Але піп не зважав на це, мов і не чув її слів, а правив своє далі. Ганна ніяк не хотіла надівати персня, але холопи наділи його на палець силоміць, а Васька шепнув, що битиме люто, якщо вона буде противитись, а все-таки її повінчають. Ганна вже не скидала надітого персня. Коли ж її з Ваською повели кругом стільця, Ганна гірко плакала, хотіла кричати та тікати, то Васька, йдучи поряд, сказав: "Цить! А то ми з тебе шкуру здеремо!". Ганна тільки заридала гірко. Повінчавши, піп, знову-таки дотримуючися того, що бачив написаним у требнику, звелів повінчаним поцілуватися. Ганна з огидою відвернулася, але Макарка, що був у неї за боярина, повернув їй голову назад і наткнув просто на Васьчину голову. Коли Ганну виводили з церкви, вона все ридала й хлипала, а новий чоловік нахвалявся, що здере з неї шкуру, пектиме вогнем, повиколює очі. Навкруги були холопи й холопки, та їх зовсім не вражало те, що молода ридає, бо в москалів молода звичайно плаче — так годиться в них робити на весіллі. Усі розуміли, що молоду віддано заміж силою, з панського наказу, але це в них була звичайна річ і нікого це не обурювало.
Привели Ганну в двір. Стала вона тепер жінкою новому незнайомому чоловікові, жила з ним в окремій хаті, невеличкій, приробленій до великої хати, куди збиралася двірська челядь на роботу. Їй загадували робити всяку всячину в дворі: колоти й носити дрова в хату, топити піч; узимку ввечері прясти разом із іншими дворовими бабами, — вона все слухалася. Часом дворові баби глузували з неї за її вкраїнську мову, за те, що все була засмучена; вона не сердилася, не огризалась, а тільки мовчки плакала; а холопки глузували з її сліз та ридань. Її вбрали в московський одяг і казали, що тепер вона чепурніша, що так краще, ніж у її хохлацькому вбранні, в якому вона приїхала, — тепер, принаймні, вона схожа на православну. Ганна все терпіла мовчки. Але в душі той силуваний спокій часом здіймався страшними бурями. Не раз їй спадало на думку вкоротити собі віку: розбити собі голову об піч у хаті, вигадавши момент, коли за нею менше доглядатимуть, або вибігти пошукати води та втопитися. Та думала й так, що то буде тяжкий гріх перед Богом, згадувала, як їй змалечку не раз говорили, що не буває від Бога на тому світі прощення тому, що сам собі смерть заподіє, і буде грішна душа блукати, мучитися, не маючи спокою; треба терпіти всяку біду, хоч би й як було тяжко, бо милосердний Бог колись таки пошле смерть, а на тому світі нагородить на небі. Часом зло обіймало її і хотілося звести зі світу цього ненависного Ваську, цього нелюба, або запалити вночі, коли буде вітер, хату і всю садибу: либонь усі згорять, кляті, а тоді нехай із нею що хочуть те й роблять — хоч огнем печуть, хоч із живої шкуру деруть, а вона вже за себе віддячила! Їй страшенно нестерпне було все те життя, в яке її кинули; їй, зроду вільній козачці, ворожий та огидний був той холопський лад, до якого призвичаїтись її присилували. Чула вона раніше вдома жалібні пісні про татарську неволю, завдавали печалі та муки її серцю оповідання про те, як татари хапали по полях та гаях необережних дівчат, що ходили туди по ягоди, гнали їх у свій край, і там бідолашні мучилися в їхній неволі; але ж то так роблять вороги-бусурмени з хрещеними, а тут же навкруги люди мов би й самі хрещені: і церкви в них є, і образи по хатах, а виробляють із нею таке, що гіршого й бусурмени не робили б, коли б упіймали. То чого ж їх і жаліти? Хай би й усі погоріли! Але тут зупиняла її така думка: гріх великий перед Богом таке думати, — Бог не велить робити зла ворогам. Ганна заливалася гіркими сльозами і благала Бога простити їй те бажання, що прийшло несамохіть. Так глибока дитяча віра берегла її від помсти за себе, і від того, щоб укоротити собі віку. Дні минали за днями. Ганна все дужче звикала до того безчулого спокою, що людина все терпить, не шукає вже й способу рятуватися, звикає навіть до того, до чого ніколи — так здавалося раніше — і звикнути не можна.
Васька одначе не надокучав Ганні своїми чоловічими правами. Ганна корилася йому у всьому мовчки, але сама неспроможна була сховати від Васьки свою огиду до нього. Через те й Васька відчув, що його щось відвертає від жінки, що зветься його жінкою з неволі, а він із неволі зветься їй чоловіком. Трапилася Васьці з челяді Чоглокова молода чепурненька вдовичка, сама почала зачіпати його, він і зазнався з нею.
— Ти думаєш, — жалівся він їй, — мені дуже любо панькатися з цією хохлачкою! А привалилась би вона від мене крізь землю! Наше діло холопське: що пан звелить, те й робимо! От уподобалася йому хохлачка, — женися, каже, Васько, а до мене вона ходитиме. Це бачиш, щоб я, оженившися, гріх його покривав. У розкошах, каже, купатимешся. Ну, чи купатимуся, чи ні, а нема чого робити, треба слухатися: хоч шкури на спині не спише. От і бережи цього чорта — принесла її нечиста! А бодай його! Іноді як почне рюмсати, — так би взяв, дав би їй кулаком по голові, щоб уже й не встала. А часом і самому, на неї глянувши, жалко стане, мов хто в серце колячкою штрикне. Ну, і махнеш рукою!
XI
Повернувшись із походу з-під Чигирина, Самойлович розпустив усі полки додому на зимній відпочинок; але Чернігівський полк поставив залогою в Чигирині. Борковський поїхав до Чернігова вибрати нових козаків із тих, що сиділи вдома, щоб послати їх до Чигирина замість тих, що були в поході, а полкового обозного настановити над ними наказним полковником.
Дома Борковський довідався від жінки, що десь зникла та молода, що її, за дозволом від владики, вінчано саме в той день, коли полк у похід рушив. Полковниця вже дізналася, що народ говорить на воєводу, ніби він це зробив; та й іншими своїми вчинками воєвода вже обурив проти себе людей і зробився їм огидний. Полковниця розказала чоловікові, що без його воєвода кликав до себе заможних чернігівських міщан і вимагав од них собі грошей: із кого сто рублів, з кого двісті й більше, а то нахвалявся, що поставить у їхніх домах своїх стрільців; щоб збутися таких лихих гостей, міщани давали воєводі те, що він казав. Воєводські стрільці й рейтари, ходячи по базару, силоміць брали в перекупок їстівну всячину і не платили, кажучи, що вони ж, бач, царські "служилые люди", так "хахлы" повинні їх годувати і всіляко догоджати; хотіли забрати в москалів пограбоване, так за тих заступалися їхні товариші ще й били українців. Жалілися на них до магістрату, війт із лавниками самі ходили до воєводи просити, щоб він припинив своїх людей, а воєвода прогнав магістратських, ще й зганьбив. Сам воєвода їздив по коморах, набирав краму, зазвичай фабричного виробництва, казав, що згодом заплатить, а коли хазяїни приходили до нього по гроші, так він глузуючи відказував, що заплатить, коли Христос удруге прийде на землю. Дуже він був ласий до жіноти, і воєводські люди водять до нього жінок і дівчат із міщанських та з поспільських дворів, — почали вже й у козацькі двори впиратися, почали піддурювати козацьких жінок та дочок, лякали їх, що силоміць поведуть, коли ті охотою не підуть; дізнавшися про те, чоловіки й батьки жалілися обозному, що був наказним полковником без Борковського. Обозний пішов поговорити з воєводою, але воєвода почав тупотіти ногами й репетувати, що все це дурниця, що обозний сам це вигадує на його людей і на нього, воєводу, та й прогнав обозного, зганьбивши. Отакі новини розказала полковниця чоловікові. Борковський покликав обозного, і той розказав те, що й полковниця, і додав, що воєвода сказав йому так: "Ти повинен припиняти дурнів, щоб таких нісенітниць не плели, а не приходити з ними до мене, — ось я на тебе пожаліюся великому государеві за ганьбу".
Борковський поїхав до Чоглокова, щоб роздивитися на нього та почути, що той казатиме.
Чоглоков, побачивши із вікна, що до нього в’їздить у колясі полковник, зараз вибіг на рундук, кланявся, торкаючись пальцями аж до долу, усміхався, радісно скрикував, обіймав і цілував полковника, мов старого приятеля, просив до себе в хату і, пустивши його попереду, сам ішов за ним та приговорював:
— Ось коли в мене справжній Великдень, коли я побачив дорогого гостя, шановного Василя Кашперовича!
Посадовивши Борковського на почесному місці, Чоглоков заметушився, велів давати вина та всяких закусок і казав до полковника:
— Сам я, без хазяйки. Вам, жонатим людям, інша річ: є кому все приготувати й пошанувати дорогого гостя. А я сам. То, може, в мене що й не так буде, то вже не гнівайся, приятелю мій!
— Та хазяйку легко знайти, — заговорив Борковський, — аби панові воєводі вподобалась яка панночка.
— Воно так, та бачиш, приятелю мій, — сказав Чоглоков, — я думаю про те, як спасіння на тому світі заробити більше, ніж про те, щоб на цьому дочасному світі було добре. Що наше життя тут? Живемо літ сімдесят, як є сила вісімдесят; що ж воно перед вічним життям у царстві божому, де й тисяча літ як день єдині. А якою стежкою йти туди, до царства божого? Вузькою, тернистою стежкою, бо широкий та рівний шлях веде до загину. У мене, Василю Кашперовичу, книжечка є. Чудесна книжечка. Ось глянь лиш, приятелю!
Він достав із покуття з-під образів рукописну книжку з малюночками, показав йому на малюнок і говорив далі:
(Продовження на наступній сторінці)