— Так таки не підеш за мене? — питав воєвода, а в самого пика ставала дедалі все дужче звіряча.
— Так-таки не піду! — відказувала Ганна.
— І не любиш мене? — несамовитів воєвода.
Ганна забарилася відповісти. Воєвода знову запитав.
— А сам знаєш! — одказала вона, а тоді, заридавши, кинулася йому до ніг і благала: — Відпусти мене, боярине, Христа ради відпусти до батенька й до матінки.
— Е, ні, дівко! Не на те я тебе звелів сюди привести, щоб, нічого з тобою не зробивши, та й пустити. У нас кажуть: кто бабе спустит, тот баба сам. Хоч плач, хоч кричи — нічого не вдієш. Тут тільки я тебе й почую, більше ніхто. Ти тепер у мене в руках і від мене не вирвешся. Коли не хочеш по-доброму, з ласки, так буде по-моєму, силоміць.
— Боярине! — голосила Ганна, — відпусти мене! Батечку! Голубчику! Пожалій мене! Я нікому не скажу, що зі мною діялось, ні батькові, ні матері, нікому! Відпусти! Бог тобі за те нагородить усяким добром. Голубчику! Пошануй! Відпусти!
— Ні, дівко-красуне, не відпущу! — казав воєвода. — Дуже вже я тебе вподобав.
— Пане воєводо! — промовила Ганна, підвівшись і ставши з повагою. — У мене є чоловік. Він довідається й оступиться за мене. Він аж до царя дійде і суд на тебе знайде!
— Еге, дівко,— злісно всміхнувся воєвода,— так ти ще й лякаєш мене своїм козаком! Он який він великий чоловік, що аж до царя дійде! Ге! Далеко йому до великого государя! Що там твій козак! Начхав я на нього! Що він мені зробить? Я царський воєвода. Мені більше повірять, ніж якомусь паршивому хохлові-козакові. Не боюсь я його, дурня. Що схочу, те й зроблю з тобою зараз. Вельми я тебе вподобав, дівко.
Він ухопив її за стан.
— Я розіб’ю вікно, кинусь! Уб’юсь! На тобі гріх буде! — закричала Ганна.
— Вікно вузьке, — не пролізеш! — зловтішався воєвода.
Ганна пручалася. Не допомогло...
* * *
Вранці наступного дня воєвода сидів у себе вдома. Перед ним стояв його холоп Васька — один із тих, що вхопив у тайнику Ганну, двадцятилітній парубчак, з нахабними очима, що все відвертав голову то праворуч, то ліворуч, часто струшуючи русявими кучерями. Воєвода говорив:
— Васька, хочеш жениться?
— Коли твоя панська воля буде, — відказав Васька.
— У тебе молодої нема? — допитувася воєвода. — Правду кажи мені.
— Нема, пане! — широко посміхаючися, відповів Васька.
— Найти тобі молоду? Хочеш, найду — красуню таку, що аж-аж! — продовжив воєвода.
Васька тільки вклонився.
— Оту дівку, що ви з Макаркою вхопили? Хочеш? — запитав воєвода.
— Змилосердься, пане, — вигукнув голосно Васька. — Чи моєму холопському рилу такі калачі їсти! Вона просто краля писана!
— Так от із тією кралею я й хочу тебе оженити, — казав далі воєвода. — Хочеш, чи ні?
— А вона ж повінчана, пане?
— То байдуже, — перепинив воєвода — Розвінчаємо. У піст їх вінчано, — таке вінчання негодяще.
— А як удруге вінчати не схочуть? — зауважив Васька.
— Ви повезете її в мою підмосковну вотчину: там отець Харитоній вас повінчає. Він усе так зробить, як я схочу. А я листа до нього через вас передам, — він вас і повінчає. Тільки ось що, Васю: коли мене з Чернігова заберуть, тоді я тебе з жінкою в Москву покличу: ти пускатимеш до мене жінку свою наніч?
— Не те що пускатиму, сам її до тебе приведу, — відповів радісно Васька. — Хто ж від такого щастя відмовиться.
— А ти, Васька, за те в розкошах купатимешся, — обіцяв Чоглоков. — Найбільшим чоловіком у мене станеш. Коли схочеш, то й прикажчиком тебе над усією вотчиною настановлю. І одежу з мене носитимеш, і їстимеш та питимеш те, що й я.
— Як твоя милость схочеш, так і буде,— сказав Васька, кланяючися. — Ми всі раби твої і повинні тебе в усьому слухатися. Ти нам за батька рідного кращий, годуєш нас із ласки своєї.
Чоглоков перервав його слова:
— Запряжете троє коней у кибитку, посадите в неї хохлушку, закриєте шкурами та рогожами, та й повезете з города нишком опівночі. Держіть її добре, щоб не вискочила та не кричала, аж поки далеченько од города од’їдете. Нічого їй не кажіть — куди її везете і що з нею буде. А коли привезете в нашу вотчину, зараз отцеві Харитонієві мого листа подайте: він вас повінчає. Житимеш із жінкою у мене в дворі в окремій хаті, а я напишу до прикажчика, щоб давав вам харчу щомісяця досхочу.
Опівночі виїхала з чернігівського замку воєводська кибитка, уся затушкована шкурами й рогожами. У середині в ній сиділа Ганна Кусівна, — ноги їй зв’язано було товстою вірьовкою; з обох боків коло неї були Васька та Макарка. Вона пручалася, хотіла була вирватись, але Васька держав її добре, а Макарка затикав їй рота хусткою щоразу, коли вона хотіла крикнути. За кучера були двоє московських "стрільців", що сиділи спереду. Переїхали поромом Десну. Проїхали ще верств із п’ять. Тоді Васька відгорнув шкуру в кибитці.
— Не бійся, дівко, не пручайся, не борсайся! — крикнув він. — Не втечеш. Будеш сидіти й мовчати, — покину кибитку не закритою і держати тебе не буду; а почнеш дуріти, — знову закрию і так тебе притисну, що заболить.
Проїхали ще верств із двадцять. Ганна мовчала. Тоді Васька й Макарка розв’язали їй ноги, але обв’язали за стан і по черзі держали за кінець мотузка, не випускаючи з рук навіть тоді, коли вставали з кибитки. Але й із самою Ганною сталася тоді така зміна, що вона сама не могла б такої сподіватися. Вона так думала: горе мене спіткало велике, таке, що гіршого й важчого вже й бути не може. Треба терпіти. Мабуть, це з Божої волі. Коли Бог зласкавиться до мене, то пошле по мою душу й забере мене з цього світу, або з цієї тяжкої та гіркої біди мене визволить; а не буде Божої на те волі, а буде його свята воля така, щоб я на цьому світі довго мучилася, — буду мучитися й терпіти. Усе, що зі мною робитимуть, — нехай собі роблять, збиткуються, знущаються з мене, як хочуть: то все Божа воля. І з такою думкою вона мов закам’яніла: не пробувала тікати, у всьому слухалася своїх мучителів; дадуть їй обідати, сказавши їж та пий, вона їсть і п’є; скажуть: лягай та спи, — вона й лягає і навіть засипає, бо горе її притомлює.
Так везли її городами й селами; коли до неї говорили, вона озивалась, але коротко, здебільшого казала: не знаю. Так довезли її в маєток Чоглокова, в село Прогной на річці Пахрі.
Кріпаки, що привезли Ганну, в’їхали в боярський двір, вивели її з кибитки і посадили на горище в окремий закамарок. Залишившись сама, Ганна спершу плакала довго, тоді знеможена заснула. Вона вже не дбала про те, що з нею буде. Її замикали: принесуть їсти й пити та й знов замкнуть замком. Та тепер вони могли б цього й не робити: невільниця не втекла б, коли б їй покинути й відчинені двері; вона не зважилася би втекти вже через те, що не знала, куди її завезено і чи далеко вона від рідного Чернігова.
Тим часом Васька й Макарка пішли з листом од Чоглокова до попа, отця Харитонія. Той піп був з холопів Чоглокова. Пан оддав його вивчитися читання й писання, а тоді, давши хабара в патріаршому Приказі випросив, щоб його висвятили на попа в маєток до пана. Ставши отцем Харитонієм, цей неосвічений мужик, насилу читав церковні книги, а в своїх попівських справах слухався не церковної установи, а свого пана Чоглокова. Що пан скаже, те все він і зробить слухняно, так собі міркуючи, що коли що зі звеленого й не по правді, то відповідатиме за це не він, а пан. Отак розуміючи свою пастирську повинність та нічогісінько не тямлячи у вірі, отець Харитоній тільки й міг зараз же згодитися зробити все так, як у листі до нього велів тепер пан. І ото незабаром, в одну неділю, Васька з Макаркою увійшли до Ганни та звеліли їй іти з ними. Вона пішла, не питаючи куди та чого йти. Її приведели до церкви, де саме скінчилася служба. Окрім Васьки та Макарки стояли там ще троє невідомих Ганні кріпаків. Паламар у мужицькому "зіпуні" (московська свита) та в личаках посвітив перед образом свічки і дав по запаленій свічці Васьці й Ганні. Отець Харитоній вийшов у ризах, одчинив царські врата та, підійшовши до стільця, що стояв посеред церкви, почав вінчати. Додержуючись усього написаного в книзі, що лежала на стільці, він запитав Ваську й Ганну: чи зі своєї волі хочуть вони вінчатися? Тільки тоді зрозуміла Ганна, що з нею коять, і з усієї сили закричала:
— Не хочу! Не можна! Я повінчана з іншим.
(Продовження на наступній сторінці)