— За немалі, певне, послуги тебе так зразу піднесли! — сказав Вуєхович, здогадавшись, що підвищення цього козака сталося не без того, що Вуєхович звелів таємно повідомити йому про козака Мотовила.
— Про те влада знає, — промовив Молявка.
Вуєхович із листом вийшов. Молявка стояв, озираючи покій, де був. Писарі сиділи й писали якісь папери. Один із них якось підвівся, і Молявка пізнав того самого, що розповів йому про Мотовила, коли Молявка вперше приходив до Чигирина.
Хорунжий не зважувався заговорити до нього, коли це той сам, коли Молявка, ходячи по кімнаті, наблизився до його столу, запитав:
— Вашець, прошу, чи не знаєш, вашець, нашого товариша Кочубея, що його наш гетьман посилав до Царгорода, а в нього челядник покрав папери, то він побоявся нашого гетьмана і втік до вашого. Кажуть, йому добре у пана гетьмана Самойловича?
— Я його особисто не знаю, — відказав Молявка, — а чув, що йому коло ясновельможного добре поводиться.
— І Мазепа, наш колишній писар, кажуть, великий чоловік у Йвана Самойловича. Усім добре тим, що від нас до нього перейшли. Хороший дуже ваш гетьман. І наш Вуєхович писар того тільки й бажає, щоб наш ясновельможний свою булаву положив і гетьманство здав. І ми всі про те тільки Бога просимо, щоб те швидше сталося.
Увійшов заклопотаний Вуєхович.
— Пан гетьман, — звернувся він до Молявки, — велить тебе, мій голубе, до мене взяти на господу, поки відповідь підготується.
Вуєхович відвів Молявку до своєї домівки, що була суміжно з Дорошенковим двором, а коли йшли, запитав:
— Поклонився від мене Борковському?
— Поклонився, — відповів Молявка, — і після цього мене піднесено в хорунжі.
— Тепер, — сказав Вуєхович, — нашому гетьманові той найщиріший приятель і правдивий добродій, хто його доведе до того, щоб він поклонився Самойловичеві і гетьманство своє з себе скинув. Бо нікуди, нікуди нам дітися!
Залишивши в себе Молявку під опіку своїй матері, Вуєхович повернувся до гетьмана.
Із Полуботкового листа Дорошенко дізнався, що Мотовила впіймали і з останньою спробою вдержатися не пощастило, дуже розсердився, а найбільше — на Яненченка, свого шваґра, та інших, що разом із гетьманським шваґром умовляли його востаннє спробувати щастя і ще раз послати до татар по допомогу. Справді гетьман не хотів того робити, а послухався чужої ради тих, що на нього наполягали. Так і раніше з ним бувало не раз: не хоче, змагається, а тоді таки послухається, та й сердиться знову на тих, кого послухався. Таким зробився він через те страшне становище, в якому була тоді Україна, що голова цього краю сам не знав, що йому робити, до чого краще братися. Але ніколи не робив Дорошенко так необачно, як тепер, послухавши поради свого шваґра та інших, що не хотіли коритися лівобережному гетьманові, а саме цього неминуче вимагав московський уряд. Довго вже манив чигиринський гетьман Самойловича та Ромодановського обіцянками послухатися царського вимагання, та тільки дурив їх, а сам тим часом таки зсилався з турками й татарами. Тепер, коли увесь край, що був під Дорошенковою булавою, мало не зовсім опустів і взяти його самого в Чигирині не мудро було, тільки тим він і міг рятуватися, щоб його покора цареві, хоч на останці, могла здаватися хоч трохи щирою, і в цей час лист до татар міг украй роздратувати тих, від кого залежала доля Дорошенка. Нещирість його виявилася. Дорошенкові тепер уже неминуче треба було скоритися, і тепер він думав тільки про те, як би це зробити з такою умовою, щоб йому прощено було разом із тим, що було попереду, і цю нову справу. Відібравши Полуботкового листа, що приніс новий сотенний хорунжий, він звелів покликати до себе своїх родичів, а їх було чимало, і тих із старшини, що ще були йому й досі вірні.
Збиратися мали не в нього, а в його матері, що жила в тому ж дворі, тільки в окремому будинкові, поставленому в саду.
Дорошенко дуже поважав свою матір, хоча часто дошкуляв їй своїм запальним характером, а потім просив у неї вибачення і мирився з нею. Це була висока стара баба, згорблена, голова в неї трусилася; на її обличчі, змарнілому за довгі літа, виднілися ще сліди колишньої краси, а колись вона була першою красунею між чигиринськими дівчатами і тому-то й дісталася вона за дружину найпершому юнакові в Чигирині — Дорошеві, синові Михайла Дорошенка, що був колись гетьманом. Був Дорош гарний із себе, багатий, розумний — усі так про нього казали. Коли послав цього Дороша Богдан Хмельницький у Варшаву, то так він там виявив свій розум, що поляки, хоч і як усе вкраїнське тоді ненавиділи, а його зробили шляхтичем, дарма, що він ніяк не нахилявся зрадити козацьку справу або православну віру.
З ним, з оцим Дорошем, прожила жінка двадцять один рік і народила йому синів та дочок.
Коли він умер, стала вона найстаршою в сім’ї, у всьому господинею. Зы старшим сином Петром були в неї часто суперечки через Петрову жінку Пріську, з роду Хмельницьких, дарма, що сама йому радила з нею одружитися, думаючи, що добре було б синові посвататися з тим родом, що із нього був славетний Богдан. Це була вже друга жінка Петрова: з першою він недовго жив, і від неї була його дочка, — потім він оддав її за Лизогуба. Батько другої Петрової жінки Павло Яненко-Хмельницький був братом у других Богданові. Дочку свою він присилував піти за Петра Дорошенка: Пріська кохала вже іншого, плакала, благала батька не занапащати її, не віддавати за нелюба, але батько не послухався, бо дуже хотілося йому мати зятя гетьмана, і силоміць повів її вінчатися. За те з самого ж початку заміжжя молода Дорошенчиха сказала чоловікові, що ніколи його не любитиме, а найбільше зненавиділа свекруху, бо знала, що та наполягала, щоб син оженився з Хмельницькою. Невістка скрізь робила наперекір свекрусі, а та ні в чому їй не мовчала. Петро хотів і так і сяк догоджати жінці, щоб хоч як-небудь прихилити її до себе, і в суперечках її з матір’ю завжди заступався за жінку. Тому між сином і матір’ю відбувалися часто страшенні сварки — тільки й можливі в такому товаристві, яким було тоді козацьке, де запальні натури взагалі не вміли себе стримувати.
Але незабаром гетьманша обурила й чоловіка. Було це тоді, коли Дорошенко пішов походом на лівий бік Дніпра і скинув там із гетьманування Брюховецького. Залишившись без чоловіка, Дорошенчиха знову зазналася з колишнім своїм коханцем; але свекруха, довідавшись про це, зараз подала про те звістку синові. Відомо з історії, що саме через це Дорошенко поспішив назад до Чигирина і не закінчив розпочатої справи. Після цього він разом із тестем оддав жінку в монастир. Чи втік від його кари Дорошенчин коханець — не знаємо. Вона просиділа в монастирі кілька років і навчилася там пити. Дочка її виростала без матері ще змалечку, нудьгувала по ній, раз-у-раз докучала батькові, розпитуючи про матір, аж поки гетьманові стало жаль жінки. Він поїхав із дочкою в монастир, щоб простити жінку за минуле, узяв із неї присягу, що буде йому вірна, і повіз знову до себе в господу.
Та не довго Дорошенчиха жила тихо: почала вона знову сваритися з свекрухою, а своєї звички, що з монастиря взяла, — впиватися, не те що не покинула, а ще й дужче почала пити. Петрові часто доводилося мирити жінку з матір’ю, навчати жінку, а від неї слухати докори, що він їй світ зав’язав. Вона й тепер, як і попереду, сміло й щиро казала йому раз-у-раз, що не любить його і не любитиме ніколи.
Та не через саму жінку тільки не ладнав Дорошенко з матір’ю: сперечалася вона з ним і за його приятелювання з бусурменами. Дорошенко змалку й до старих літ щиро по-дитячому вірив у силу материного благословення; через те він ніколи не був до матері такий, як більша частина тодішніх козаків була до жіноти; не міг він сказати: ти матір, але ти баба; я тебе шаную, але ти знай свою жіночу річ, а до козацької справи не встрявай. Ні, в Дорошенка не було від матері таємниць, і ніякої справи, ніякого походу або спілки не починав він, не порадившись із матір’ю та не взявши в неї благословення. Коли замислив він піти під протекцію турецького султана, мати не дала йому благословення; але він тоді матері не послухав, і звертав потім усе на старшину та на козацьку раду, кажучи, що гетьман не самовладний державець, а повинен робити так, як присудить усе Військо Запорозьке. Як турецька протекція почала виявлятися так, як того й треба було сподіватись, і султан став вимагати в свого нового голдовника[22], щоб він набрав дітей у яничари[23], а Петро хотів був уже й послухатися наказу, стара так обурилася, що почала проклинати сина, а палкий Петро так розлютувався, що замкнув матір і кільки годин держав як невільницю; але тоді схаменувся, прохав у матері прощення, заприсягся їй, що буде дбати, щоб одкинутися від бусурменської протекції та пристати під протекцію до православного царя. І з того часу й справді Петро Дорошенко збайдужнів до спілки з бусурменами і пробував поладнати з Москвою. Того бажала його мати і ввесь народ, що, рятуючись від бусурменського панування, втікав громадами за Дніпро шукати нових осель під православним державцем. І Петро й пішов би в підданство до царя московського, але тільки так, щоб Україна якомога більше була самостійна й незалежна. Щоб досягти цього, він хитрував та мудрував. Утратив він мало не всю країну, що була під ним, тільки й зоставсь йому Чигирин, та й то дуже збезлюджений, — так його притисло московське й Самойловичеве військо. Не пощастило йому й тепер закликати кримського хана та примусити Самойловичевих козаків відійти від Чигирина.
Зібравши всіх родичів, Петро Дорошенко підійшов до матері, схилився перед нею навколішки:
(Продовження на наступній сторінці)