Хризіс байдуже розглядала свої рожеві, мов з блідого коралю, нігті й гладила їх оправленим у золото стилосом.
— Обіцяєш? Згода?
— Нічого тобі не обіцяю, але не відмовляюсь спробувати. Зайди за чотири-п'ять днів. Легат тепер в Александрії, бенефіціарій Пріск також.
— Я ж тому й кажу! — мало не підплигнув з радощів, як опука, кругленький Флегон. Хапливим рухом витяг свій диптихон.
— Пшениця, олива й вовна — мої... Бодай тому Пірілампові луснула голова з досади! Дві тисячі я обіцяю виплатити тобі.
— Не гарячись! І так уже парко. Напишемо за чотири дні, коли я матиму вже відомості.
— Але... але...— захвилювався купець.— Нащо чекати? Я ж знаю: обіцянка, що її дає Хризіс, дорожча за золото!
І боячись, щоб Хризіс не роздумала, він швидко зашкрябав стилосом по воску.
— Нехай це буде прелімінарія. Підпишемо — й кінець!
І він поклав таблички перед гетерою.
Вона уважно переглянула написане.
— Тут виправ своєю рукою... бо неясно, що ти хотів написати дві тисячі п'ятсот...— зауважила Хризіс.
Флегон зітхнув і поквапливо виправив.
— А тепер дозволь тобі сказати, божеська Хризіс,— за доволено мнучи собі руки, промовив купець.— Якщо ти така невмолима й зі своїми зальотниками, як з купцями...
Хризіс підвела очі:
— Моїми зальотниками ти не маєш чого клопотатись. Але, коли хочеш знати, то я скажу тобі от що: якби я не торгувалась з вами, купцями, як останній фенікієць, то мої, як ти кажеш, зальотники інакше розмовляли б зі мною. Це залежить одно від другого. Пшениця й олива, а не зальотники, дозволяють мені розкоші, яких відмовляла собі не одна пишна й думна патриціанка.
Флегон розглянувся по таблінумі оком знавця, що з одного погляду вміє оцінити вартість речей.
— Що і казати: тебе оточує просто цезарська пишнота.
— Це дрібниці. Я не про них,— махнула рукою гетера.
— Оце— дрібниці? Що ж тоді для тебе цінне? Коли все це тільки дрібниці?
Знаючи Флегонову вдачу, й задоволена з торгу, Хризїс сперлась підборіддям на руку й припустила купця до розумної розмови. Роблено мрійно проказала:
— Не дрібниця, Флегоне, те, що я ні від кого не залежу. І не маю над собою жодного пана... навіть і такого, який би називався моїм дружиною. Не дрібниця, Флегоне, що не мене "вибирають" всі ті "зальотники", а я — їх. Розумієш? Може, знаєш, що сказала славна гетера Лаїс? "Я маю, а мене не мають". А це, поважаний меркаторе, зветься незалежністю, яка дорожча всього золота. Що тобі, Аснате? — повернула голову до невільниці-єгиптянки.
— Філософ Стробус, світла пані.
— Зачекай, хвилинку,— затримала Хризіс Флегона.— Нехай умову, хоч би й прелімінарну, прочитає Стробус, мій клієнт. Ти як добрий купець, певно радітимеш, що буде свідок
Флегон хитнув головою, витер спітніле чоло, зітхнув і дивився на гетеру з заздрістю.
— Якби ж то моя Філіс, донька й жінка купця, хоча б наполовину так тямила торговельні справи! Які б ми з нею робили діла!
Стробус перечитав умову й, підписуючи її за свідка, озвався до купця для підбадьорення:
— Не зітхай, Флегоне. Скажім для прикладу, ти не програв, запевняю тебе.
Коли Флегон вийшов, філософ оглянувся по хаті, до якої раніше гетера його не кликала.
— Ну, ну! Нема чого казати. Тепер це не Лїзієва пустиня. Цезарська палата! Не йметься віри, що все так швидко й так добре приведено до ладу.
— Таки інзула не була погана. Я справді вдячна тобі, що ти мені поміг її купити й що порадив Гелене. Вона митець, і ми порозуміємось з одного слова. Що ж нового в світах?
Від часу, коли Стробусові справді повелося дешево купити для гетери віллу, Хризіс запропонувала йому стати її клієнтом.
Це Стробусові годилось. Бо мати свою школу в Александрії він не міг: було їх там занадто багато. ї найліпша школа тогочасна не могла конкурувати з александрійським "Музеєм". Бути постійним і єдиним клієнтом Хризіс було зручніше, певніше й почесніше, ніж помагати радами при випадкових продажах чи купівлях вілл та інзул.
— Старий наш світ не може втратити цікавості, бо він щораз новий,— почав Стробус.— А минула ніч була багата на новини, як міняйло на червінці. Рахуй сама,— загнув він великий палець лівої руки.— Скажім для прикладу — раз! Нашого приятеля Лізія саме цієї ночі арештовано й "запрошено" до трибуналу.
— Що ти говориш?
— Що інзулу ми купили вчасно. Бо тепер йому буде не до того. Бо — два! — він спробував пограбувати серед вулиці відому тобі танцюристку, що я є її опікуном — Ізі. Три: він намагався зірвати з неї смарагди, що їх ти їй подарувала.
— Стробусе! Розповідаєш казки! Говори без жартів! В чому справа?
— Стривай. І будь спокійна. Чотири: коли Лізія вхопили вояки, він тяжко поранив мечем одного з них. Це справа для нього дуже кепська. Що має добрі губи, то може дути ще сильніше, як Флегон. Але ж п'ята новина... жаль мені її тобі говорити, бо вона тебе засмутить... Біля Єгипетського передмістя вчора ввечері виловили в морі човна. А в човні — отруєний бенефіціарій Третього легіону Пріск.
Гетера аж підвелась.
— Це ніяк не може бути!
— На жаль, довершений фактум. Хто отруїв? Як? Де? — повна таємниця цих святочних ночей". Ясно одно: помста.
Хризіс відгорнула з чола волосся.
— Ну, це справді досади. Прошу тебе, як той Пріск не був здатний зробити щось вчасно! Ми ж щойно підписали умову з Флегоном саме з думкою, що Пріск мені зробить все, що треба. Вперше в житті міг бути корисним і не зумів умерти пізніше. Говоритиму з легатом. Але... Але ж пригоди Лізія, що їх ти оповів, сплітаються, мов зелень з квітами у гірлянді!
— Угу! Та гірлянда не обійдеться йому дешево. Не дурно ж я йому перед кількома днями напророкував, що він, хапаючи троянду, напореться на оливковий сук. Так от, такі новини. І, хоч я й не хотів би бути оборонцем того губатого фауна, однак не припускаю, щоб тут була справа в намисті, смарагдах.
— Маєш правду. Ще дорожча за смарагди його сила. Колись ця прикраса належала до славної весталки Оцелантіс. Рятуючи — за часів Доміція — Лізієвого родича, безпідставно обвинуваченого в змові на життя Доміція, Оцелантіс подарувала врятованому ту стародавню дорогоцінність, яку вважала за дуже сильний амулет. І здавалося, що намисто приносить щастя. Принаймні для того Лізієвого родича все скінчилось несподівано добре, і він спокійно дожив до глибоких літ. Але весталка, віддавши амулет, покінчила трагічно. Правда, її не поховано на Campus celeratus, бо не була доведена її провина. А все ж їй порадили випити цикути. Скажи Ізі, хай береже свій амулет!
— Навіщо ж ти віддала його, коли він такий чарівний? Вибач, що питаю.
— Бо маю інший, ще сильніший. І не хотіла лишати в себе "щастя", що приніс мені в подарунку Лізій.
Стробус усміхнувся:
— Скажім для прикладу, його інзула ліпша за його щастя.
— Таж інзулу я купила за власні гроші, які Лізієві й заплатила. Від Лізія не хочу нічого. А за його "щастя" не дала б і Флегонового обола! До речі, Стробусе! Хочу тебе попрохати продати всю "фамілію" Лізієвих рабів, що перейшли до мене разом з інзулою.
— Незадоволена ними?
— Чому? Я ж ще їх навіть не знаю всіх з обличчя. Але невільники часто, хоч і безпідставно, лишаються вірними своєму попередньому панові. А сьогодні... ліпше не мати коло себе нікого, хто може симпатизувати Лізієві.
— І Екзуперія?
— Його насамперед. Вкупі з його улюбленими цапами.
— Таж він чи не найліпший кухар на всю Александрію!
— Тим легше його продаси. І за добрі гроші. Я давно вже хочу купити кухаря-британця. Вони білошкірі й не мають тих запахів, що темношкірі. Та й ніхто так не вміє приправляти соуси, як вони. Принаймні в цьому зовсім певен сенатор Татіан. А він розуміється на добрій кухні!
— Чи не знається Татіан також і на таких "кухнях", що мають рецепти від Локусти й Канідії?
Хризіс глянула філософові у вічі:
— Ти казав, що не цікавишся політикою?
— Ти думаєш про Пріска?
— Ні, я думаю про Татіана.
— Ти говорила зі мною щиро, скажім для прикладу, про легата. А я з тобою про бенефіціарія. Кожен про те, що його цікавить.
Хризіс кинула у срібну мисочку срібну кульку. На звук, що мелодійно залунав у таблінумі, з'явилась невільниця.
— Приготувати лектику й до одягання. Зараз прийду...— а Стробусові пояснила: — Звелю себе віднести до Доріс. Сьогодні в неї вранішні вправи псалтрій її школи. Звичайно ці урочистості відбуваються на Малі Діонісії, але тепер...
...можуть там бути й не тільки знавці музики, пісень, поезії,— продовжував за гетеру Стробус.— Мудра Хризіс матиме змогу побачити там і деяких легатів, і сенаторів... і переговорити про різних кухарів і різні кухні...
— Бачу, що легко з тобою порозумітись, філософе. Це мене настільки тішить, що, можливо, завтра я доповню твої цікаві сьогоднішні новини.
VIII. ЯГНЯТКО
Вічно юна й вічно прекрасна,
Донько Зевса, що сплітаєш кохання ланцюг...
Сапфо
(Продовження на наступній сторінці)