— Чого треба? — раптово долинуло з вікна. — Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так різко, що горобці лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвіту, а ми розгубилися.
— А може, ну його?.. — поспитав обережно Борька.
У цю мить сіра фіранка відсунулась, і у вікні з’явилося розлючене обличчя. Помітивши нас, дід несподівано розтяг рота у привітній, на його думку, посмішці й гукнув:
— А, це ви, сусідоньки любесенькі! Заждіть хвилечку — я ось-ось!..
Голова зникла за фіранкою, в кімнаті щось забрязкало, задзенькало — і на порозі з’явився сусід із широко розставленими руками.
— Заходьте, діточки дорогесенькі, завітайте до старенького самотнього дідуганчика!
Щось у його привітності здалося мені підозрілим. Не так, видать, і радів дід, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як він зустрів нас удень. Але вертати було пізно: ми зайшли.
— Проходьте, гостоньки, до кухоньки, — ішов попереду сусід. — Сідайте на стільчики, я зараз чайчику вам…
Він був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
— Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справі!
— Аніскілечки не турбуєте! — заторохтів дідуган. — Які ж діла можуть бути у старесенького пенсіонерчика? От у вас, розумію, — купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капітону Порфировичу, він допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусіда! Нарешті хоч про це дізналися, а то ж питати — незручно…
— І все ж пробачте, що заважаємо, — мовив Борис. — Ви ж, здається, робите якісь досліди? Ми бачили, як ви пробірки носили.
Капітон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосміхався:
— Так-так, розумничку мій, я трішечки хімією, так би мовити, займаюся, у вільну часинку.
— Ой, цікаво! — вихопилось у Наталки. — А що ж ви робите?
— Та чого розказувати, — відмахнувся дідуган, — самі згодом дізнаєтесь! — І якось так дивно й таємниче посміхнувся, що мені аж мурахи по спині забігали…
— Ну, викладайте свою справоньку! — всівся нарешті сусід. — Я весь такий уважненький!
Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дітоньки", "пенсіонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпіти: кожен говорить, як може!
Борис набрав у груди якомога більше повітря і відтарабанив сусідові наше прохання.
— Та хіба ж це проблемочка? — вишкірився дідуган. — Та грайтеся собі на здоров’ячко, хоч лусніть! — І він знову недобре зблиснув колючими очицями.
— Тоді спасибі вам, — поважно подякував Борька, — ми скористаємося з вашої люб’язності. А тепер — вибачайте, ми підемо.
Капітон Порфирович заметушився, підскакував до кожного з нас, навіщось тис кожному руку.
— Ви ж, любесенькі мої, заходьте, не полишайте на самотиночці старесенького, кхе-кхекс, пенсіонерчика! Та грайтеся — коли тільки схочете. А за це мені теж дещо, кхе-кхекс!.. — І дідуган задоволене потер долоні.
Такий поворот діла нас трохи здивував і насторожив.
— А що вам потрібно! — обережно спитав Ігор.
— Анічогісінько! — замахав руками сусід. — Згодом домовимось. Нічого дорогесенького я не візьму, просто мінятися люблю з дитинства… Ну, не буду вас більше затримувати, ідіть собі! — І він провів нас аж до хвіртки.
— Щось не подобається мені цей "пенсіонерчик"! — мовив Ігор, коли ми трохи відійшли.
— Та й мені теж, — погодився я. — Надто вже чемного вдає. І ще якийсь обмін! Що він хоче від нас?
— Чого голову сушите? — перервав нас Борька. — Сказала ж людина: мінятися любить. Ну, попросить по хліб піти чи грядку виполоти — от і все!
— Ми б і так зробили, — сказала Наталка, — не обов’язково за щось! А от посмішка його і справді — бр-ррр! — І вона аж плечима пересмикнула, ніби від холоду.
— Стривай! — ухопив мене за руку Ігор. — Пам’ятаєш, Корнелій казав: "Стережіться сусіда!"? А що, коли він мав на увазі Капітона Порфировича!
Я раптом подумав те ж саме.
— От що, — сказав я, — треба побалакати з Корнелієм!
6
Прибігши додому, я вирішив відразу ж розпитати про дідугана в Корнелія. Але спершу треба було якось підлеститись. Сьогодні в нас саме були коропці, мама купила в обід. Я вибрав чималенького і звернувся до Корнелія, що дрімав на кухні.
— Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!
Корнелій розтулив одне око, поглянув на мене, перевів погляд на коропа, встав, потягся, а тоді ліниво, ніби неохоче, вийшов з-під батареї і лапою взяв рибу.
З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, він хрумав коропа й задоволено муркотів. Доївши рибину, старанно вмився й повернув назад, під батарею.
— Корнюсю, — звернувся я до нього. — Давай трішки поговоримо. Я хочу дещо в тебе поспитати.
Він зиркнув на мене і щось сонно нявкнув. Йому, певне, кортіло після такого обіду поспати, а тут я зі своїми балачками.
— Корнюсю, наш новий сусід — це не той чоловік, про якого ти колись казав?
Кіт мовчки дивився на мене.
— Його звуть Капітон Порфирович? — уточнив я.
Кіт мовчав. Він замружив очі і, здавалося, засинав.
"Ех, — подумав я, — дав маху! Треба було спершу поговорити, а потім годувати його!"
Трохи засмучений, я всівся за уроки.
Щиро кажучи, з тієї ночі, коли ми відкрили для себе польоти, Корнелій більше ніколи не розмовляв з нами. Тож інколи у мене виникала думка: а чи нам це не здалося тоді?.. Але, напевне, все було таки насправді! Просто Корнелій більше не говорив, бо не хотів. А схоче — знов заговорить!
— Ну що ж, не вийшло — то й не треба! Давайте самі думати! — сказав Ігор, коли я розповів квартетові про поведінку Корнелія. — Невже ми дурніші за якогось там кота?
Так і домовились.
А ввечері, тільки-но стемніло, ми, як завжди, сиділи на нашій липі.
Аж тут під нами спалахнуло вікно сусіда, й усі мимоволі глянули на нього.
Ближче за всіх до вікна сидів Ігор, а ми з Борисом бачили тільки лису голову Капітона й вершечок скляної шафи.
— Що він там робить? — порушила мовчанку Наталка, але Ігор рвучко повернувся до нас і застережно махнув рукою. Ми зрозуміли: він побачив щось важливе — і затамували подих.
Ми тихо просиділи на своєму спостережному пункті з годину, поки Ігор нарешті заворушився.
Раптом під його ногою хряснула гілка. Він устиг схопитися руками за стовбур і наче закам’янів.
І тут ми побачили, як дідуган скочив зі свого місця й підбіг до вікна.
Ось він відхилив фіранку… Ось висунув голову надвір!..
— Ня-а-ав!!! — пролунав раптово під самим вікном котячий зойк, і ми впізнали голос Корнелія.
— А, це ти, рудий розбишако! — гримнув на Корнелія Капітон Порфирович. — Ну, постривай! Я ще зустрінуся з тобою! — І він так зареготав, що нам аж моторошно стало.
А Корнелій ще раз нявкнув, голосно й презирливо, як умів лише він, і замовк.
Можна було вважати, він нас виручив! Молодчина!.. От тільки цікаво, звідки його знає дід?..
Коли ми злізли з липи й зібралися в альтанці, Наталка спитала Ігоря:
— Ти чого так тремтиш? Змерз?
Тільки зараз ми помітили, що Ігор і справді весь аж труситься.
— Хотів би я глянути, — кинув він, — що б робила ти, коли б побачила, що там!..
— Що?! — водночас гукнули ми.
— Зараз, дайте віддихатись, — попросив Ігор. — Ну, все, слухайте! Ви бачили, що кімната освітлена якимось дивовижним сяйвом? Так-от, посеред кімнати стоїть стіл. За столом у величезному шкіряному кріслі — Капітон. На столі перед ним у штативах якісь пробірки з написами. Ще стояла там спиртівка, на ній грілась колба, а в колбі вирували різнобарвні димки. У пробірках теж були димки: смарагдові, блакитні, рожеві, бузкові — словом, усіх кольорів! Од цього, напевне, й світилося так у кімнаті. Кожна пробірка закоркована. Дідуган раз по раз уставав, підходив до шафи й діставав звідти нові пробірки.
А коли він шарпав дверцята шафи, я побачив — на них написано: "ДИТЯЧІ СНИ"!
— А тобі, часом, не привиділось? — тремтячим голосом поспитала Наталка. — Хіба таке може бути?
— Не привиділось! — заперечив Ігор. — А може бути чи ні — міркуй сама. Можуть діти літати? Наче ні. А ми — літаємо. Можуть коти розмовляти? Теж ні. А Корнелій розмовляв! Як бачиш, буває все!
— Добре! — перебив його Борька. — Розказуй далі.
— А ти не перебивай! — огризнувся Ігор. — Я ще не все розказав. Найдивніше те, що дідуган, діставши пробірку, відкорковував її, устромляв у неї носа й тягнув із неї димок. І при цьому… при цьому він більшав! Просто на очах!
— Та ну! — вигукнув я.
— Слово честі! — вдарив себе в груди Ігор. — Справді — більшав! Отак винюхав сім пробірок і роздувся майже на всю кімнату.
— Ото я й бачив, як його лисина піднімається чи не до стелі! — збагнув нарешті Борька причину такої дивовижі.
(Продовження на наступній сторінці)