— А тепер, — продовжував слабим голосом, — одночасно чекаємо і славного своєю мудрістю вчителя Гілеля, голову ради… Може бути, — промовив із великим зусиллям, — і всіма поважаний, дуже побожний Никодим… І Ариматейський Йосиф, радник… Скажи ж сама: що подумають вони, такі високоповажні люди, коли з ними до вечері засяде славнозвісна тиверіадська гетера? Та ще, коли вона — як на поганських симпозіонах[202], до яких звикла, почне диспутувати з достойними мужами про високі речі?.. Сама розумієш!.. Розмова буде про Месію…
— А чи Раббі не говорив саме про Месію та пророцтва з Фотиною-самарянкою? — знизала раменами Марія. — А хто ж така Фотина? Чи ж не гетера — бо ж вільна жінка! Хоч менш освічена… ну, й не оспівана поетами, як твоя "славнозвісна" сестра — не без виклику кинула Магдалина.
Лазар зітхнув і нижче схилив голову.
— Може!.. Може, ти говориш і правду… Але Фотина… не має між приятелями поган-римлян та безбожних розпусників греків… І вона самарянка! Однак її хвилюють питання, відвічно живі для кожного ізраїльського серця, питання про Месію та пророцтва про нього… Моя ж сестра… давно вже забула… відступилась від того усього… Чи, може, про Месію розмовляє моя сестра… з сином прокуратора… гнобителя Юдеї?..
Марію облило варом. Промовлене з докором Каєве наймення діткнулось її розпеченим залізом. І враз її схопила "хуртовина пустелі", один із учинків тих легендарних демонів, що сиділи в ній. Ставлячи на єдиний удар кості все, Магдалина хотіла кинути братові в обличчя все те замовчуване, що завжди стояло непереборною перепоною між нею та юдаїзмом.
Але стрималася. Подумала, що принаймні треба ж пожаліти хворого Лазара, хоч би він і не був братом, і не доторкатися болісно найвразливіших місць його душі. Згадала про таємний келех… згадала про Раббі…
І враз напнута струна попустила. Немов невидима рука торкнулася не тільки її уст, але стерла з серця терпкість, обурення, образу — все, що раніше викликало б вибух гніву.
"Кай?.. Що може Лазар знати про Кая? Таж брат не може ані уявити собі цього юнака! Бо те, чому він дає наймення "Кай Понтій", є лише фікція, дійсна уява фантазії, образотворчість екзальтованого хворого… Двічі хворого! Не тільки на злу недугу, що нищить життя, але й на той величавий і оспіваний юдейський патріотизм, підвалиною якого є ненависть, що роз’їдає душу живу злою лепрою-проказою знищення, злоби…"
І в пам’яті заклубилися хмарами завзяті, заїлі суперечки, приступи обурення, зриви злоби і мсти… Але ці хмари враз відпливли, захопивши з собою все Магдалинине єство, як перед кількома годинами в Ариматейського.
Почула себе немов справді в широкому — вільному морі. Могутня хвиля підхопила її, понесла вперед на пінистому своєму гребені…
А з хвилі виростає… Гора Спасіння!..
Перед Магдалиною раптом відкрився безмежний, повний ясного світла світ… Як же без краю далеко залишились і персональна туга за щастям і той несамовитий юдаїзм! І дрібна метушня мільйонів комашинок, що нагромаджують свої гори скарбів, у яких убачають цілий свій світ!..
З тих протестів брата вловила лише слово:
— Шаддай! Всемогутній! — улюблене ним ім’я Боже.
І враз остаточно заспокоїлася.
"Ліпше пробачити, ніж мститися!" — сказав уже давно мудрий Пітгакос[203]. Від себе сказав він те? Чи, може, в ту мить у Піттакосовє серце, як от у її, впав промінь з келеха Світла?
Келех магів! Таж вона не лише дивилася на нього й вислухала кілька переказів про нього, але власними руками донесла його сюди, до братової оселі… Чи ж на те, щоб напоїти хворого брата отрутою різкого слова, болюче зачепити його з роздражнення… Та ще і з роздражнення не на нього, але на юдаїзм?..
— Лазаре!.. — підвелася Маріам і зробила кілька кроків до брата. — Перед кількома днями гетера Магдалина знайшла б у собі досить гострих слів і різку відповідь на твої закиди. Але сьогодні гетери Магдалини, що могла б згіршити наших, — усміхнулась ледве помітно, — "велетнів духа", нема!..
Споважніла:
— Вибач мені, Лазаре, і цей останній відгук давніх днів! Із безсоняшних, темних глибин винесло ці мої глузливі слова! Не недбала учениця прийшла сьогодні до твоєї оселі, щоб вислухати й у вирі життя забути науку Раббі. Носійка келеха магів переступила сьогодні твій поріг… І ніколи не забуде вона, що було їй доручено Ариматейським нести келех спасіння…
Лазар затримав на хвилину свій блискучий погляд на обличчі сестри. Воно здалось йому таким іншим, зовсім іншим, ніж звик він його бачити. Освітилося неземним світлом щастя.
І самого Лазара неначе обсипало іскрами. Вони не палили. Однак від них немов розтоплювалося тіло, а серце розцвітало сяйливою зорею.
Ось-ось розцвіте, сповніє й відірветься, неначе від стеблини, від життя… І полетить виром-водоворотом світляних хвиль високо-високо, так високо, що вже й тепер від самої думки про ці високості забиває дух і крутиться голова…
Лазар зажмурився й відкинувся на подушки[204]…
Марія підбігла до нього. Але Лазар мав силу усміхнутися до неї та ясно й радісно промовив:
— Вибач і ти мені!.. Це з радості… Я такий щасливий!..
Зробив слабий рух рукою.
У Маріїній пам’яті метнулася згадка дитячих літ: ще бувши малим, Лазар не любив, щоб хтось бачив його хвилювання, щоб хтось був свідком його сліз чи болесті. Хотів бути сам, певно, й нині! Щоб самому заспокоїтись…
Магдалина відповіла лише поглядом та усміхом, мовляв: "Розумію й те, несказане!"
Тихенько спустила за собою заслону дверей. Не пішла шукати завжди заклопотаної Марти. Хотілося донести свою радість самоперемоги додому, як світильник, що його несуть перед молодим у весільному поході. А дома, замкнувши двері, підняти високо світло своєї душі, щоб осяяло воно все, все, всі куточки її життя й розлило по ньому скрізь ясність і спокій… Той справжній спокій гармонії! Не спокій безділля!..
Виходячи, стрінула Максиміна:
— Скажи сестрі, що вітаю її, але спішу додому. Подарунки, що їх передала Сара, нехай роздасть сама…
Марта, як звичайно, довший час забарилася у господарстві. Задоволена виконаною працею, не кваплячись, верталася до піддашків. Пригадувала, в якому закутку господарства ще не було сьогодні дбайливе око!
Тиша у братовому переділі й на веранді дому її вразила. Де ж може бути Маріам? Хіба що втомлений Лазар заснув, а сестра тихенько вийшла в садок… Мабуть!..
Дуже-бо слабий та якийсь змучений був Лазар за останні дні гострими приступами своєї серцевої недуги. Може б, їй туди не йти, щоб не збудити брата?..
Придивлялася, Як умирав день у перламутровім присмерку, і розглянулась. Побачила в затінку під домом улюбленого братового пташка, гірську курочку[205]. Чому ж це Лазар виніс сюди клітку? Вернулася поглянути: чи пташка має їжу й воду? Мала все!
Тоді Марта зробила кілька кроків назад, щоб вернутися до господарства, бо, здається, не наказала прибрати мішків під коморою. А віслюк може пожувати! Раптом спинилася: здалося, що почула тихий Лазарів поклик!
Чомусь видалося, що братів голос був дуже змінений… ніби пробігла тільки тінь його голосу… І це збентежило Марту. Немовби щось сягнуло їй по душі й ураз зачепило всі її струни… І неначе цими струнами були чорні Мартин; кучері, вони затремтіли, ніби стужавіли, ніби напружилися під її смугастим накриттям голови.
Швидко обернулась і майже побігла до піддашків.
Лазар сидів за столом. Але неприродно незручно відкинувся на подушки.
Від тіні темно-зеленої котари, що мала захищати хворого від променів сонця, Лазареве обличчя видалось їй зсинявіло-блідим. Під тією блідістю не відчувалося бодай і ослабленого, але все-таки життя. Уже положення безсило звислої з крісла руки, що виглядала неприродно довгою, як і вся постава із застиглим на обличчі виразом ясної радості, якої не знає життя, були незвичайно дивні…
Марта кинулася до брата й ухопила його за руку.
Сумніву бути не могло: Лазар не жив…
VI. ЗЛАМ
— Але, Паренді! Розповідаєш казки! — Клавдія Прокула блідо всміхнулася до своєї перської казочниці[206], як усміхаються до дитини, вигадливої на неймовірні, хоча й нешкідливі речі.
Паренді не відповіла. Однак Прокула, перебираючи пасмо, прислухалася. Дотримувала і в Єрусалимі, як і в Цезареї, доброго староримського звичаю: вранішні години проводила за пряжею або тканням.
Та цього ранку праця не йшла. Завжди спокійна, як чисте сумління, за що часто була звана Justitia[207], Прокула минулої ночі не спала. А по безсонні не почувала себе добре. Тоді човничок не літав рівно під її вправними пальцями. На чоло раз у раз набігали журливі тіні…
Та, щоб не віддаватися беззастережно своїм думкам, Прокула переривала їх, настирливих, розмовою з освіченою невільницею-поеткою, персіянкою Паренді, на обов’язку якої лежало тільки одно: розповідати цікаві казки.
Але Паренді була нерухома. Нахилилася трохи вперед, підібгавши під себе ноги, й мовчала. Зажмурила очі: спустила погляд, як амфору у глибінь криниці, своєї душі.
"У світі своїх казок, що ними живе, — подумала Прокула, — Паренді зовсім не помічає дійсного життя, ані свого власного. Може, навіть, не помічає і своєї неволі?"
(Продовження на наступній сторінці)