— Що йому я склав епітафію? О, так! То був кінь! Тільки ж то був не роксоланин... а чи не язиг? Звався Ярмуж... з Африканського легіону. Порядна людина. А донька з матір'ю?
— Вона кругла сирота. Опікується нею філософ Стробус. Саме я послав по нього.
Увійшов Мастор.
-— Філософ Стробус, сенаторе, чекає на твої розпорядження.
— Попрохай почекати хвилинку,— промовив Аврелій і звернувся до Адріана: — Будуть якісь накази?
— Міркую... По-перше, ніяк не годиться, щоб донька римського ветерана добувала собі хліб як флейтистка. Подбай про це. А потім, чи не варто було б побачити її? Я хотів би на неї поглянути.
— Зараз пошлю по неї, хай прийде до нас танцювати.
— Ні, поговори з нею... як з людиною... щиро... Хто ж знає? Нинішня августа також тільки донька вояка. Хоч і поводиться часами гірше за флейтистку. А Акте була невільниця, але мало бракувало, щоб стала августою. Хто ж знає? Роздивись... зазнайомся...
— Якщо на це цезарева воля...
— Хай ліпше буде Еросова... не цезарева. Як приїде, покличеш мене.
У незвичайному здивуванні зіскочила Ізі з найнятого ослика біля брами свого домика, бо стояв тут той самий повіз, у якому вона бачила "Діомеда" на Колюмнадах. Розбіглась до Стробуса, але у дворі побачила Батилового раба Квакуса. Він подав їй з низьким поклоном диптихон.
— Майстер казав, що доміна не потребує відповідати.
"Доміна"? Вона? Ізі ?
В диптихоні було написано:
"Мім Батил — світлій гістрії Ізі-Ісмені.
Не потрібно йти до Епімаха. Натомість негайно, як приїде повіз, прошу на Лохіас".
"Негайно" і "прошу" було підкреслено.
Батил "просить"? Ізі? На Лохіас? Невже ж до цезарського палацу? Аж сперлась на Геленину колону... Вибігла миттю нагору. Стробусів покій був замкнений.
Танцювати на Лохіасі? Перед цезарем?.. Може, це саме по неї цей повіз?
Метнулась за браму.
— По світлу гістрію Ізі-Ісмену!
Знову злетіла нагору. Припала до хатнього вівтаря, де стояла Афродіта.
— Мати добра! Будь зі мною!
Зірвала з себе одежу. В приправлену ще зранку миску з водою долила дорогоцінного олійку, що здобула їй Фаніон від єгипетського чарівника. Олійок негайно проганяв і нищив утому, даючи нові сили. За мить була у новій білій туніці, ще ніколи не одяганій. Взула легкі срібні сандалії, накинула довгий плащ, зверху сріблясто-сірий, зі споду блідо-рожевий.
Оздоби?
Таж вони у неї такі скромні для цезарських палаців. Зірвала з вікна галузку дрібнолистого плюща й переплела її з своїм волоссям. Глянула у мідяне поліроване люстро: гарно!
Знов підійшла до вівтарика Афродіти:
— Богине! Звіряю тобі це — найдорожче мені!
І поклала відбиток Антіноєвої медальки.
І вже дрібно цокотіла по сходах.
Коні неслись, як вітер. На небі одна по одній розсвічувались зорі. Перед палацом зустріли її ввічливі раби. Інші попровадили через кілька покоїв у залу. Замість пишного триклініуму, Ізі несподівано опинилась у покої, що більше нагадував таблінум, і був залитий рівним м’яким світлом. Раб спустив за нею запону.
Ізі зробила крок уперед і... завмерла: перший її погляд впав на... Стробуса!
Філософ сидів у фотелі, але крізь вираз робленого спокою просвічувала незручність і заклопотаність. Побіч Стробуса стояв... вусатий "продавач тістечок" Діомед! А при столі сидів патрицій із вдумливим, привітним і вже не молодим обличчям.
Що ж це все може означати?
Діомед підійшов до розгубленої Ізі і прийняв від неї плащ. Вона трохи отямилась і заговорила до нього з неспокоєм:
— Дуже радію, пане, що нарешті можу заплатити тобі за тістечка. Я питала про тебе скрізь, і не знала, що ти печеш їх тепер у палаці.
Діомед мовчки, з легкою усмішкою, затримав її руку і промовив, підводячи дівчину до патриція:
— Гістрія Ісмена-Ізі, сенаторе.
Ізі вклонилась.
Поглядом з-під вій вловила, що сенатор уважно оглянув її всю, від віночка до сандалій.
— Та це не гістрія, а юна муза! — промовив Аврелій приязно і вдоволено.
— Сідай, дитино. Наша розмова буде довга.
"Певно, я дуже поспішила, симпозіон ще не починався,—подумала Ізі.— Але невже запрошено і Стробуса?"
— Не хвилюйся, Ісмено,— говорив тим часом сенатор.— Ти серед найближчих приятелів того августіана, що відвідав тебе сьогодні на Мареотісі.
Темний рум'янець проступив дівчині на обличчі й навіть на шиї. Серце застукотіло...
А патрицій спокійно продовжував:
— Ми знаємо дещо про тебе, але хотіли познайомитися з тобою ближче.
"Певно, це такий звичай, що в палацах спочатку розпитують про все докладно, коли зачнеш танці",— подумала Ізі .
—...коли ми стали бідні, як умер татко, й матуся мусила заробляти гаптом і шитвом, їй часто давала працю дружина міма Батила,— відповідала Ізі на запитання сенатора,
— Так, Кая. Вона дуже добра. Я їй сподобалась... а що я любила танці змалку... вони взяли мене вчити... на міму.
— Знаю, що тобі живеться тяжко.
— О, ні! Я дуже вдоволена!
— Але ж ти небагато заробляєш!
— Де ж пак! Ось вже третій тиждень заробляю силу грошей! Увесь цей одяг справила тепер. Виплатила всі борги, і ще маю багато...— витягла свій кисет.— Тільки ось винна одному Діомедові. Бо не знала, де його шукати.
Всі усміхнулись.
— Помиляєшся, дівчатко. Це не Діомед, а Мастор. Мастор, вірний і добрий слуга твого знайомого. То я посилав його до тебе, але не хотів, щоб ти про це довідалась заздалегідь... Ми ж бо не знали раніш, що ти добра й порядна дівчина. А тепер говоримо з тобою щиро, від серця.
Ізі посмутніла.
"Щось вони мене сповідають, немов у єгипетському храмі".
Не дивуйся і не хвилюйся,— немов у відповідь на її думки озвався сенатор.— Наш обов'язок дбати про особу, яку ти зацікавила.
— Так мене покликано сюди не для танців? — знов захвилювалась Ізі .
— Згадував тобі Антіной про Аврелія Антоніна?
— Це його улюблений вихователь.
— І друг. Щоб ти це знала, цей Аврелій Антонін — це я. Отож дозволь мені тебе запитати: чи ти хотіла б, щоб Антіной був щасливий, як я цього хочу?
Ізі підвела голову. Це питання її боляче зачепило. Помовчала й підвелась:
— Вибач мені, пане. Але, чому я маю про це говорити з тобою, коли я, може, ніколи... не скажу цього й... йому самому... Антіноєві,.
Вираз повного задоволення пробіг по обличчю Аврелія.
— Не гнівайся, дитино, на мене. Я багато дечого знаю,але не знаю, як треба говорити з молоденькими дівчатками. Сідай-бо! Розповім тобі щось цікаве. Антіной не лише належить до цезаревого почету, він дуже близький цезареві... і сам також буде цезарем...
Ізі зблідла, руки їй похололи, голова закрутилась.
— Тож твоя з ним знайомість не є, так мовити, звичайна "дівоча справа". Є багато людей, яким Антіной не до вподоби... які не хотіли б, щоб він став цезарем. Тож мушу тебе попередити: будь обережна. Не хвались, що ти з ним знайома.
На Ізіних віях повисли сльози.
— Навіщо ти мені це говориш? Нащо мене сюди покликали? Про мою знайомість з Антіноєм знає лише Гелене,що мешкає в тому самому домику, що й я. Бо бачила нас укупі. Але я нічого не жадаю ні від Антіноя, ні від тебе,пане. І ... коли цього треба, я... ніколи його більше не побачу.
Сльози падали на її білу туніку.
— Ходім звідси, Стробусе. Скажи ж хоч ти, що я...
Сенатор теж схвилювався.
— Та що-бо ти! Ніхто тебе не осуджує. Ніхто ні в чому злому не підозріває. Але ти не можеш розумітись на тих небезпеках, що наповнюють цезарські палати, хоч тут і повно вартових. Тут цих небезпек більше, як може бути для тебе в порожніх вулицях серед ночі. Отож напав на тебе патрицій Лізій? А згадай, ти ж і раніше ходила сама вночі додому. Однак ніхто й ніколи на тебе не нападав...
Аврелій підійшов до Ізі й поклав їй руку на голову.
— А чи ти помислила, чому це сталося?
— Він хотів відняти в мене дорогий і чарівний амулет.
— Зовсім ні. Якби на тебе не зважав близький до цезаря юнак, ніхто тебе не зачепив би. А тим більше — патрицій. Це ж був напад не на тебе, а на Антіноя. Бо ті, що нападали на тебе, знали, що цим роблять прикрість йому. Розумієш тепер?
Сльози перестали текти. Ізі розплющила очі й подивилась на Аврелія з жахом і здивуванням.
Таж Антіной саме цієї ночі піде назустріч її до Ростри! Що, як і на нього нападе хтось?
— Сенаторе! Пане! Може, ти ще й сьогодні побачиш Антіноя? — вхопила Ізі Аврелія за руку.— Прошу тебе, скажи йому... щоб не йшов до Ростри! Я ... я, взагалі, не стану йому на дорозі!..
— Таки ти, справді, добра дівчина,— погладив її Аврелій.— Але... хто знає? Може, твоя дорога й буде спільною з його? Твоє серце тобі скаже, що маєш робити. Тільки... зроби все можливе, щоб Антіной був щасливий.
Аврелій сказав це так тепло, сердечно, що в Ізі враз висвітлилось на серці. Мимохіть вона вхопила Аврелієву руку й поцілувала її, як колись цілувала батькові. Підскочила до Стробуса, поцілувала й його, а тоді, завагавшись на мить, поцілувала й Мастора.
Всі голосно сміялись.
(Продовження на наступній сторінці)