— Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.
...Я за собою нічого не почув.
...Від маєтку я пішов, мов п’яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.
Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і
Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нікуди.
III
...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.
...Ну да, я мушу бути послідовним!
...І цілу ніч я розбирав діла.
Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:
— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцією.
...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?
Хіба то моя вина?
...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
— Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
— Кого?
— Твою матір!
Я:
(мовчу).
Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рішуче не можна пізнати.
— Слухай. Навіщо ця мелодрама?
Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.
Я (грубо):
— Провалівай!
Андрюша й на цей раз зблід.
Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
— Слухай!..
Я:
— Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.
В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз’їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.
...Андрюша вискочив. За ним я.
...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.
...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам’ятаю, як я попав до підвалу.
Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —
— дегенерат.
— От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...
Я:
— Ви?
Він:
— Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тоді:
— "це сторож моєї душі" — і без мислі побрів на міські пустирі.
...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.
...Але що ж я?
...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,
і я остаточно збився з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...
...Я остаточно збився з ніг!
...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
— Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
— Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
— Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
— Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не. витримую й шаленію.
— Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
...— Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
— Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
....В городі стояла енергійна перестрілка.
...Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
— там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
— невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.
...Але, може, це помилка? ’
Може, треба інакше зробити?
—Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?
Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.
...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:
до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:
— Ваша мати там! Робіть, що хочете!
Я подивився:
— з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.
...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.
...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.
І тоді ж, пам’ятаю —
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.
Метнувся вогонь — раз,
два—
і ще — удар! удар!
...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!
Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.
(Продовження на наступній сторінці)