Такий другий учень вульгарного марксизму, але й він по суті в лабетах глитая.
І тому зовсім нема нічого дивного, що поспіх пролетарського мистецтва для літературних масовиків полягає в тому "діловому календарі", де під рубрикою "історичні події" поставлено й день народження Хвильового. Нічого нема дивного, що якийсь Ф. Я. з газети "Пролетарська правда" таку наводить критику:
— "О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто випадкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір’ї. Це — справжня зоря першої величини, і то зоря з самостійним світлом!"
Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря "першої величини й то з самостійним світлом", але для нас він і гарний письменник, який подає надії. І потім: навіщо "бить стулья"? І потім: навіщо робити ведмежу послугу молодому мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з цієї рецензії. Ну, а що, якби він "возомнил о себе"?
От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський скаржиться в тій же "Пролетарській правді", що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну замітку, з якої довідується про асигновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, а другого — йому пропонують покинути вивчення англійської політекономії, бо й без неї ми можемо розпізнати класовий підход Могилянського. З одного боку, він чув, що Жеромський за свій "більшовицький" роман "Перед весною" одержав від президента Польщі прекрасну віллу, з другого — йому втлумачують, що талант — це вигадка "Олімпу", і цього таланту розумний політик ніколи не буде задобрювати на бік свого класу, бо справжня художня література це та, що на паркані.
Наші "критики" не хочуть розуміти такого простого й давно відомого факту:
— Лопе де Вега написав у свій час більше в сто раз, ніж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники. Отже, було що читати, було й чим задовольнити потребу читача. Але він, Лопе де Вега, був талант, і тому його читали, і тому він зробив для свого класу стільки, скільки ми всі разом, очевидно, не зробимо.
Наше завдання підготовити відповідний ґрунт і відповідну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би маленький, Лопе де Вега. Бо, як показує дійсність, тільки він виконає в мистецтві історичну роль, тільки він дасть для свого класу те, чого цей клас вимагає.
Отже, резюме:
— З кризою пролетарської літературної творчості намітилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетарської літературної творчості. Найлютішим ворогом пролетарського мистецтва є ідеологія зі столипінських "отрубів". Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Вульгарний марксизм продукт цієї роботи. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальніше питання.
Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник Радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає активну участь, але не як цілком ізольована організація, а як до певної міри диференційована група "сили, покликаної ліквідацією старого ладу". Частина з неї, менш витримана, пішла за вульгарним марксизмом.
* * *
Розділ "Дві сили" скінчено. Тепер ми перейдемо до деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим читачам. Ми вважаємо за потрібне з’ясувати нарешті, що ми розуміємо під психологічною Європою, як ми дивимось на формалізм, яким нас докоряють, і т. д. Ці питання не менш цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.
Психологічна Європа
Завдання дослідника-марксиста — взяти
на облік усі особливості розвитку, все складне
взаємне переплетіння дійових осіб і впливів.
З "Абетки комунізму"
Ми вже казали, що тов. Пилипенко, сповідаючи вульгарний марксизм у мистецтві, об’єктивно творить волю ворожої собі соціальної групи. Ми підкреслюємо об’єктивно, бо ж смішно припускати, щоб людина сама собі хотіла зла, бо інакше абсурдно було б переносити питання саме в таку площину: ми маємо справу не з випадковим громадянином, а з одним із видатних комуністів.
Але відкіля цей вульгарний марксизм?
Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера масовізму:
— Тов. Пилипенко вважає, і без усяких застережень, що наше селянство є потенціальний пролетаріат.
Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів подано було її на плужанських вечорницях! Якою чудовою симфонією звучала вона кілька років.
Діалектика є революційний нерв марксизму і в той же час є логіка протиріч. "Все тече", як казав стародавній філософ Геракліт. До руху, коли річ буває в процесі становлення, треба прикладати формулу: "або так, або ні". Селянство в умовах буржуазної державності в своїй незаможницькій частині є, безперечно, потенціальний пролетаріат, цебто воно, не будучи пролетарським класом, має тенденції зробитись ним.
Але чи можна цю формулу прикладати й без усяких застережень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?
Оскільки ми вступили в фазу "непу", оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлуатувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібнобуржуазну прослойку, оскільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:
— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки — дбаємо, щоби він якомога безболісно пережив період накоплення багатств.
Отже, говорити в даних конкретних умовах про селянство як про потенціальний пролетаріат доводиться дуже й дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділяти й відносити до потенціального буржуа.
І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й "зарито собаку".
Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника масовізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про одного з видатніших українських громадських діячів.
В 6—7 числі журналу "Життя й революція" вміщено було дискусійну статтю за назвою "Ще слово про Європу". Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті це — перший виступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми й хотіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном. Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком серйозно, як і належить поважній людині.
Але чи погоджуємось ми з його корективами?
Звичайно, ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо як найсильніший удар по наших засадах.
Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважного опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми завжди були тієї думки, що відомий афоризм — "еrrаrе humаnum еst"3 можна прикласти до кожної людини, а зокрема, і до нього.
Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві частини. Перша — це та, де він цілком погоджується з нами і, до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового (не скажи Хвильовий того, що сказав, — сказав би хтось інший), це та частина, де він розбирає нас як "обличителів" "Просвіти". В другій частині статті наш опонент сам бере на себе роль "обличителя"… але вже нашого романтизму, нашої неспроможності накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Так чорним по білому й написано:
— "Усі його (Хвильового) заклики до психологічно-художнього та інтелектуального прийняття Європи я вважаю лише за ліричний рефрен".
Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми намагаємось одрапортувати за Цезарем: "прийшов, побачив, переміг!" Коли вже притягувати історію, то ми скоріш уподобляємо себе Катонові Старшому, який усі свої промови кінчав цим знаменитим:
"Треба обов’язково зруйнувати Карфаген".
Але не зайвим буде й з’ясувати, в якій мірі наші заклики були "лише ліричним рефреном" і чи то й справді вся наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Європи, поданої антитезою до позадництва.
Тепер, коли "Просвіту" на деякий час і до певної міри дезорганізовано, — тепер ми не боїмося визнати, що перша фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись терміном Семенка, наголосом на деструктивний момент.
Що це значить?
Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано на емоціональному боці справи. Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить-таки дискредитованих, мусять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, і пішла наша нестримна й на перший погляд наївна лірика.
Але чи значить це, що й від усієї нашої установки "одгонить тим же етичним критерієм"?
Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорошкевич наш тактичний прийом прийняв за "чисту монету"; його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції, являється, по суті, плодом недозрілого розуму.
"Масовий" критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захвилювався, що ми, мовляв, загубили соціальний критерій. Бо і справді:
— Та дівчинка, яка виступала на київському диспуті, одверто рекомендує Хвильового як агітатора за "Європу в лакових ботиках".
— А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої рекомендації між рядків своєї статті?
Отже, дозвольте сказати:
(Продовження на наступній сторінці)