У козацькому таборі, в наметі наказного гетьмана Полуботка зібралися всі полковники, що були під Чигирином. Вони сиділи за столом, а перед ними стояли Дорошенкові посланці Вуєхович та Тарасенко. Вони розказали полковникам, що Мотовила послав Яненченко, а гетьман про те не знав і не хотів того, переконували, що з Яненченком у гурті трохи недосвідченої молоді, що й сама не знає, що робить, а більшість чигиринців укупі з гетьманом непохитно стоїть на тому, щоб щиро, не лукавлячи, скоритися. Вуєхович благав полковників учинити в цій справі по-товариському, не сповіщати про перенятий лист Косагова, простити нерозумну молодь і не думати, щоб Дорошенко приставав до такої лукавої справи, а Дорошенкові відіслати й Мотовила, і вийнятий у нього з личаків лист. Тоді Дорошенко негайно приїде до них у табір. Полуботок відказав, що все зробиться так, як хоче Дорошенко, тільки нехай Дорошенко зразу ж після того, коли відішлють до нього Мотовила з листом, приїздить до московського табору на річці Янчарці та положить там перед усіма свої клейноди, а тоді поїде в головний табір до Ромодановського й Самойловича. Полковники зараз звеліли вернути Дорошенкові перенятого листа та відіслати Мотовила в Чигирин, а Вуєховича й Тарасенка направили до Косагова, а від нього ті поїхали в головний обоз до Самойловича й Ромодановського.
У той час новий хорунжий чернігівської полкової сотні сидів у господі в Вуєховича, а писарева мати пригощала його дуже щиро. Над вечір переказали Молявці, що його кличе гетьман. Хорунжий вийшов із Вуєховичевого двору, а там дожидали його Яненченко та його приятель, колишній ведмедівський сотник Губар. Яненченко запитав у Молявки:
— Ти піймав Мотовила?
— Я, — відказав Молявка. — Я вже розповів усе самому ясновельможному.
— Чи ти козак правдивий, чи може московський шпигун? — знову запитали його.
— Я — козак правдивий! — сказав у відповідь Молявка.
— Так слухай, — продовжував Яненченко, — не всі у нас такі ледачі, як наш гетьман, що старого бабського черевика не вартий. Не над козаками йому гетьманувати, а свині пасти. Без Дорошенка знайдемо собі іншого гетьмана. Є правдива чутка, що турецький цар, довідавшися про Дорошенкову зраду, нарік гетьманом сина славної пам’яті Богдана Хмельницького, Юрася, настановив його князем Малоросійської України і велів одягти його в каптан і берет йому дати. Ми до нього пристанемо, коли з’явиться з турецьким непереможним військом. Людей хоробрих, розумних і сталих нам треба. Відпокутуй свою вину, що вхопив нашого чоловіка в неволю. Приставай до нас. Зоставайся з нами, відступися від московського царя і присягни служити Богдановому синові. А коли не захочеш так учинити, — світу божого більш не побачиш! Тут зараз тебе і смерть постигне.
— Не те, що до вас пристану, — сказав, одразу оцінивши своє становище, Молявка, — а намагатимуся наших козаків чернігівського полку та й інших, коли трапиться, відвернути від регименту Самойловичевого.
— А брешеш, сучий сину! — вигукнув Губар. — З переляку за свою душу нам це ти кажеш!!! Відкіля це воно так сталося, що позавчора, слугуючи вірно гетьманові поповичеві, ти полонив нашого чоловіка, а сьогодні вже однієї думки з нами став? Брехня, брехня, не піддуриш нас! Думаєш як-небудь вишмигнути від нас, а потім донесеш на нас!
— Ні, панове, — викручувався Молявка, — не хочу вас піддурювати, від щирого серця вам кажу. Хіба ви думаєте, у нас на лівому боці забули про батька нашого Богдана? Хіба тоді про його забудуть, коли уже ні одного козака там не залишиться. Поки світ-сонця пам’ятатимуть і згадуватимуть його і синові його слугувати раді будуть мало не всі. У нас коли б просто сказати: відступіться від царя та приставайте до турка або до ляха, то правда — мало б знайшлось охочих. Або так сказати: відречіться від регименту Самойловичевого, нехай буде вашим гетьманом Дорошенко або Ханенко, або хто інший, хоч би хто з ваших мостей, то ледве б і на те пристало багато. А Хмельницького імено — велике то слово! То ж і я, панове, коли тільки сказали ви, що турецький цар наставляє Хмельниченка не тільки що гетьманом, а ще князем, зараз Бог-зна як зрадів і з першого слова сказав, що хочу йому вірно служити! У нас, панове, давно така гадка між народом ходить, що коли-небудь прийде Юрко Хмельниченко відбирати свою батьківщину, і тоді всі до нього пристануть, і вся Україна поєднається, і не буде над нами ніякого чужого панування, ні московського, ні лядського, а своє власне буде і усім лихам кінець прийде, і щастя Бог дасть людям своїм.
— Якби ми про Хмельниченка тобі не сказали, то ти б таки все згодився мальованим способом на всяку нашу думку, аби тільки від нас вирватися. Бо ми тобі сказали, що смерть постигне тебе, коли не згодишся,— сказав Губар.
— Ми тебе тільки так дражнимо, а ми тебе зараз поведемо та розкажемо тебе розстріляти як московського шпигуна.
— Не злякавсь я, бо на те я козак, — відповідав Молявка. — Чи можна козакові смерти боятись? На тім козацьке життя стоїть, що видюща смерть у нього скрізь перед очима. Не вірите мені, — ведіть розстріляйте. Коли-небудь умирати треба. Хоч десять літ, хоч двадцять, а все-таки коли-небудь смерть прийде. Вічно не житиму. Розстріляйте мене, коли не вірите, а я вам правду сказав: ви мене питали, так я вам і казав, як думаю. Я перед вами на святім хресті і на Євангелії заприсягнуся, що вірно слугуватиму Богдановому синові. А не вірите, — розстріляйте мене.
— Губарю! — звернувся до свого приятеля Яненченко, — поклич Остаматенка. Нехай перед нами трьома присягу виконає. Людей нам треба.
Губар швидко побіг. Молявка стояв мовчки замислений, дожидаючи, що далі буде.
Яненченко перший озвавсь і почав лаяти Дорошенка. Молявка тільки слухав. Незабаром повернувся Губар із новим чоловіком, і Молявка впізнав у ньому того канцеляриста, що, коли він уперше приходив до Чигирина, розказав йому, з Вуєховичевого наказу, про Мотовила. Молявка зараз і здогадався, що в цих добродіїв, од яких залежала тепер його доля, немає проміж себе щирости, що вони один на одного чигають.
— Цей козак до нашої думки пристає і хоче нам у пригоді стати, — сказав Яненченко. Тоді він розповів, що Молявка хоче підмовляти лівобічних козаків передатися до Хмельниченка.
— Чи приймати його до нашого гурту, чи, може, розстріляти як московського шпигуна? Як думаєте, пане Остапе? — запитав він далі.
— Я так думаю, що приймати його до гурту. Нам людей треба, — сказав Остаматенко.
— А Дорошенко нехай віється до дідька! — почав знову Яненченко. — Нехай покуштує московського батога, як Демко Многогрішний, що відібрав добру нагороду за свою вірну службу цареві.
— Хіба один тільки Демко, — промовив Молявка. — А Яким Сомко, а Васюта Золотаренко, а Оника Силич? А Мефодій архирей? Уже хто до Москви прихильніший був, як той архирей? А як йому за те Москва віддячила? Що казати! Мало хіба нашого люду занапастила проклятуща Москва! У нас така чутка досі ходить, що й самого батька Богдана Москва завчасу з світу білого звела: отрути, кажуть, йому піддали за те, що боярам не хотів годити. Московський цар тільки що зветься й пишеться самодержець, а править не він. Це ним заправляють і роблять, що хочуть, бояри, а цар тільки спить, їсть та п’є в смак.
— Правду, товаришу! — сказав схвальним голосом Яненченко. — Ходімо же у церкву, там заприсягнешся. У нас є і піп такий, що з нами в єдиній згоді.
Змова про те, щоб закликати Юраська Хмельницького, вже складалася в Чигирині, хоч ще не дуже багато пристало до неї людей. Товариства у Яненченка було може яких зо три десятки чоловіків. Серед них був один чигиринський піп. Колись і він козакував на Запоріжжі: учився колись у бурсі, а тоді кільки років разом із запорожцями воював по степах та ріках. Щось він проброїв[29] у Коші,— за те його хотіли були забити киями. Він утік із Січі, прийшов до митрополита Тукальського та прохав висвятити його на попи. Таке в ті часи частенько траплялося, що козаки, побувши попереду добрими воїнами, як на свій час, ішли потім у духовенство.
Митрополії висвятив і цього козака та настановив другим попом до однієї з чигиринських церков. Його й прихилив до своєї справи Яненченко. Усі вчотирьох прийшли до цього попа і прохали взяти присягу з нового товариша. Піп вийшов із свого дому; боячися, щоб не помітив і не довідався про справу старий піп тієї церкви, де він був тільки другим; піп провів козаків до церкви, наказавши їм іти не вкупі, а поодинці. Коли зійшлися в церкві, Молявка перед хрестом та Євангелієм проказав за Яненченком присягу, а в тій присязі обіцявся перед Богом одкинутися від московського царя і вірно та щиро служити Георгієві Гедеонові Венжикові Хмельницькому, гетьманові і князеві Малоросійської України.
Тим часом привезли до Дорошенка Мотовила з перейнятим листом та разом і лист од Полуботка: наказний гетьман закликав Дорошенка негайно їхати, як і обіцявсь, у табір. Година була пізня.
— Завтра вранці поїду, — відказав Дорошенко.
Переночували. Коли розвиднилося, Дорошенко звелів по всіх чигиринських церквах ударити в дзвони, щоб збирався народ, і сказав покликати до себе Молявку. Той тим часом, заприсягшися на вірність князеві Малоросійської України, радів, що визволився з небезпеки, та втішався чудовими мріями про те, як за нові послуги цареві його ще вище піднесуть на службі. Він прийшов до Дорошенка, як тільки гетьман покликав його. Біля рундука вже стояв осідланий гетьманський кінь.
(Продовження на наступній сторінці)