— Все! Провал! — прошепотів Ігор.
— Не каркай! Треба перевірити! — сказав Борис, і ми підкралися до вікна.
Ігор підсадив мене, і я зазирнув у кімнату.
За столом, заставленим пробірками, сидів дідуган. На колінах у нього лежав кіт-скарбничка, чия пика ні про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди.
— Кицюню, розумничку мій, — промовляв до нього Капітон, погладжуючи його алебастрову спину. — Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти мені приніс.
Дід перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стіл спершу із брязкотом випали три металеві карбованці, а за ними якісь білі кружальця.
— Так-так! — промовляв при цьому Капітон. — Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. — І він почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.
І тут я збагнув, що то за кружальця. Це були наші слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котові, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.
Але те, що зараз дід про все довідається, мене жахнуло!
А дід виклав нарешті кружальця й заходився їх читати.
— Так-так, — потер він руки, — "здається, я придумав…" Гарно, розумний хлопчичок! (Це він, мабуть, про мене!) "Він більшав…" А, так вони, виявляється, стежили за мною! — розлютився дідуган. — Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далі? Ага: "А коли чхав". Як, оце і все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющі! А ти, клята душа, — це Капітон уже звертався до кота-скарбнички, — ти що, не міг до кінця дослухати? Га?! — Кіт, зрозуміло, мовчав. — Так ось тобі, щоб знав! — крикнув Капітон, схопив кота за дурну голову і з розмаху бухнув ним об стінку. Кіт розлетівся на шматочки, так і не змінивши виразу своєї пики.
— Ага, ось іще кілька слівець! — зрадів Капітон, розгрібаючи уламки. — Побачимо, про що ж тут.
У грудях мені похололо. Невже кіт щось важливе підслухав?!
— Так, — бурмотів собі під носа дідуган, — тут щось про літання… Ага, зрозумів! Ці бісові діти, виявляється, теж уміють літати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держіться, хе-хе! От позабираю всі ваші сни — тоді політаєте в мене!.. — І він так бридко зареготав, що мені аж ноги затремтіли…
— Ну, що ж! — мовив дід, коли відсміявся. — Від мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.
Він підійшов до шафи, витяг звідти дві пробірки, розкоркував їх і втягнув своїм бридким носом димки. Побільшавши на очах, він двічі чхнув, зменшився до попередніх розмірів і задумався, сидячи в кріслі…
Я зіскочив на землю, і ми гайнули до своєї альтанки.
— Ну, що там, розказуй! — накинулись усі на мене.
І я розказав про все, що побачив.
— Ну й ну! — вигукнув Ігор. — Отже, він не знає про наш задум. Це непогано! Але він довідався, що ми вміємо літати. А це вже гірше!
— Нічого, завтра все з’ясується, — мовив я, і ми пішли спати, хоча кожен із нас знав: цієї ночі він навряд чи засне.
10
Тільки-но я вмостився в ліжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко підхопився, готовий до всяких несподіванок, але відразу ж заспокоївся: переді мною сидів Корнелій.
— Ти чого спати заважаєш! — посварився я на нього не дуже сердито.
— Не спати треба, а діяти! — заговорив раптом кіт.
— О, знов говориш! — зрадів я і намірився був поцілувати свого розбишаку, але він ухилився від поцілунку.
— Знайшов час для пестощів! — пробурмотів Корнелій невдоволено. — Вдягайся швидше: може статися біда!
— Де? З ким? — вигукнув я і, не гаючи й хвильки, почав надівати сорочку й штанці.
— З Борисом! — кинув Корнелій і пояснив: — Я тільки-но від нього: все бачив та чув.
— Що ж скоїлось, кажи швидше!
— А те, що, поки ви балакали в альтанці, Капітон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворіла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побіг до трамвая, котрий іде в Святошино.
— Наче в казці про Червону Шапочку! — вихопилося в мене.
— Нема чого свої знання показувати, — перебив мене Корнелій. — Треба мчати до бабусі й рятувати Бориса. Цей Капітон утричі гірший за будь-якого вовка!
Я вже встиг одягнутись, і ми з Корнелієм вистрибнули у вікно, щоб не полохати батьків.
— Треба будь-що обігнати діда, — мовив Корнелій. — На трамваї — не встигнемо, на таксі — грошей нема, доведеться летіти…
— Як! То ти й літати вмієш?!
— Зрозуміло, вмію.
Дивуватися було ніколи, тож я хутко прошепотів свою пісеньку і стрімко злетів у небо. Розплющивши очі, я побачив Корнелія, котрий летів ліворуч від мене.
— Ну, тепер натискай на газ! — кинув він і помчав уперед.
Я ледве наздогнав його — і далі ми полетіли поруч.
— Корнюсю, — спитав я трохи згодом, — а звідки ти знаєш Капітона?
— Довга історія, — відмахнувся кіт.
— А ти коротенько, поки летимо…
— Ну, добре вже, — погодився Корнелій, — розповім… Власне, я його знаю особисто не так і давно — його знали чудово мій прадід і дід. Коли мій дідусь був іще кошеням, Капітон був хлопчиськом, таким, як ти. Але, на відміну від тебе й твоїх друзів, він був запеклим ворогом нашого роду. Чому, за що й навіщо — ніхто не знав і не відав, та він завжди жбурляв у наших родичів камінням, штурхав їх ногами, тягав за хвости. Чого тільки ми не натерпілись від цього клятого хлопчиська!
Од болісних згадок у Корнелія настовбурчилася шерсть, і він примовк.
— А далі? — нетерпляче спитав я.
— А далі він постаршав, — продовжив зрештою Корнелій, — і став утричі лютішим. Втім, це можна зрозуміти: адже він ніколи не був справжньою дитиною і саме через це лютішав з кожним днем. Згодом він почав вигадувати порошок, за допомогою якого хотів відбирати сни у дітей.
— Нащо? — не зрозумів я.
— Щоб хоч трохи відчути себе дитиною, — відказав кіт. — Так-от, він таки винайшов цей порошок і став іще запеклішим нашим ворогом, бо виготовляє його дід із нашої шерсті. Він ловить нас, обстригав, а нас перетворює на алебастрові скарбнички — на такі, яку ти бачив у Бориса. Він примушує їх слідкувати за дітьми.
— А чого він так ненавидить саме тебе?
— Бо я присягнувся своєму татові помститись Капітону, — гордо відказав Корнелій. — 3 тої пори, де б він не оселявся, він зустрічав мене. Це я стежу за ним і попереджаю всіх місцевих котів про небезпеку. Ти думаєш, ми просто так нявчимо по ночах? Е, ні! То ми один одному передаємо сигнал: стережись Капітона, він — поруч! За це він і ненавидить мене смертельно. Адже через мене йому дедалі важче ловити котів. А нема котів — нема порошку, а значить — і снів. Щоправда, йому інколи допомагають усякі хулігани, які, на жаль, ще не перевелися і з яких, напевне, виростуть нові Капітони.
— Не виростуть, — перебив я кота, — обіцяю тобі: не виростуть! Відсьогодні увесь наш квартет оголошує їм війну!
— Спасибі! — радісно подякував Корнелій і раптом перейшов на шепіт: — Тихше, підлітаємо!
Ми й справді вже підлетіли до будиночка Борьчиної бабусі, швидко приземлилися просто перед порогом, і я постукав у двері…
Коли бабуся побачила мене, вона не на жарт злякалася:
— Що з Боренькою?!
— Нічого, — пробурмотів я, зрозумівши, що Капітон кудись уже завів Бориса. — То я так, мимоходом: думаю, дай зазирну. Ну, коли нема у вас Бориса — до побачення!
Бабуся полегшено зітхнула й залопотіла:
— Може, варення на доріжку, ще трохи ожинового зосталося!
Іншим разом я, звичайно, не відмовився б, але сьогодні…
Я ледве встиг заперечно хитнути головою і побіг геть…
— Швидше до лісу, — зашепотів Корнелій, котрий чекав мене на паркані. — Вони там, я відчуваю.
І ми помчали в ліс.
— Стій! — просичав раптом Корнелій через кілька кроків. — Я бачу їх!.. Слухай уважно: я відверну увагу Капітона, а ти хапай Бориса — і щодуху додому.
— Але ж він може зловити тебе!
— Не бійся, — заспокоїв мене Корнелій. — А коли й зловить — то що ж: нехай уже краще скарбничкою стане ще один кіт, ніж Борис… — І з цими словами він шугонув у темряву.
Я глянув у тому напрямку, де зник кіт, і побачив дві постаті, в яких упізнав Бориса й Капітона. Дідуган ішов трохи попереду, а Борис, ніби слухняна лялька, ступав за ним.
Раптом лісову тишу розітнув дикий котячий зойк. Капітон аж звився на місці й заволав:
— Це знову ти?! У, клятий котяро! Тепер тобі не втекти! — Дідуган крутнувся на каблуках і з дивовижною спритністю кинувся під кущ, звідки долинав котячий вереск.
Тої ж миті я підскочив до Бориса й ухопив його міцно за руку:
— Мерщій тікаймо!
— Де я? — здивовано закліпав очима Борис, ніби щойно прокинувся.
— Потім! — обірвав я його і потяг за собою.
(Продовження на наступній сторінці)