Лице старого предсідателя сіяло вдоволенням і щастям сеї хвилини, в якій батько може сказати любій дитині: можу твої бажання сповнити, кажи з довір'ям, чого бажаєш?
Та учителька, неначе б сього й не добачувала, напів-гнівним, напів-розжаленим голосом сказала:
— Пощо говорити про се, хіба ж я маю голос виборчий. Мужчини, забороняєте жінкам прав голосования, боючися, мабуть, щоб вони по особистим забаганкам не вибирали.
— Се я знаю, і се вам прикро, що не маєте права засідати до нинішніх виборів,— казав з усміхом предсідатель,— но я питаю тільки, кого мені поручите вибрати. Бо признати се мушу, що, хотя й не маєте права голосования, тако й ви, жінки, при всяких виборах маєте голос рішучий. Тут жінка або любка, там донька або сестра дістане слово виборця і так є, як жінки хотять. Та коли б вони тільки все зрозуміли річ, про котру при виборах розходиться, а то звичайно по своїм примхам ділають. Ой жінки, жінки! Я старий, противний всякій вашій емансипації і більше шаную сільську ґаздиню, що порається у своїй хаті і пряде льон, як тих, що мішаються не до свого діла і нас від безінтересованого ділання здержують.
На закиди старого предсідателя лице Соні покращало і очі розгорілися блиском ентузіазму, що її душу переймав.
— Здержуємо наших батьків, синів, мужів від хосенного ділання для загалу, бо не учите нас видіти користі у праці для загалу, бороните нам світла, а все ж, темних, слухаєте... Не зазнакомлені із справами суспільними, мусимо зле ділати, мусимо пагубний вплив на добро загалу мати; одначе, коли упадуть кайдани, якими традиційна неволя нас скувала, коли здобудемо права, приналежні досі тільки мужчинам, тоді й ми станемо до спільного, свідомого, хосенного ділання для загалу, і "встане правда, встане воля"...[5]
Молода, завернена у вас мріями голова!.. Де ви до ні.пі п ділання здібні!..
Не здібні, бо не просвічені. Інтересом суспільності під ім'ґіп уровень світогляду жінок, щоб вплив наш, який і ви, самі добачуєте, був на користь суспільності. Через заборону жінкам участі в життю суспільності робите, мужчини, кривду цілій суспільності. Жінка також людина, й ніхто пг має права здержувати її від сего, до чого має силу й здібності...
Про емансипацію вашу будемо спорити вдома, а маніть,— жартував предсідатель,— раджу вам на вічу виголосити мову — осягнете небувалий успіх... Тепер кажіть, кого вибирати.
— Не моє діло вибирати, я поки що мушу учити шити.
— Так і є — і я за тим — учити шити... я противником емансипації і не запишуся під ваш прапор. Нині тільки роблю мале уступство тут, бо дівоче серденько рішати має. Ой, чекаю я вас, дівчатонька, і перед силою чувств — перед святою силою — сиву голову клоню. Давно догадуюсь, дивлюсь на вашу любов; я вас обоє полюбив і для вас уступство зроблю, одначе хочу ваше слово чути. Не сороміться так-то дуже... а скажіть, як батькові, чи залежить вам дуже на виборі Юстина?
Учителька іще відтягалася з відповіддю, неначе боялася рішати і вибір судьбі лишити хотіла.
— Чи ви певні, отче добродію, що переведете вибори по своїй думці?
— Сей раз, як рідко, зложилося таке, що я певний свого. Між радними є три із моїх парохіян-міщан, а я, як предсідатель, маю четвертий рішучий голос, котрий вам нині відступаю; три інші виборці противної партії нічого не вдіють.
Предсідатель глянув на годинник.
— Не повинні вас тут радні застати.
Учителька при відході похилилася і шепнула до уха предсідателя пару слів.
— Чи справді? — запитав здивований предсідатель.— Чи добре чую?
— Коли мені передаєте голос виборчий, то я тільки так вибрати можу,— сказала поважно,— по виборі чекаю вас, отче, у себе з відомістю.
Соня і Юстин бачилися через цілий рік щоднини, вони були товаришами одної праці. Якось, не замічаючи сього самі, годились вони із цілого кружка учительського найбільш у своїх поглядах. Мабуть, у глибині їх душ будилася доперва ся зв'язь, як веселиці стяжка ясна, котрою любов лучить з собою дві людини. Вони самі не добачили сього, не говорили досі ніколи ні словечка про свої чуття. Тільки люди, звичайно як люди, одні завидували, другі раді були, а всі гляділи на них як на залюблену пару. Коли Соня перед кількома днями була у предсідателя на чаю, не могла їмость добродійка довше здержатись, щоби при нагоді, коли говорено про пари, що заміряли в сім сезоні вступити в стан супружества,— не сказати Соні:
— Дай боже, я з серця желаю і вам, щоб борзо перепони усунулися, щоб ви побралися; мій старий дуже вам прихильний і старається виборців приєднати до виборів по своїй мислі.
Соня здивованими очима поглянула на добродійку, вона сама, не могла догадатися, що значить ся бесіда, але добродійка дальше говорила:
— Дайте спокій і не відказуйтеся, від року бачимо, що з Юстином любитеся; я се запримітила на покрови, на празнику, коли6 ви у нас співали сей дует "Підем, серце, в рідний край..." , тямите? Гарна з вас пара. Дай боже! дай боже!
Соні лице облилось багряним цвітом; на сі слова вона була так неприготована, що зле знала, що добродійці відповісти має.
А коли Соня попрощала добродійку, не спішилася додому. Слова, що недавно чула, дивно звучали в її душі і будили дивний неспокій. Вона бажала холоду і тишини, щоби з собою до ладу дійти. Тому звернулася в улицю, що вела за місто на поля й луги.
Слова "обоє любитеся" звучали вокруг неї і чоло її рум'янцем вкривали. Вони були для неї верхом не дискреції і не пошанування тайни, про котру вона сама не знала. Люди знають про се, про що вона сама й не гадала і гнівалася на увагу і здогади маломіських добродійок, котрі, крім сплетень, звичайно нічим серйознішим зайнятися не вміють. Так минула вулиці міста і знайшлася серед піль...
Вечір весняний холодив Соні чоло, вітрець розвіяв жар, а спів соловейка лагодив гнів; обурення і будив у серці благородніші чуття, з-поміж яких одно виразніше... відзивалось, але се чуття було іще поки що загадкою для неї самої.
"Обоє любитеся" — поволі суть тих слів змінювалася... не здавалися вони тепер злобною заміткою, тепер, серед чарівного весняного вечора здавались вони мелодією, яку заложила ціла природа і якою вона відзивалася. Сею мелодією співала земля, долина-бір, співало кожне дерево, листок кожний — сей спів чула вона в шепоті ситнику, в плюскоті моди, у тихім щебеті пташні, в прискоренім биттю власного "грип; серце неначе щойно розбудилося... жар обіймав її імлу... й душа розспівалась і не чула більш нічого вже, крім сього співу... Вона йшла далі. Чорної зораної землі .мий вкривалися молодою зеленню. По другім боці темнів яр, іще у пучках цілий безлистий край його, декуда білів мльки цвіт диких черешень. Минула двір, що стояв в половині дороги до Зеленої, та йшла попри став, котрого береги покривали широкі листя лотачів та верб, що тонесенькими, і иучкими галузками сягали хвиль води. І тії лотачі і тії верби були неначе чаром овіяні, ладилися до великого празника;— розцвіту... Над ставом слався легкий туман мряки, яку золотило западаюче сонце...
І Соня потопала у мріях рожевих, як ся мряка... "Обоє любитеся"... Вони собі сього не казали, але коли вона вслухалась у ті слова, сталися вони для неї поясненням многих любих хвилин. Слова сі тепер казали їй, чому вони при кожній стрічі обоє зворушені були. Чому в поглядах єдналися. Чому так легкою в тім дні їй праця була, коли рано перед входом до класи стрілася з Юстином і на "добридень" руку дружньо подала. Чому, коли він не раз вечором у них співав, пісня його змінялась із шаленої, як буря осіння, у палку, як самум... Чому звуки ті вливались у душу її і чарували більш, чим найкращі кантати. Чому, коли вона із рук фіалку пустила, він цвітку підняв і до уст тулив... І стали в думках оживати усі ті дрібні події, що тільки щастя приносили. Ах, і тільки їх призбиралося, що Соня не могла сказати: "Ми для себе рівнодушні", нехай і не відважилася промовити: "Ми любимося". Усе те було іще лишень тими весняними пуп'янками, котрі під впливом привітного сонейка розвинутися у цвіт могли... було се доперва солодке й тихе andante *, що мало перейти в чарівну симфонію серця.
Соня йшла далі, зворушена згуками дивних слів "любитеся", серце її билось незнаним чуттям, сила, що кликала до пуп'янків цвітів, що прихилялися д' собі, що у грудях птиць пісні будила, заговорила тепер і до її серця. Перед її очима струнка молодеча постать Юстина, його гарні уста чарували привітним усміхом, ясні очі дивилися на неї із чуттям розкоші; на тлі весняної природи рисувалася його голова з темним кучерявим волоссям — і ціла стать сіяла силою, молодою красотою, і перед нею стелилося гарне життя, осяяне незнаним досі блиском нове життя, повне краси, зоріло... проміння розсипало і день чудовий заповідало... В заранні сього життя Соня була щасливою
(Продовження на наступній сторінці)