Арйон.
Проходив тихий тепловій. І він, як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли нічні звуки, і невідомо ріс запашний дуб. Збігалися зорі на тайну вечерю, і нечутно зідхав зелений Оріон на голубиних гонах.
Росла ніч.
Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім надхнеyно молитися в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радісним зойком і положити в дуб шматок живого серця й струмок — від нього — диму, і знову впасти на землю, і крикнути збентежений крик.
За півверстви кричали сичі.
Од ставка запахло осокою.
Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціально підготовляючи розмову про кохання.
І Сайгор не міг не відчути це.
— От, скажімо, небо,— і Татьяна зідхнула.— Це ж дивне явище в житті людини. Але ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотні, тисячі, мільйони в темряві, і загубились сотні, тисячі, мільйони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини — небо?
Татьяна "дивне" вимовляла надто тепло й чітко.
А густа темрява вже непевно брела між дерев: незабаром із загірних гін фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком — рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, і здивовано подивиться на світ повноросими очима.
— І от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто — людина,— Татьяна зупинилась.— Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. І думаю, що мислі на тему "людина", поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні... Так от: загубилась людина в стосах паперу, і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе — взагалі.
Потім Татьяна скинулась.
— Проте, може, вам не цікаво? Воно й так: і справді, все це тільки інтелігентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: ніколи й дуже нудно.
Сайгор був здивований. І більше за все дивував цей тон — надто впевнений. І тут же відчув себе — не перед Татьяною, перед кимсь — не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось інше.
І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію.
— Що ж ви мовчите?
Підходили до стіжка.
— Знаєте, по правді, ви мене трохи здивували,— просто несподівано для себе сказав Сайгор.
— Я цього не хотіла,— засміялась баришня Татьяна і, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала:
— Ну, ідіть до мене.
Потім розкидала біля себе сіно, очевидно готуючи для нього місце.
Мовчала.
Сайгор стояв і дивився на Татьяну.
Мовчала.
Тоді, не думаючи, ліг на своє попереднє місце.
Компанія рішила, мабуть, не спати всю ніч. Мадмуазель Арйон верещала, і по черзі запитували:
— Ви самотня? Ха! Ха!
— Я — самотня,— напівжартуючи, зідхала Татьяна. Тоді ж Сайгор знову примітив пуделя, який і тепер лежав біля його ніг. І тоді ж раптом рознервувався.
Від компанії кричали:
— Ви самотня?
— Я — самотня! — зідхала Татьяна.
Іще кричали сичі. Десь загавкав Марчик — дзвінко, як дзвоник. Зірвався метеор, помчав і в розпуці розбив собі голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути — не міг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
— Чорт!
Сайгор якось похапцем підвівся й пішов скорим кроком від стіжків далі на дорогу.
Хто чорт — невідомо. І інстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес.
— П'шов!
Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
Цей ідіотський випадок із собакою підносив матеріаліста Сайгора тут, на порожній дорозі, в темну даль, на верхів'я фаталізму.
І це, звичайно, дратувало, і дратували згадки про сьогоднішній день; і резиденція юнаків, і порнографічні малюнки з купальні, і тип, і мадмуазель Айрон, і Татьяна, і запах жіночого тіла.
— П'шов!
Але пудель не відставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню — нічого не було. Згадав — щось забув дома, в городі.
На сході невідомо ріс день. Починався світлими стежками. Запахло ранком.
Ріс невідомо ранок. І впали на обрій бліді червінці. Кричали з сіл півні, і тремтіла, горіла буйна земля. Скоро зійде сонце, зазгучить проміння, і хтось упаде на землю, і хтось крикне збентежений крик. Назустріч пливли буйні трави й зелений океан дерев.
На другій верстві пудель нарешті відстав і повернувся на віллу. Сайгор подивився йому вслід: до болю хотілось розмозжити собачу голову.
І тільки на шостій верстві, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, ніч — там — і почервонів.
Перша вілла на узгір'ї майнула білим крилом і пропала за обрієм.
Сайгор, суворий і блідий, поспішав до города.