«Планетник» Борис Харчук

Читати онлайн повість-легенду Бориса Харчука «Планетник»

A- A+ A A1 A2 A3

Вгорі заклекотіло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з місця. Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала, піднімаючись над ним.

Він стояв на городі, врісши по коліна в землю.

Гроза перейшла на ліс. Виглянуло сонце, і світ обновився.

Кинувшись за ним, мати знайшла його на городі. Він стояв. І коли мати вихопила його з глею[12] — забрьоханого, в порваній сорочці,— узяла на руки, він зашептав, наче в гарячці:

— Я, мамо, бився з бугаєм…

— Ой, синку, нам городину вибило. Десь-то і поле наше пропало. Ми загинули… — бідкалася, несучи його, мати. — Я думала, що ти в клуні або в хлівці.

А він вишептав:

— І я його подужав, мамо… — та й заснув у неї на руках.

— Ой, бідна моя головонько… — голосила жінка, думаючи своє і не слухаючи його.

Але він не переспав своєї пригоди, захворів, зліг і мусив переслабувати.

Мати пересіювала-пересаджувала город, а поле не було чим. Рідко вступала до хати, щоб набрати й поставити хворому кухлик свіжої води, а він допитувався в неї:

— Як там, мамо, моя квітка?

Мати відповідала:

— Ой, не мороч голови, хоч би ти мені швидше піднявся, синку…

Хлопчик хирів: не обійшлося без знахарки. Випав присвяток, і мати повела його, не дочекавшись неділі. Пішли левадами, через ліси. Аж на третє село. Трохи вона його несла, трохи ішов.

Знахарка була ще не стара. Стримана і поважна, нікому не відмовляла в біді — зналася на зіллях і коріннях, лікувала від усіляких хвороб, які знімаючи, які проганяючи, а які заклинаючи…

Не розпитуючи, не вивідуючи, що в нього болить, і не оглядаючи його, лише спозирнувши на нього краєчком ока, як умудрені досвідом дивляться на звичайне, заходилася качати й виливати яйце.

Малий зиркав за її руками, виразом очей і безголосим порухом губів. Хоча знахарці не вперше качати й виливати яйце, але кожен її рух не був механічним, дарма, що засвоєний і завчений, бо вона не просто чесно й уважно, а зі всією пристрастю сповняла нелегке ремесло перед людьми, не домагаючись особливої платні, задовольняючись тим, хто що принесе.

Чорноброва, кароока, запальна — творила своє чаклунство.

Чаром дивної втаємниченості розгорялися її карі очі і наче аж побільшувалися. Їм немов стало тісно під бровами. А чорні брови піднялися. Обличчя просвітилось, руки зласкавіли, і вона, одухотворившись, наче літає на крилах, мовби у неї справді виросло два крила.

Куряче яйце, яке торкалося до лоба, до грудей, до рук хворого, враз мовби само розбилося й розпустилося у кухлику з водою.

Знахарка пильно глянула, що там. Не повірила, поставила свої долоні дашком. Приглянулася і швидко щось зашепотіла.

— Краса… Краса… — видобувала із себе раз за разом це єдине слово, то захоплюючись, то жахаючись.

Раптом спохмурніла, замахала руками, начеб від чогось сахаючись, а тоді повернулася до хлопчика й стала перед ним на колінах, як перед святим.

— Краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати… Іди… — сказала.

Її очі погасли, брови насупилися, обличчя потемніло. Вона зробилася звичайною молодицею — в очіпку, у широкій спідниці, в запасці.

Вони не могли второпати, чому вона стала на коліна і що сказала.

— Йому полегшає? Він виздоровіє? — допитувалася мати.

Знахарка шумливо підвелася а колін.

— Я вам усе сказала! Я вам більше нічого не скажу! — закричала. Знявши із кошелика пілочку, мати заходилася із приносинами.

— Це вам, голубонько, за ваш труд.

Молодиця не хотіла й чути — вхопила кочергу й прогнала їх.

— Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене! — гримала, стоячи на порозі й постукуючи кочергою.

Вони забралися собі. Щойно відійшли від знахарки, як хлопчикові полегшало, а мати ніяк не могла взяти до тямку: чому привітна чаклунка ні сіло ні впало розгнівалася й відмовилась від приносин? Не знала чи їй радіти, чи печалитися. Чому знахарка стала на коліна? Видать, недобре це. Та, бачачи, що хворий, захирілий — сходи ледве плентався, доводилося тербищити на руках, тепер весело підскакує, біжить вистрибцем, сміялася й плакала.

Малий виздоровів, одужав — про знахарку й про її слова можна було забути.

Він знову пас гусей. Начесав з корови шерсті й зробив собі м’ячика. Сільські вітрогони прийняли його до свого гурту: ніхто не вмів скачати такого м’ячика. Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки. Діти розсердилися на нього, викрали м’ячика, а його прогнали.

Він запитав маму, чому його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана.

— Рік неврожайний, подушне плати, кріпаччину відробляй, а тут ще й ти? — заголосила мати.

Прогнаний дітьми, нагриманий матір’ю, він посмутнів, став журно задумуватись. Чи в ньому щось зламалося, що перецвів, не доцвівши, як побита градом квітка — його нарцис?

Нипав по селу приблудою.

Матері як за ним приглянути? Її мучило: вивезти, витягнути, щоб не опухнути з голоду та не замерзнути від морозу — ось чим переймалася. Якось він поважно, мовби цілком дорослий, а тому суворо обізвався до неї:

— Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом… — Вона, кваплячись із серпом на поклик ланового, теж сердито обізвалась до нього і сварливо наказала пильнувати хату й пташву.

Від цього став ще сумніший. Жура шелестіла йому над головою, як сухе листя на тому дубі, що замели сніги. Візок дитинства не котився згори, а під гору: його треба було пхати, як біду, щоб біда не пхала додолу.

Сам і сам — завжди сам. Уже й пошито йому з грубого валу штани. Вже трубить у воловий ріг і поганяє кавулею череду. Чередник — пасе громадську худобу. Збирає її з одного кінця села до другого і жене греблею в ліс. Село ще ніколи не мало такого пастуха: не кричить, не галасує: "Куди, ряба? А щоб ти здохла й витягнулася?.." — не чути його лайки, прокльонів. Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: "Він щось знає…" А підліток чередникує, самуючи, і нікому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо.

Це лише людям здається, що він з худобою і сам, як худобина.

Він уже не хлопчик — хлопець. Гнаний, кривджений і безпритульний, — все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися.

Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його.

Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує.

А то викреше вогню, розкладе багаття. Сидить, гріється.

Солодкий дим нагадує землю, на якій живе.

Хіба самітний?

Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа.

У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги — великий страх, але ще більша цікавість і безбоязна, невтолима жадоба пізнання. Такий чередник.

Вигнавши одного разу худобу, він зупинився на галявині. Під бузиновим кущем синів лісовий дзвіночок. Хлопець дивився на нього, а дзвіночок на хлопця. Йому не хотілося зривати квітку. Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старався не толочити постолами трави — усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити? Хлопець наблизився до дзвіночка, щоб погладити. Простягнув руку й тут повторилося те саме, що колись із нарцисом. Блакитна квітка сама потягнулася до нього. Він узяв її в руку, і вона, крутнувшись, заворушилася в його руці. Ніжні пелюстки торкнулися до пальців, передаючи їм свою ніжність. І раптом багато дзвіночків розпустилися навколо — вони розцвітали із блакитним дзвоном.

— Краса… — промовив хлопець і наче онімів. Йому хотілося обняти всенький світ. Він відчув у собі таку силу, що перед нею не було нічого неймовірного.

Не лише дзвіночки, конвалії, сон-трава, плакун-зілля, болиголов, звіробій, ромашки — незчисленні лісові квіти висипали на галявину.

"Як мені зберегти цю красу? — думав вів. — Як? Щоб ця краса не боялася ні грому, ні морозів?"

Дуби й берези, явори і сосни понахиляли до нього своє віття. Він почув вихлюп річки і шум полів. Паслися корови, телята і вівці. За деревами стояли вовк і лисиця. На скелі під хмарою завмер орел.

— Красо моя, — промовив чередник. — Я візьму й поселю тебе у свої груди.

Щойно це сказав, як бузиновий кущ затріщав, розчахнувся і з нього вийшов дідо — сам заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів.

— Здоров! — вітається. — Ну й давно я на тебе чекаю: сотні літ. Я — Капуш, а ти, отроче, призначений мені в учні.

Хлопець злякався, але запитує:

— Ви — дідо Капуш, той, що сидить у бузині й править світом?

— Той самий, — відповідає Капуш. Повів оком в один бік — квіти перестали цвісти, дерева відхитнулися; повів у другий бік — дикі звірі поховалися. — Будеш учнем і моїм помагачем.

— Коли ж я чередник, як же я, дідусю, зможу? — відмагається хлопець.

— Ну й що з того, що чередник? — кидає дідо і хрипко сміється. — Нас із тобою чекають не такі череди.

(Продовження на наступній сторінці)