— Оце так драб! — захоплено вигукнув той.
— У-у-у-у, бидло, — завив шляхтич і з піднятими руками кинувся до пахолка. — Боронити пана треба, а він зуби скалить.
Швачка зупинив шляхтича, кивнув пахолкові:
— Розмотуй, чоловіче, мотузку, що біля сідла, та неси сюди.
З-за тинів почали виглядати сусіди. Одна з жінок наблизилася до Швачки:
— Знайшовся-таки козак, що дав одкоша драпіжнику(15) оцьому. Уже так знавісніли пани, що життя нема.
Підійшло кілька чоловіків.
— Поможіть пана на коня висадити, — попросив їх Микита.
— Та що ти, чоловіче, — відсахнувся перший із них. — За таку нечисть руками братися?
— Ех ви, — спалахнув Швачка. — А що ж, шию їм підставляти?
Він підхопив шляхтича на оберемок, кинув на коня, повернув обличчям до хвоста.
— Прив'язуйте його! Та поміцніше! А то ще звалиться ненароком.
Чоловіки гуртом ухопилися за мотузку, швидко обплутали нею пана.
— Ну… як, мостивий? — засміявся Микита. — Не мулько?
— Я шляхтич Стефан Зубрицький, а ви!..
Швачка повернувся до пахолка:
— А ти хто?
— Ян Байрацький, пане-брате.
— Звідки?
— 3 Чорногородки…
Письменний подався вперед.
— З Чорногородки? — перепитав.
— Пан Зубрицький посесором(16) у Чорногрродці…
— Ну, чоловіче, — перервав його мову Швачка, — то й паняй туди. Тільки ж гляди мені! Розв'яжеш пана… не радий будеш, що й на світ появився. Отак.
— Та що ви?! — здивувався Байрацький. — Будьте спокійні. Все буде так, як ви наказуєте.
Схиливши голову й ховаючи криву усмішку, Ян Байрацький повів коней уздовж вулиці. З дворів виходили селяни, улюлюкали, свистали, глузували з. шляхтича, а він мовчки крутився на коні, перелякано блимав виряченими очима й подумки проклинав усе на світі.
— А ви, — повернувся Микита до втікачів, — мандруйте собі далі. Проїдете трохи більше як півмилі, побачите поворот праворуч. Село виднітиметься. То. Княжичі, а по другий бік Ірпеня — Жорнівка. Там російський форпост. Туди й прямуйте. Хай щастить вам.
Жінка вклонилася Швачці й Письменному:
— Спасибі вам, людоньки добрі, спасибі. Хай вас доля не цурається.
Чоловік підійшов до Микити, міцно обняв його, поцілував.
— Вік буду дякувати вам, — сказав.
Посадивши дітей і жінку на воза, він поїхав до ковороту(17), а Швачка й Письменний пішли на Мостище.
Розділ III
В ГОСТЯХ У ДІДА ГРИГОРІЯ
Пройшовши трохи, Микита з Іваном повернули ліворуч і попрошкували берегом Ірпеня. Зліва до стежки підходила річкова заплава, заросла лепехою та очеретом, справа, з пагорба, на схилі якого тулилося село, збігали вузенькі стяжки, щедро засаджені городиною й засіяні яриною.
— Яке багатство, — промовив Микита. — А люди бідні, обшарпані, виснажені… Всього можна вдосталь мати. Городина — аж буяє, сіна — хоч продавай. Жито й пшениця — до землі клоняться. Та панство до своїх рук все прибирає. Завжди йому мало, завжди хочеться більше. Все заграбастали б, усім заволоділи б. І ланами, і сінокосами, і лісами, і річками. За дрова — плати, за гриби — плати, за суниці — плати. Міст переїхав — і то плати. І по якому тільки праву?
Івана теж обсіли важкі думи. Мати за панською роботою світа не бачить. Панщина,шарварки(18) чинші… А вже й старість підкрадається…
За Новосілками Швачка й Письменний піднялися на косогір'я, перетнули дорогу й вийшли на горбок. Прямо перед ними, за річковою долиною, лежало село Мостище, тулячись до вузенької річечки Трубище, що впадала в Ірпінь. Лівіше нього, поближче до Ірпеня, лежала слобода(19) з кількох дворів. Хати в селі старі, похилі, на слободі — нові, покриті свіжою соломою, огороджені рівненькими тинами. Відразу видно, що люди живуть на волі. І хати кращі, і двори багатші. Хліви та клуні — в кожного. Мабуть, недавно пан "слободи" цим утікачам надав. Що ж… Поживуть десять, п'ятнадцять років, а там… знову на панщину, знов у ярмо…
— Зайдемо, друже, на пасіку. Тут дідок один господарює, — запропонував Швачка.
Спустилися у вибалок, знову перетнули дорогу й пірнули у старезний дубняк на крутосхилому пагорбі. За приірпінськими лугами видно було Чернечий ліс, село Дзвінкове та хутір Господарець, що притулився між лісом і річкою. За хвилину хлопці вийшли на галявину, де під яворами біліла приземкувата хатинка. За нею манячіла катрага(20), попід ліщиною тягнулися два ряди пнів. Солодко пахла гребка, посіяна перед вуликами.
— Агов, діду! — гукнув Микита.
З катраги вийшов сутулуватий чоловік років шістдесяти. Великий крислатий бриль і білий полотняний одяг виразно виділяли його на темно-зеленому тлі дерев. У діда було сухорляве лице, глибоко посаджені сині очі, довгий прямий ніс, гостре круте підборіддя, потемніла на сонці шия.
— Добридень, діду Григорію, — привітався Швачка.
— Доброго здоров'я чесним людям, — бадьоро відповів господар пасіки.
Іван теж низько вклонився пасічникові.
— Це ти, Микито? — здивувався Григорій. — А то ж хто буде?
— Іван Письменний, діду. Товариш мій… З Чорногородки. Спудеєм у Київській академії був…
— Прошу до хати. Спека надворі, а я в хатині травички свіжої настелив — прохолодніше трохи стало. Водички джерельної нап'єтеся. Медку скуштуєте. Заходьте.
Швачка й Письменний зайшли до хати. Вона була невеличка. У лівому кутку стояла розмальована цибатими півнями присадкувата піч, за нею — піл, над ним — жердка з одягом, 3 правого боку, через усю хатину, — довга дубова лава, біля дверей — судник, у протилежному кутку — стіл, над ним — дві ікони, лампадка, обіч, зліва, — ослін і скриня. Стіл покритий чистим білим обрусом, скриня — мережаним рядном. Над скринею — картина: козак Мамай сидить біля коня, грає на кобзі.
Дід поставив на стіл миску із стільниками, поклав у другу кілька малосольних огірків.
— Пригощайтеся, хлопці. Будьте як дома.
Швачка й Письменний дружно взялися за їду. Невдовзі повернулися до господаря, подякували.
— Що ж новенького у вас, діду? — поцікавився Микита.
— Ет, — махнув рукою старий, — які там новини… Всі люди щодня на панщину ходять до Ленкевичів. Осавула каже: взимку спочиватимете, вам же влітку треба відроблять щотижня по три дні, а взимку — лише по два. А як полічимо, що влітку по шість днів ходили, то всю зиму гулятимете. Тільки ж як прийде зима — інше заспіває. Це не перший раз. Шарварки видумає,гвалти(21). А ви в Новосілках чорногородського посесора не бачили? До обід він на греблі так галасував, що луна аж до Ірпеня котилася. Хтось утік від нього, чи що… Так він жінок зустрів наших — і все розпитував, чи не бачили, не чули…
— Стрічали ми його, — і Швачка розповів дідові про сутичку із шляхтичем.
— Он воно що! Зубрицький — клятий чоловік. Дуже клятий. Ще лихіший наших Ленкевичів. Вся Чорногородка через нього сльози ллє. Давно пора його провчити. Жаль тільки, що мало у нас таких сміливців, як ти, Микито.
— Нічого, діду. Носив вовк овець — понесли вже й вовка.
— Коли б же то. Раніше посесори не так розперізувались. Гайдамаків боялися.
— А хіба гайдамаки й тут бували? — обізвався Письменний.
— А де ж їм бувати, як не тут? Кращих місць і не треба. Кругом ліси. Он за горбами — Богушівський, правіше — Новосільський, за Ірпенем — Чернечий. У Новосільському лісі — яр. Глибокий-глибокий. А кругом гущавина — не пролізеш. Наші люди Гайдамацьким його називають. Тут Іван Подоляка в п'ятдесятому зупинявся(22). А дрібних ватаг скільки через нього на Полісся перейшло! А за Ірпенем, на російській стороні, в Чернечому лісі — скільки їх бувало!
— А ви, діду, часом не були в гайдамаках? — поцікавився Іван.
— Та хто ж про це говорить, сину? Дізнаються отакі волоцюги, як Зубрицький або наші Ленкевичі, зразу на суху гілляку потрапиш.
— Ми ж… — почав було Микита.
— Та знаю… що не підведете… На Чигиринщині я починав… З Мамаєм разом.
— З Мамаєм? — недовірливо протягнув Письменний. — З отим, що намальований?
— З ним, сину мій, з ним. То… лише парсуна. Та ще й нікудишня. А справжній Мамай — такий красень був, такий, що розказати важко… Дивіться на картину, а я розкажу вам… про нього.
(Продовження на наступній сторінці)