Це називається марксистський підхід до справи… Але й тут не без злощасного потенціального буржуа: це він диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените "на Шипке все спокойно".
Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пилипенко кричить, що "попутницько-буржуазний табір" підіймає голову, а з другого — пише:
— "водночас ми виставляємо гасло єдиного радянського фронту в формі української федерації радянських письменників "Гарт", "Молот", "Жовтень", "Плуг", "Ланка" та інші".
Три-чотири роки тому, може, й доцільна була така організація. Але тепер, коли навіть Петрушкевич стоїть за Радянську владу, ця ідея викликає величезний знак запитання.
В чому ж справа? А справа в тому, що "Молот" та "Жовтень", як усім відомо, не більше, як фікція (сам Пилипенко заявив це на пленумі "Плугу"). "Гарт" без "олімпійців" майже не існує, отже, залишається "Ланка", "Плуг" та "інші". Що таке "Ланка", здається, всі знають. Отже, і тут чуємо диктовку куркуля.
Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово його учням.
Перше за все зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже коректно говорив про нас, але факти й почуття громадського обов’язку примушують і його віднести до послідовних учнів вульгарного марксизму.
— "За Зеровим у літературі, — пише він у журналі "Життя і революція", — мусить панувати конкуренція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європейська, поки що буржуазна, з вільним простором і розвитком для всяких ідеологій у літературі".
От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи. Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно скомпрометувати нашу критику. За Кияницею, виходить так:
— Тільки в нашому Союзі нема "вільного простору для розвитку всіляких ідеологій", бо буржуазія на цю справу дивиться зовсім інакше.
Ми не знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке твердження, але мусимо-таки довести до його відома: в Європі ніякого "вільного простору" нема. Не можна ж брати всерйоз яких-небудь пацифістів-літераторів, типових попутників буржуазії. Що ж до таких письменників, як Сінклер з Америки або Бехер з Німеччини, то будьте покійні:
— Їм дають такий "вільний простір", який "обхватом" своїм рівняється приблизно марксистському "обхвату", марксистській підготовці наших почтенних критиків-масовиків.
Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров буде глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода тільки, що виступ будуть трактувати як виступ проти "робітничо-селянської молоді".
І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики думають, що демагогією про "свободну торговлю" вони збудують нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи про конкуренцію, просто передав слова тов. Бухаріна?
Ну навіщо так недалеко й так скандально підходити до серйозної справи!
Але, звичайно, Кияниця нас все-таки не зрозуміє, бо вже надто слабенький його марксистський багаж. Бо ж послухайте цей безпардонний уривок із його творчості:
— "він (Могилянський) навчає молодь, що для того, щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіювати класичну англійську політекономію, німецький філософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому виховувався".
Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському за цю пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іронією. Бо, на його погляд:
— "і без підготовки, за програмою Могилянського, молодь зможе стати остільки з марксистського боку свідомою, щоб розпізнати класовий підхід Могилянського".
Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повернути нас до 17-го року! Хто це? Учень 3-ї групи радянської школи чи і справді критик? Далебі, ми червоніємо від сорому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член тієї партії, до якої належимо й ми.
Отже, очевидно і на жаль, не Кияниці судилося виправляти "помилкові тези Хвильового", для цього ми радимо притягти більш марксистськи грамотних людей.
Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсності є тов. С. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей "марксизм" має свої соціальні коріння, що його продиктовано куркулем.
Але покиньмо Кияницю: ясно, з ким ми маємо діло і як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давайте ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пилипенка. Ми говоримо про С. Щупака.
Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом, як і інші його однодумці. С. Щупак "все прекрасно знає" (його любима фраза), і він, здається, не претендує на роль дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським підходом до справи. Щупак гадає чомусь, що без писарів пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його підштовхує на утворення своєї власної групи.
Ми, звичайно, нічого не маємо проти того, щоб і цей товариш приймав активну участь у мистецькому рухові, навпаки, раді будемо такому доброму сусідству. Але ми ставимо вимогу:
— Ти хочеш мати справу з мистецтвом — іди, "добро пожаловать", можеш бути й не художником, але ти мусиш бути знавцем мистецтва. Отже, мандруй до книгозбірні, діставай відповідну літературу й вивчай цю галузь. Бо для мистецтва писарів не треба.
Щоб не бути голослівним і не сумніватись у писарських здібностях тов. Щупака, посилаємо читачів до його статті в газеті "Пролетарська правда".
От вам примірна постановка питання:
— "нам відомо, що дехто з товаришів Хвильового, перебуваючи в Києві, не цурався і того, щоб намацати ґрунт для утворення у Києві групи своїх симпатиків".
Чи не нагадує вам ця цитата гоголівських "приятних" дам? Нагадує? А нам от вона нагадала статтю Луначарської з журнала "Октябрь", де описано враження від наради пролетписьменників:
— "нет, эти люди положительно неугомонны, — сказала ярая сторонница Воронского, взглядом ища у меня сочувствия и пожимая плечами".
Чи не намацує ваше вухо деякої співзвучності в цих слівцях: "сторонница" й "симпатики"?
— "Ах, что вы говорите, София Ивановна, — сказала дама приятная во всех отношениях и всплеснула руками".
— Далебі, "Анна Григорьевна", тов. Щупак, ми цілком серйозно говоримо.
"Да поздравляем вас: оборок более не носят: на место их фестончики".
— Що ви кажете! — скрикнула Луначарська, а за нею і Щупак:
— "вот послушайте, — говорит Демьян Бедный своим прекрасним остроумным языком. — Так ясно и просто. Никаких споров. О чем тут спорить? Разве для каждого не несомненно, что только поворот человечества к коммунизму в этом смисле даст ему настоящую победу над рабством необходимости. И напряженный взгляд массы (цебто пролетарських письменників) сверкает стальной решимостью".
Чуєте, — "стальной решимостью", бо ж усе "так просто и ясно", навіть плакати хочеться від "умиления". Такий же точнісінько підхід до складних проблем мистецтва ми зустрічаємо й у тов. Щупака.
— "Той, хто стає на новий організаційний шлях Хвильового, той мусить підписатися і під "Камо грядеши".
Який це організаційний шлях? Де це Щупак чув про нього? Чи не від дами "приятной во всех отношениях"? Не плужанин — а прямо тобі кумушка!
Хоч наша лопанська столиця і не дуже до столиці подібна, але в даному випадкові ми маємо право зітхнути:
— Ех, матушка провінція!
Як бачите, і від цієї фрази, підкресленої, до речі, несе тими ж "симпатиками". Ніхто вже тепер не сумнівається, що Хвильовий у своїх памфлетах має дві сторони: одна безсумнівна — це критика масовізму, і друга, як дехто каже, — "парадоксальна", що за неї поки що може відповідати сам Хвильовий: це — теза про азіатський ренесанс. Очевидно, оскільки в одній книзі зійшлися такі тези, оскільки прихильники нового організаційного шляху (а такий єсть, тільки не такий, яким він здається "Пролетарській правді") не обов’язково мусять "підписуватися й під "Камо грядеши". Ми гадаємо, що й тов. С.Щупак, як і всякий толковий писар, розуміє це, але він не міг інакше сказати, як сказав, бо всі його виступи зводяться до того, що єсть якісь "прихильники", єсть якісь "симпатики", хтось комусь стоїть в опозиції і т. д., і т. п. Словом, він хоче пограти й на себелюбстві дурачків, які, не розкумекавши, в чому справа, забунтують проти "загірних комун" і підуть у симпатики до Щупака. Хай на нас не ображається голова київського "Плугу", але ми йому не довіряємо й у його ідеологічній класифікації літературних груп. Бо ж він так недавно агітував за співробітництво з тими, кого сьогодні він відносить до "найправіших кіл". Не думаємо також, щоб він "погнушався" і ненависними йому панфутуристами… коли б вони пішли до нього в "симпатики". А взагалі, скажемо так:
— Який сенс у тому, що Щупак "довіряє молодим силам", коли від цього довір’я дуже мало користі?
(Продовження на наступній сторінці)