І
Юхим підійшов до паркана й прочитав такий плакат:
Товариші!
Тероризуйте тил ворога. Бийте німчуру!
Бийте гайдамаччину. Наше військо недалеко.
Хто не з нами, той проти нас.
Підпільний ревком.
Д'ех! Мать твою бог любив!
І тут же Юхим подумав про Мазія:
— Так... Розумію... Ну, держись, Мазію! Посмотрим твою ухватку. Потім заложив руки в кишені і, посвистуючи, пішов до бараків. Це було вдень.
II
Розсипається небесний дріб по даху і співають ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
Тиха осіння ніч, коли темно, як сажа, а десь запізнився невідомий птах вилетіти на південь.
Над бараками ліхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Біля города присіли бараки, а далі ховаються провалля, де навалено сміття з містких будівель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, і по коліна загрузли могильні верби...
Ну і прислухався Мазій, санітар барачний, і чути було — шарудять у листях мишенята дощовитої осені.
То падають дрібненькі горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вітер іде широкою вулицею, добігає до бараків і тоді з важким духом трупів несеться до провалля, щоб заритися в сміття.
До бараків, у двір, крізь ворота просунулись рейки, що провели в п'ятнадцятому році, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок — темно, як сажа.
...Ах, Німеччино, Німеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п'ять вагонів напівтрупів, і бараки повні до неможливости.
Тягнуться потяги без станцій, без води, без хліба на батьківщину — і приходять потяги до бараків.
...І от до Мазія прибіг Юхим, кинув спрожогу:
— Ну, єсть плакат!
— Що кажеш, Юхиме?
Мазій дивиться двома ярками. Від нього йде труповий дух.
— Кажу — прояви себе!
І розповів: треба товаришам підсобити. Одним словом, приштокати.
Мазій думає не довго і вже гудить голосом польової порожнечі:
— Це можна... Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
— А не брешеш?
— Навіщо брехати?
— Ну, тоді слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити — подивимось. Згодний?
— Згодний.
— Дивись... Щоб, значить, вийшло все в акурат і нікоторої змєни від тібє не було.
...Отже, в цю ніч ухвалили так: одного обов'язково приштокати, а далі буде видно.
Окупація — слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одіж.
Не голубіють дні.
Мовчки бунтують вулиці, мовчки бунтує завод.
І порожньо очам, мов о дванадцятій годині ночі в обложенім місті.
Мочить дощ і шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душі.
І шкірить зуби почуття помсти, і хочеться клацнути.
...Окупація — слово не наше.
Від Мазія Юхим пішов до Оришки. Були у неї інші санітари, так би мовити, товариші Юхимові.
"Разговори розговарювали".
Говорили про доктора — старшого лікаря та про інше. Ну, і лаяли — всіх лаяли. Навіть мерців і хорих.
Сказав один:
— А не помічаєте, хлопці, як старший лікар почав хвостом крутити?
Це не спроста.
Юхим наставив вухо.
— Невже і він прочитав плакат?
Гм!
І чогось образився:
— Понімаєш, "хвостом круте". Думаєш, тібє спужався?
Регочеться санітар:
— Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазієм побував? Здригнув Юхим: "В акурат влучив":
— Перехрестись. Який мінє антирес?
— Та хто його знає! Мазій чоловік темний...
А другий розповів:
— Проходжу це я, братці, біля кладовиська. Дивлюсь — щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потім кричу: "Хто там такий?" Не відкликається. Взяв я тоді на бугайця: "Хто там такий? Стріляти буду". Не відкликається і йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це підходить. Дивлюсь — Мазій. "Чого ти тут шляєшся"? — "Могилу,— каже,— рив".— "Це уночі?" — "А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо". Отакий!
— Та то його, мабуть, мерці збили з пантелику. Уже нічого йому не страшно.
— Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сіни Оришку.
Така й така історія. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
— Ну їх до чортової матері! Не зв'язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:
— Сайдьоть! Лиш би тібє турботи не було.
А потім пожартував:
— Мінє що — як треба, то й жисті рішусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша...
Отже, говорили ще й про іншу справу, бо помітив Юхим, що Оришка підморгувала комусь.
— Ти гляди, щоб нікотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозі похилилась Юхимові на груди.
...А за дверима ринви співали одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.
III
Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хіба можна кожного зводити у ванну після довгої дороги без станцій?
...Потім рили величезні ями й кидали туди необмиті, чорні, виснажені цурпалки живого м'яса.
Не чекали й смерти — валили на підводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Німеччині.
Отже, праця на дві зміни.
Лікарі ходили по палатах розгублені, сестри й служанки без ніг.
Носії. Носії. Носії.
...Мазій і Юхим теж.
І через край переливається в палатах стогін — чорний, смердючий. І вовтузяться люди й шукають виходу, ніби пацюки, що попали в раковину з рідким калом.
Душить труповий дух.
Не чути сміху в палатах.
Але не можна ввесь час у такій задусі. Виходять на повітря й з жагою ссуть його, як телята материні груди.
...Пройшла Оришка. До Юхима каже:
— Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
— Без сумлєння.
І Мазія очима шукає.
...Палатські служники ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.
Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, недарма на "хорих" порціях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
...Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива ("Карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать") .
Оришка в аптеці крутиться. "Дохтурь!"
Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:
— Що вам требується? Оліум ріціні?
І регочеться.
— Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
— ...У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.
...Набачив Юхим Мазія — покликав, убік одвів.
— Ну, що? Може, передумав?
Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що він думає, ця мавпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, від трупового духу заморока найшла.
— Згарбаємо — не писне!
Юхим хвилюється:
— Завела сорока про Якова. Ти ділом говори. Що за манера? От падазрітєльной!
Одрубав Мазій:
— Не віриш, то йди!
Заблимали очі:
— Мінє усьо одно. Підсобити треба товаришам. Возьми в унімання... А ти вола, мабуть, перетягнеш... Значить, сьогодні?
...Увечорі зійшлись біля Оришчиної кімнати.
— Все готове?
— Все.
Тоді вже насувалось сіре рядно осіннього вечора.
Пішли до Оришки: поки стемніє.
Оришка з Юхимом жартували на кроваті. Борюкались.
Мазій пахтів цигаркою на палатській лаві — білій з голубим блиском.
В Оришки не очі — поросята кувікають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) і на вухо телеграфує:
— Нащо цього привів? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
— Мовчи! Хай сидить. Поспіємо.
Від борюкання кімната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрій перевалює.
П'ють воду, прицмокують.
Потім відпочивали.
Каже Оришка:
— Чого ти, Мазію, такий непривітливий?
Мазій у вікно дивиться, де огні по бараках ходять — хорих переносять.
Мовчить. Як пугач.
— Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, і проглинула:
— Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазій. Безодні у вікно вставив.
...Ще пожартували.
І от вечір провалився в темряву.
Юхим загортався:
— Мабуть, ходім!
Підвелись. А Оришка Юхимові підморгує, щоб спати приходив.
"Тяжолоє положеніє: мужчин война перевела".
От...
Та, бачите, на дворі гомін глухий пішов.
Наставили вуха.
Оришка:
(Продовження на наступній сторінці)