Жив на світі козак-нетяга(23) Мамай. Не знав він, коли родився, не відав, коли хрестився. Ліс зелений був його батьком, сира земля — матір'ю, дуб, що на картині, — братом, сивий кінь — другом, а кобза — порадницею. Летів степом Мамай як вітер-легкокрил, стинав панам голови, як стебла косар. Страх тікав від нього, лихо обминало. Тільки слава опереджала. Одних вона на ноги піднімала, інших — на коліна ставила. Не було такого куточка на Вкраїні, де б не чули про нього, не було такої днини, коли б не просили для нього смерті пани. А він тільки сміявся з того. Сідав під дубом, клав на коліна кобзу, запалював люльку, підкликав когось із своїх хлопців. "Як там на світі білому? Чи все гаразд?" — питав. "Та біля Брусилова пан один селян у хліві замкнув, димом від соломи, змішаної з гноєм, другий тиждень душить," — відповідав той. Підіймав Мамай очі на дуба, гілля оглядав. "Є ще гілляка вільна?" — питав. "Є!" — озивалися хлопці гуртом. "Щасти вам!" — говорив Мамай. І злякано стогнала земля, і сердився вітер, відстаючи від коней, і майоріли над жухлою тирсою козацькі чуби… Приводили пана. "Голубчики-братчики, — стогнав він. — Я ж не поляк. Я ж свій. Не губіть душі благочестивої". — "А ми й не губимо, — говорив Мамай. — Ми її до раю направляємо. А щоб до неба ближче було — на дуб підіймаємо". І тремтів дуб, і гнулася гілляка, і сохло від тягаря грішного листя на дубі тому. Скільки гілляк — стільки й панів побувало на дереві. І всох старезний велетень, і скам'янів на віки вічні…
— І ви з тими хлопцями літали, діду?
— Літав, мій сину, літав. Не одну чату із Запоріжжя у наші краї: вів. Спочатку йшли на Чигирин, потім — на Лисянку, тоді — на Корсуні", Богуслав, Канів, Білу. Церкву, Мотовилівку, а звідтіля — лісом на Дзвінкове. Бачите… ген там… за Дзвінковим… видно шмат поля. То Польце. Урочище таке. А он там, де верба найвища підіймається, на Ірпені є переміл(24). Води там по коліна. Та ще й кладка є. От перебиралися ми через той переміл, а тоді стежечкою-стежечкою понад Трубищем — і до цього, пагорба. Пасіки тут не було ще, ніхто не жив. Відпочинемо трохи, а тоді — прямісінько на Новосільський ліс — і в Гайдамацький яр. Запам'ятайте і ви, хлопці, цей шлях. Може, знадобиться колись.
— Не ті часи, діду, — промовив Письменний.
— Та що ти, Іване? — вигукнув Микита. — Ось провідаєм твою матір, домовимось із кимось, щоб допомагав їй, а самі — на Запоріжжя. Там однодумців стрінемо немало.
— А так, — загорівся Григорій. — їх чимало не лише на Запоріжжі, а по всій Україні. У зимівниках багато залишилося тих, які нищили панів ще в п'ятдесятому(25). Ні, хлопці, не згасла в людей віра, не зникла надія на волю. Ще підніметься люд проти панства. Як за батька Хмеля.
— Я теж вірю. Прийде час, коли пани заплачуть від нас. І не тільки слізьми, а й кров'ю, — сказав Микита. — А зараз… Нам пора, діду, рушати далі. Сьогодні хочемо до Чорногородки добратися.
— З богом, діти, — підвівся з лави Григорій, — Коли доведеться бути на Запоріжжі, кланяйтеся від мене всім побратимам у Канівському курені. Скажіть — Григорій Непийвода кланяється. А тут я, запам'ятайте, може, знадобиться, — Григорій Кошовий. З Коша прийшов, так тутешні люди й прозвали Кошовим.
Розпрощалися. Швачка й Письменний спустилися до млина, перескочили греблю й запорошеною доріжкою, що відділяла Мостище від його слободи, попрямували на Дубову Шию, від якої до Чорногородки — рукою подати.
Розділ IV
У РІДНОМУ СЕЛІ
До Чорногородки Швачка й Письменний добралися на вечірній зорі. Біля перших хат Іван зупинився.
— А знаєш, — звернувся він до Микити, — якщо Зубрицький пізнав мене, біди не минути.
— На кожного звіра є своя міра, — жартома промовив Швачка. — Знайдеться вона й на вашого Стефана. Вовка боятися — в ліс не ходити. А до того ж — ми вільні птахи. Куди схотіли, туди й полетіли. Вдень — по сонцю, вночі — по Чумацькому Шляху. Чотири тижні — і ми за порогами. Тож вище голову, побратиме! Пішли.
— Тільки не вулицею, — ухопив Іван Микиту за рукав. — Давай краще понад Ірпенем. Береженого й бог береже.
Микита ще раз поглянув на свого супутника. Добрий він товариш, ласкавий, ніжний, але вже занадто м'який, дуже обережний… Що ж… час покаже своє. В Києві Письменний тільки сьорбнув лиха. А тут… Коли доведеться випити добрячий ківш, іншим стане. Та щоб не псувати настрою побратимові, відповів йому в тон:
— Як понад Ірпенем, то й понад Ірпенем. Аби до хати втрапити.
— Втрапимо! — зрадів Іван. — Я тут дорогу й помацки знайду.
Вузенька стежина круто звивалася поміж старезними вербами, які тягнулися понад річковою долиною. На травах з'явилася роса. Лугом стелився сизо-голубий туман, півколом обступаючи село. З-за Ірпеня долинув скрипучий голос деркача. Свиснула черепаха. Над головами прохуркотіли дикі качки. Швачка й Письменний звернули праворуч, проминули замок, церкву й пішли завулком. Він упирався в садибу Іванової матері.
На просторому подвір'ї, густо порослому споришем, під розлогою грушею, на невеличкому ослінчику, сиділа Іванова мати. За кілька кроків од неї жевріло багаття. В обкладеному жаром горняті кипів окріп. Мати саме збиралася кидати у воду галушки, коли побачила за ворітьми подорожніх. І хоч на землю впали сутінки, відразу впізнала сина й кинулася до воріт. Рясно заблищали сльози на її висохлому, порізаному зморшками обличчі. Вона впала синові на груди, обхопила його потемнілими руками за шию.
— А це Микита, мамо, — ніяково промовив Іван.
— Микита? — підняла мати заплакані очі на Швачку. — Он який ти красень. Недарма ж Іван про тебе так часто згадував. Добривечір тобі, сину.
— Доброго вам здоров'я, матінко, — вклонився Микита.
— Проходьте, дітоньки. Знімайте сакви(26) та вмивайтеся. Вода свіженька. Щойно принесла. А рушник — он на паколі. Я ж тим часом вечерю кінчу готувати.
Поки Микита з Іваном милися, мати поспіла з вечерею, їли мовчки. Микита смакував галушками, згадував минуле…
Кілька літ тому він, отаман Жерелівського куреня, їздив із Січі до Києва. Разом із писарем Війська Запорізького Семеном Драним возив Академії гроші. Назад поверталися Поірпінням, цими ж само селами. Першу зупинку зробили в Новосілках. Там і познайомився він з Іваном Бондаренком, що був тоді таким собі милим невгамовним хлоп'ям. Як горіли в нього очі, коли він дивився на козацькі строї(27), як хотілося йому на Січ! "Може, ви почекали б пару днів? — питав. — Я в Грузьку за день дістанусь. Мамі скажу — вона відпустить. І поїду". Ледве одговорили його… А через якийсь час… по смерті матері… він сам дістався на Січ. Який-то він зараз? Очевидно, змужнів, виріс… Сам Наум Дідушко взявся його вчити козацькому ремеслу. Побачити б їх. Незчувся, як сам до себе промовив:
— Нічого, вже скоро. Бо ж нам тепер одна дорога — за пороги.
— І знову пустився в згадки.
Тоді вони швидко повернулися на Січ. Та не міг Микита більше спокійно отаманувати. Серце розривалося від згадок про бачене на Правобічній Україні. Збиткування шляхти над знедоленим людом так врізалися в пам'ять, що їх несила забути. Ледве склепить було повіки, як з'являються перед очі знеславлені дівчата, знедолені матері, катовані на стайнях літні чоловіки.
А чумацькі розповіді… То про шляхетські наїзди, то про знущання католиків над православними, то про зажерливість орендарів…
І не стерпіла душа. Діждався Микита виборів, подякував козакам за честь — і вже на другий день подався на Київщину. Вів за собою десяток найсміливіших і найвідважніших. На Білоцерківщині стрілися з Савкою Плиханенком. Разом добралися до Чернечого лісу, знайшли чату Лазаря Таранця. І сказав Микита сивовусому Лазарю:
— Приймай, батьку, в свою сім'ю. Небагато нас, та гнІ9 потроїть наші сили. На кожного можеш покладатися, як на самого себе.
Радий був Таранець такому поповненню. Тремтіли пани, десятою дорогою обминали Чернечий ліс, а невгамовні гайдамаки з'являлися то в одному селі, то в другому, перестрічали їх то під Васильковом, то під Фастовом. А потім… увесь загін потрапив у пастку. Щоб дати змогу Таранцю відірватися і врятувати загін, він, Швачка, з кількома товаришами прийняв удар на себе… Лягли тоді трупом усі його друзі. На очах у нього схопили Єгора Степанова…
Славний був гайдамака Єгор. Дуже славний. І пожартувати вмів, і постояти за себе. І страху не знав — ні в дозорі, ні на вивідинах, ні в бою. Тоді-то й він, Микита, мало не потрапив у руки ворога. Коли б не Грицько Заєць, що відволік його, пораненого навиліт у груди, в непрохідне болото, навряд чи топтав би ряст наступної весни. Спасибі Грицьку… За два дні були вони в Білогородці. Там і виходила його Грицькова Оленка… Тяжка була рана. Гоїлась довго. Багато сил забрала. А тоді пішов Микита в Київ. Там земляка зустрів, шевцювати став.
Згадки перервав надтріснутий голос біля сусіднього двору:
— Агей там! Досить ляси точити! Спати пора — завтра на шарварок! Треба греблю гатити: панський млин стоїть!
Долинули й інші вигуки:
— Кожну суботу ходимо, а це й у неділю гониш?
(Продовження на наступній сторінці)