В мріях потопаючи, нестямилась, що ніч вже на землі царює, що минула Зелену, котра стояла самітна на безлюднім перехрестю, і ввійшла в село... Скорішим ходом звернулася до повороту. Мряки, що підносилися із долин і великого ставу, не золотило тепер сонце, бліді, снувалися поволі, таємничо... В Зеленій крізь малі, слабо освічені шибки добачити можна було кількох мужиків при чарці... крізь відхилені двері чути було негармонійні голоси, неначе сварню. Соня вертала хутше, ряд тополь кидав густу тінь, тільки в місці, де двір стояв, ясне світло крізь кришталеві шиби розливалось аж на дорогу... Із городу плив запах фіалок... із зали долітали чарівні оп'яняючі звуки вальса, миготіли легкі статі танцюючих... Соня бачила в уяві ті молоді розкішні серед рож і цвітів статі, о очах блакитних, як небо полудня, і о очах чорних, як пропасть, як ніч, і бачила і груди мармурові, і шиї лебедині, стрійні в коралі, перлини, і чула шелест шовку, і відчувала весь чар сього життя серед блиску і згуків гармонійних — серед багатства і щастя...
Хвилина... далі зараз над ставом овіяв її холод води... чула шум вітей... бачила мряки бліді й ті статі-тіні, що із піль вертали... і про інше життя думати казали... Тії, що припізнилися за роботою, вертали скорим ходом до села, до хат, тільки часом зачула Соня тяжке зітхання, голос журливої мами: "Ой господи, дитина сама, біднятко, за-йдеся з плачу..." і знов тихо й темно... тільки вогник блудний на мляковині замаячів, тільки зірка злетіла — упала в глиб бору... тільки пташка тривожно відозвалася, може, у кігтях пугача... і знов тихо на землі, на хвилях... тихо на небі... неначе в ожиданні чогось незвісного.
У тиждень по сім, повнім мрій і вражінь, вечорі Соня отримала лист. Лист був з незнакомих сторін і незнаною, здавалось їй, рукою писаний. Доперва, коли глянула на підпис, по довгій хвилині, злинувши мислею в дитячі літа, нагадала собі свого учителя іще із шкіл народних, учителя, котрий учив її штуки читання і писання...
Ось звідки сей лист, чиї се слова. В пам'яті Соні рисується стать доброго учителя і уся його доля зла і біжить думками за сею постаттю по усіх місцях, де стільки бездомних, безщасних є... Його стать повна горя, а серце для страдаючих чутливе... Із мли згадок дитячих літ оказуються очі, ентузіазмом сіяючі... лице примучене... лунають слова, палкі любов'ю для бідних, для кривджених, для України... І чи не сі слова збудили в неї першу свідомість почуття правди?.. Хто знає? Хто знає? І як вона могла сю стать забути, стать доброго, тихого робітника на її ні рідній...
У листі сім перед колишньою ученицею, а тепер товаришкою праці, у темних красках малює тяжку долю свою... Тільки літ трудиться, а все ще й досі провізоричним учителем... Тепер журба придавлює його — він не сам, а з родиною. У недоступнім гірськім селі, на лихій посаді, з котрої і так у кожнім часі прогнати його вільно... Не в силі не то що дітям обезпечити життя, але й проживити їх. Чимало досі старався о сталу, лучшу посаду, та все дарма... чому? Коли він зачав своє звання, замаркував себе, необачний, як русин-українець, а се як проклін, як тінь іде за ним... По описі свого невідрадного стану просить о відомість про оклад тутешньої ради шкільної, до кого йому віднестися треба, щоб і тепер недаремні кошта стемплів [7] були...
Се був лист, що викликував боротьбу і бурю в душі Соні саме тоді, коли у ній погода, щастя явилося. І у сам день вибору лист прийшов. Вона добре знає, що в руках її вибір той... Має рішити його голос любові чи справедливості?.. "Любитеся" — дрожало бідне серце і бачило любу стать молодого Юстина, але в глибині серця осідав сум і протест, і поважний голос кликав: "Всюди нівечиться правда, а коли раз довелося тобі ділати, чи минешся з правдою?.. Чи, як другі, лишень з огляду на своє добро ділати будеш?.. Ти ж одною із тих, що бажають прискорити кращу добу людськості, бажаєш волі і рівних прав жінкам, а ось, коли случайно прийшлося стрібувати сих прав в ділі, прихиляєшся, куди серце... кличе. І як се було б у сім вольнім, у сім новім вашім, коли б кожний робив се, що тільки для його щастя потрібне... а коли упадуть усякі, стісняючі дрібні згляди, то правда мусить лишитися: без неї не устояв би ся новий лад. Коли на вході до життя приходиться тобі першу жертву зложити, ти вагаєшся?.. Що ж із сим бідним старим зарібником на ниві шкільництва станеться, має ж він загибати навіки, бо тобі місця потреба? Ні! Ні! При усій пам'яті про себе, при боротьбі о буття не треба нам залишати ідею помочі для слабших, для менших, не дати упасти загибаючому... Хоч усі діти природи борються між собою... і тисячі болів, боротьб укритих на луці між дрібним навіть зіллям-травою, то люди задля кусника хліба не повинні виходити із круга чувств людських. Не даймо самолюбію заволодіти душею! Що кожну сю вільну одиницю в новій суспільності утримає в ладі? Вона — ся любов правди! Як у світі зір тяженна сила, мусить вона лад утримати, інакше й сей рай, з трудом здобутий, затратити мусили б ми знову..."
Около третьої години надійшов предсідатель, тримаючи в руках повно документів і книгу протоколярну ради шкільної місцевої.
— От і вашу долю приношу вам, пані.
— Хто вибраний?
Предсідатель досить довго непокоїв Соню, заки сказав:
— Вашого протегованого вибрали ми. Але не розумію, пані, вашої невірності — скажіть хоч тепер, чи не любите, чи погнівалися із своїм гарним Юстином? Хто ваші примхи дівочі знає, а я, старий, готовий був для вас дурницю зробить: не використати рідкої нагоди, щоб помочи одному із наших бідолахів безталанних, котрих так усюди минають та кривдять... Чи ви, може, з патріотизму зложили чуття індивідуальні, щоб могли жити чуття народнії?
— У нас, доки перевагу сильніші мають і "гаката" рядить, свідомість народная відповідно мусить бути; треба і нам перше українцями бути, хотя й признаюсь, що рада б людиною бути і вийти із тісних меж партій і народностей. Нині, одначе, рішила правда. Тут велика різниця заслуг і потреб. Юстин молодий сам досі, він скорше дістане де-небудь добру посаду, а сей старий враз із сім'єю до смерті скитатися міг по ріжних голодівках.
— Справді, доню моя,— сказав зворушений предсідатель,— ганьба сему, хто в такім чоловіці не бачить людини. І я хотя й противник модної емансипації вашої і вашого соціалізму, в душі перейнятий духом християнської любові, себто, по-вашому, альтруїзмом і правдою, а може, і думками сих часів і умів великих, коли іще і німці не знали "гакати" і устами Лессінгів [8], Шіллерів [9], Гетих [10] голосили братерство народів і горожанство світове. Та доки наші ввічливі сусіди з нами не по правді поступають, досі обов'язком нашим самим про себе дбати.
У сій хвилині дійшов крик із вулиці і перебив ораторське одушевления предсідателя; а був це дуже прикрий крик, так звана котяча музика.
Довгою чередою йшов міський пролетаріат. Мабуть, з ініціативи пана аптекаря, верховодника партії, котрій на сей раз не повелося по своїй мислі вибори перепровадити, зібралась товпа ся. Сотня людей: обідрані жидики, уличники бігли наперед; далі видно було мундири стражаків поліції; товпа росла, з неї добувався свист, крик: — Гей! Галай, Галайко, Галайчук, Галайда! Гей, проч з ним! Протест!
Було се перекручене назвисько ново-вибраного управителя школи Товпа окружила школу, а не заставши вже там предсідателя, звернулася головною дорогою до його мешкання.
— Хочуть, щоб я почув сю їх музику при обіді, але я веду їх нині,— казав успішно предсідатель,— не поверну додому зараз звідси, як тільки туди перейдуть, піду в сусіднє соло до отця Сидора, треба сьогодні лишиться у нього на міста: не буде нині спокою в місті, будуть вікна в роботі, але не будуть знати, де я їм подівся.
Тим часом Соня сумним поглядом обняла товпу сю, що зближалася. Товпа зложена з несвідомих одиниць, що за кілька кинених між них ґалаґанів кричала по-звірськи, не знаючи властиво, чи тішиться їй, чи жалувати за чим, чи вона що зискала, чи утратила. В її голосах не дзвеніло чуття людське — се радше був голос дикого грізного живла.,
І відвернулась від вікна Соня, а у душі її виринуло пекуче питання: чи і коли піднесеться загал до сеї висоти думок, до якої деякі одиниці доходять, відсуваючи на другий план — своє личне щастя?