Юнак не знав: добре чи зле, що він людина?
Ступаючи поряд із старим, ловив кожне його слово.
Вони ішли, не шукаючи дороги, — навпростець. Не вибирали броду, переходячи через річку. Адже ж старий був не просто собі старий, а дідо Капуш — перед ним усе поступалося. Перебрівши сіножатями, вибралися на гору й поставали на камені, що був схожий на велике млинове колесо.
— Тут погомонимо про людину… — повів учитель, відкашлявшись, бо трохи втомився.
Він казав: людина — дитина неба й землі, але чи вона завжди те пам’ятає?
І він промовчав: небо й земля — не добрі й не злі. Вони — досконалі. Хто заперечить сонце чи родючість поля? Вони всемогутні — це краса. І нарцис — твоя квітка — теж. Б’є грім, молотить град, а ти плекай свій нарцис, не забувай, чий ти син.
— Чому ж я добрий і злий, учителю? — запитує юнак.
— Хіба тільки ти один? Кожна людина, людський рід — з кореня добра і зла, — почув у відповідь. І учитель додав: — Тому, що людина з добра і зла, вона і зла, і добра.
— Але навіщо, учителю? Чому я недосконалий, як квітка?
— Ти хотів сказати, як природа?
— Хай по-вашому, — згодився він.
І старий казав: а тому, щоб жити і вдосконалюватися — піднятися до краси і сили природи, до волі і єдності.
— Природа — наша мати, учителю?
— Так.
— Її треба любити й тоді, коли вона жорстока?
— Матері не вибирають, — промовив учитель. — її любити — закон і совість. Жодна материнська сльоза не пропадає даром. Коли плаче мати, розверзається небо і стогне земля…
І він на завершення сказав:
— Шукай пізнання у трьох коренях — у землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і в самому собі, в своїй душі.
Зійшов повний місяць. Заблищали мерехтливі зірки. Ліс і гора, озеро й річка, село і поля пливли у срібному мареві. На широкій рівнині височів острозький замок і собор.
А вони стояли на широкому камені, як влиті у ясну ніч, — старий і молодий. Камінь білів. Навколо них червоніли карячкуваті сосонки. Не хотілося ворушитися, мовити якесь слово — місяць і зорі світилися у річці, в озері й у вікнах сільських осель. Срібліли роси. Місяць і зорі заблищали на зелені сосонок, на траві й там, на вершечках лісу.
На сході начеб розвиднялося, і юнак запитав:
— Учителю, якщо в нас, у кожній людині, є хоч краплина сили небес, то чому б і не осідлати хмару?
Дідо Капуш мовчки сходив з каменя. Оглянувся, перепитав:
— Осідлати хмару? Хочеш стати Планетником? Ти мій учень і помагач… — Хрипко розсміявся і пропав.
Його не стало.
— Спробуй! — почув юнак тільки його голос.
Усе меркло: темніла гора. Ліс шумів, і хлюпало озеро, зустрічаючи досвіток. І обізвалося луною з лісу: "Спробуй! Спробуй!.." І попливло річкою. Так закінчилася остання зустріч юнака з учителем.
Він ще не знав, що стане Планетником. Його чекали випробування.
Злива наробила шкоди і збитків. А опісля неї відразу почалася спека. Пряжило — тріскалася земля. Річка меженіла. Пташки перестали літати і, причаївшись на деревах, порозкривавши дзьобики, важко дихали під скоцюрбленим листям.
Гаряче, безпросвітне марево оповило ліс і поля, сонце затуманилося: пашить задуха.
Поникла, іржавіючи, трава. Одне пропало від негоди, інше горить. Суха сіра пилюга осідає на губи людям і худобі. Очі в усіх як підпалені. Що гірше — руйнівна гроза чи затяжна спека?
Він пригадав зиму, вираховував, які зимові дні співпадають з літніми: виходило — міцні водохрещенські морози відгукнулися спекою.
Юнак поливав город, носячи воду з річки. Дивлячись на нього, те саме робило й село. А як провести річку в поля?
Висохли криниці. Село звинувачувало відьом, нечисту силу: це вони наслали спеку. Зібрався хресний хід, кропили, обходячи поля, а він у це не вірив і думав, як осідлати хмару.
Подейкували: десь зовсім близько пройшли рясні дощі, там поправилося і на полях, і на городах, а тут не впала й крапелька.
Одного разу з’явилася сиза хмарка, але де не взявся вихор, і люди розпачливо проводжали її сумними очима: сподіване розтануло, тільки курява піднялася.
Потім ще пливли хмарки — білі, перисті, але поодинокі. Юнак подивився і відвернувся: такі дощем і не пахнуть.
І все ж він пішов до озера, далі греблею і, перш ніж піднятися на гору, стати на шпилі і подивитися навкруги, узяв і вмився. Вода як літепло.[15] Зачерпував її долонями, скроплював собі обличчя, пив. Не витер ні рук, ні обличчя. Поки піднявся й став на тому камені, де вони стояли з Капушем, зовсім обсох. Лише йому на бровах зависло кілька крапель, і кінчики довгого волосся втримували вологу.
Пливли поодинокі перисті хмарки.
Він повернувся обличчям до північного заходу, кинув під ноги бриля і, вперто, скільки мав сил, подивився туди, в стуманілу далеч, яка дихала гірким полином. Навколо нього там і сям примовкли карлики-сосонки, чорніла на порепаній землі трава, в’янув ліс… Юнак перелив усі сили в свій зір і стояв — напружений, несхитний і пильний.
Викликав дощову хмару. Хоча б одну.
— Я не цілий із глини. В мене є крапелька сили небес, і тому я тебе викличу, викличу! — шепотів спеченими губами. — Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди… Я повинен!
Вдалині виткнувся ріжечок темної хмарки. Тоді він змахнув з брів та з волосся крапельки води, які ще утримались, собі на долоні й простягнув руки, запрошуючи до себе хмарку:
— Іди… Йди…
Хмарка повернулася боком і тепер нагадувала чорну галку. Він не погрожував, а просив її, щоб не втікала у безвість, щоб линула сюди, до нього. Але вона не хотіла слухати й не звертала зі своєї дороги.
Він не зажмурив очей і не опустив рук, а ще більше, ще дужче напружився, сподіваючись, що з’являться нові хмарки. Відчував це очима, ще не бачачи їх.
На чолі виступив піт.
Вишита сорочка змокріла на грудях.
— Вітрику, війни… Вій, вітерець! — благав.
Чорна, як чорна галка, хмарка вилискувала своїм боком. Там, за нею, з’явилося аж дві — доладніші й чорніші. Наче дві брови. Вони моргнули йому. Його обличчя торкнувся лагідний холодок.
З-за хмарок визирнула й третя, подібна до лошати.
— Знаю, я знаю: ви — худоба сонця… — шепотів.
А небо слало хмарки, розкидаючи їх у різні боки. Чорні, сиві, синюваті — різної масті, як різні телята й бички, як різні дикі й свійські птахи.
— Ну як мені позбирати вас в одну череду? Як стягнути в одну зграю? — запитував і шепотів, шепотів…
Босі ноги прикипіли до гарячого каменю, здавалося, мине ще мить — ї він не встоїть, не витримає: закам'яніє або впаде й розсиплеться на порох.
А лагідний вітерець лише бавився з ним, пустуючи.
Юнак уже над силу махнув руками. Хмарки мовби пішли одна одній назустріч. І він, знесилюючись, замахав їм, приманюючи, щоб збиралися, щоб не втікали і не розходилися.
Сонце затьмарилося. Йому на обличчя впала перша крапля дощу. І не відчув її. Вдарилася об чоло й випарувалася, як із розпеченого череня. Махаючи руками, він начеб знявся вгору й літав отам, між хмарами, зганяючи їх до гурту.
Пішов дощик. Посилювався, стаючи дощем. Стрепенулися корячкуваті сосонки. Ліс примовк і слухав. А земля хапала дощ своїми порепаними губами і впивалася.
В селі повибігали із хат старі й малі. Стрибали, витанцьовуючи, приспівуючи, щоб дощ припустив, не переставав, обіцяли йому борщ і кашу. Лише кури поховалися під стріхи.
Він стояв якийсь час, вже промоклий до рубця. А потім звалився і пошерхлим язиком злизував дощ із каменю.
Хтось підстеріг, як ішов греблею, як, умившись, вибрався на гору й накликав дощ.
Казали:
— Еге ж, стягнув хмари — він Планетник.
Хмарник, Бурівник, Планетник — йому було байдуже. Так відповів матері, мовивши:
— Я хочу жити у згоді з людьми, з усім… — повів рукою й очима. Цей жест і погляд свідчили, що з цілим світом.
Дощ напоїв городи і поля. Відмолоділа трава. В дощівці скупано дітей. А дівчата, дивлячись, як патлатяться верби, помили в дощівці й свої голови й розчесали коси.
А Планетник узявся за лопату, прокопав уздовж свого городу канаву, щоб повені й грози не заливали грядок і не зносили їх. Те саме зробив і в полі. Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом, — косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв. Старанно робив надріз, припасовував кору до кори, змащував смальцем, обкладав глиною, туго перев’язував — приймались!
Але найважливішим була сівба. Важило і не загаятися, і не поспішати. Ніхто ж не дійшов до таких дурощів і безглуздя, щоб сіяти по снігу а чи позачасно?
Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. Замоховілі з північного, холодного боку — так і ставив їх, як вони звикли рости в лісі. Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші.
(Продовження на наступній сторінці)