— Кличуть... Неначе як хворих привезли.
І крикнуло за вікном:
— Виходь!
Юхим досадливе махнув рукою:
— Подаждьош, не пужар!..
...Зійшли з ґанку в багно. Двір увесь шумить.
Поліз у кашкет Юхим:
— Ховай струмент. Діла сьогодні не буде.
Пішли за натовпом до рейок.
...А під навісом, де вагони,— лампи та свічки бігають.
Сунеться з вагонів скигління і йде в болото.
Метушився вартовий лікар:
— Ану, хлопці, дружніш!
А хлопці й так ледве ходять.
Учора цілу ніч носили цурпалки живого людського м'яса.
В палатах повно. Вже ніде ставити носилки.
— Отже, "дружніш". Підожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
...У палатах крик:
— Куди несете? Ніде. Несіть у шосту.
— Там уже наставили.
— Ну, в десяту.
— А... йди від гріха... мать твою так! Чого так язиком ляскати?
...Тільки ринви співають пісню в переливах легкого дзвону.
— ...Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазій наставив свої глибокі ярки.
— Багато вас... Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазія й заскиглив.
Підбіг Юхим:
— Сматри!
І послав кудись у повітря "в бога і богородицю".
Пахло трупами.
IV
Цвинтар — невеселе місце в нашій республіці.
В'януть трави біля могил.
Зализує на могилах свої рани осіннє сонце, потім крутить хвостом і ховається за небесним тином.
Уранці копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, і дивимося на неї з сумом.
...Мазій стоїть з мотикою в ямі, а Юхим — з лопатою на горі.
Інші пішли обідати.
— От дух, аж сюди чути,— сказав Мазій.
Сказав незадоволено Юхим:
— Не могу я більш терпіти, вашого духу слухати.
І дивиться на Мазія:
— Розумієш: треба завод одкривати. Надоїло мінє. Хіба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.
Потім говорили про сьогоднішній нальот. Так би мовити, про діло плакатне.
...Летить під кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка біля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом і пішло в безвість.
Пішли й грабарі. Яма була готова.
Глибокої ночі піде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Від бараків відходять захмарені заулки. Темніє в кварталах — ліхтарів нема, а будинки сиротливі, непривітливі.
...Юхим і Мазій цілу ніч вільні — копали.
Повечеряли й пішли.
Мазій ступає від бараків кішкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських воріт кішкою.
Юхим каже в долоню:
— Ша!
А сам спотикається, як монополька.
...За десять кварталів — свисток. Пішов по кварталах і тільки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазій дивиться двома безоднями — очі глибоко пішли під лоб, тільки блиск майорить.
Борода чорна, як ніч.
У Юхима усики з кота. На голові кепі млинцем.
— Ну, от і дивись унімательно. Як підійдемо до пекарні, то й абсуди свайой головой.
Мазій струснув із свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу — багно крюкнуло.
— Здаровий ти мужик і в арманську був. А тут ради салідарности. Я, брате мій, катєльщиком був. Салідарность — первоє діло.
Мазій брав саженні кроки, і знову багно крюкнуло.
...Біля пекарні розлетілись вулиці, а далі хмурі димарі на чатах.
Уже видно. І видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул кроків — розмірене, мов маятник.
Через плече гвинтівка.
— Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.
Відповів спокійно, як дощ:
— Що ж, діло ясне: зайдемо з того кінця — і не писне.
Юхим потер руки.
...Із заводу зрідка спотикаються молотки... А може, то кузня, що край села стоїть?
Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех.
Юхим з погордою сказав:
— Катєльщики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!
...Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.
Д'ех, мать твою бог любив!
Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось.
— Ну?
Сказав суворо й уперто:
— Отож тепер мене слухай.
— Ну?
— От тобі й "ну".
Юхим затривожився:
— Що ти такий падазрітєльной... От манера!
Каже Мазій спокійно:
— Цього чоловіка ти мені даси.
— Це того?
— Та його ж.
Повеселішав..
— Бери без сумлєння.
— В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витріщив очі.
Юхим не розуміє.
А Мазій рішуче одрізав:
— Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрібно й холодно.
От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть.
Випалив:
— Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.
Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.
...Мазій поліз.
А за ним поліз і Юхим.
Раптом біля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, і що ж? Як же далі?
Далі зв'язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свіжа могила стоїть.
Чули — од'їхала фура.
Колеса відходили по бруку.
Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін.
То цурпалки живого м'яса, що все одно скоро підуть у вічність.
...Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв'язану голубу людину й штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну і діла!.. Мать твою в боженят піднебесних!
Сказав Юхим:
— Сволоч ти, і квит!
...Повернулись захмарені заулки.
Крюкало болото.
Підступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бігали огники.
Але то — не весело. Що тут казати — не весело.
Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
...Д'ех! Не голубіє на душі!
І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро.
І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.
...Рипнули перелякано ворота у барачний двір.
...А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.
V
Дощ ущух.
Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.
Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.
...З города тягнулись клячі з калом.
Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.
Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди.
Але це на момент.
Ішли далі.
І от — Юхим ускочив до Мазія.
— Шукають... з собакою...
Мазій спокійно сказав:
— Хай шукають.
— Ну, а як найдуть?
— Не найдуть.
...Юхим побіг до Оришки.
Баба в обійми його:
— Ходім, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом — пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
— Куди там гратися... З собакою.
І заметушився по кімнаті.
Оришка розіпріла — сон солодкий. Очі поросятами кувікають.
— Та що таке?
Розповів Юхим: так-то й так-то — біда.
Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.
Видно —
бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.
Гавкає, не відходить.
І розривають уже голубі люди свіжу сопку.
Скрикнула Оришка:
— Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили.
Ну і спека!
Зовсім збожеволіла — до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.
— Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:
— Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в "бога й у богородицю" та й пішов у палати. От.
...А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.
І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.
Пустили собаку. І самі пішли.
Із старшим-голубим барачний лікар іде.
І вже виганяють з палат.
— Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санітари й санітарки.
Не так. У шеренги треба.
Гомоніли. Гомоніли.
Гомін стих.
Держали стих.
Держали собаку за нашийника, а потім пустили.
Знову пішов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного — мовчить.
А добігла до Мазія — загавкала.
(Продовження на наступній сторінці)