Маріїн погляд припав до цього дорогоцінного скарбу. Вся її увага скупчилася на одній подробиці: келех мав вигляд великого обсипаного самоцвітами яйця на золотій ніжці[180].
Так, ця річ і "каллаїсове яєчко — з однієї руки", з того самого краю!
Маріам завмерла в німому подиві.
Мовчав і господар.
Нарешті Магдалина підвела очі на Йосифа й зітхнула, ніби прокидаючись із сну. Почувала в серці не звиклий спокій безтурботності, але свідомість нового душевного придбання, яке ось-ось прийде й лишиться назавжди, на все дальше життя.
Примара Кая і невідступна думка про нього послались імлою у блакитних просторах цього нового спокою, послались і розплилися…
З німим запитом дивилася на Йосифа, повна бажання пити його слова.
Радник ніби прочитав цей запит.
— Весь Орієнт чекає послання щастя.
Так! Це те правильне слово! — раптом затремтіла Маріам.
— Те послання має пролити справжнє Святе Світло на занурену в сон убогу землю[181]… Не очищувати її!.. Ні! Як би вона могла бути нечистою, коли вийшла з творчої руки Всемогутнього[182]? Але ж справжнє Світло має здобути людський дух, затуманений випарами первісної, ще не просвітленої матерії[183]. Наділений свобідною волею ще від свого первопочатку, дух людський, схилившись над безоднею хаосу, углядів свій відбиток і так ним захопився, що тисячі тисяч століть вагається й вибрати не може між тьмяним віддзеркаленням свого власного "я" і Світлом[184]… Щоб витверезити його від цієї омани, й потрібно звістки благої, послання щастя…
— Хто ж принесе цю вість?.. — подумала чи дійсно спитала вголос Маріам. Не могла собі цього усвідомити.
Бліде, мов з алебастру вирізьблене Йосифове обличчя, поважне, але не суворе, майже ніжне, притінене арабською загорткою, що її завжди носив, дужче схилилося над столом.
"Як мій алебастровий лекіф!" — пригадався Магдалині повний дорогоцінного нарду флакон, що стояв у її лараріумі ще, не початий.
— Хто має принести цю вість? — повторив Йосиф Магдалинине питання. Підняв голову і сперся на подушки крісла, прикрашені єгипетськими вишиванками крилатих сонць.
І знов замислився тужливо. Дивився немов аж поза межі світу. Не було сумніву: забув про світ земний… І про свою гостю-красуню.
Нарешті опам’ятався…
Вузька біла рука діткнулася довгими пальцями дорогоцінного келеха. Обережно підняла верхню частину, покришку.
Вирізьблений з одного суцільного смарагду[185], посуд утратив тепер подібність до яйця. На столі тепер стояв зелений келех казкової квітки, вкритий росою перел усуміш із тьмяно-сяйливими місячними самоцвітами[186].
Була це річ не тільки з неоціненного дорогого каменю, але ж і незвичайної мистецької вартості. Розміщення інкрустованих у смарагд інших самоцвітів говорило про її містичне значення й надлюдську досконалість мистецтва, яке зуміло інкрустувати ніжний смарагд, що тріскається від найлегшого дотику різця.
— Повідає старий переказ, — попливла тиха радникова мова, — що від часу до часу на Землю приходять посланці Світла… Це обранці з-поміж смертельників, вибрані способом таємним, незбагненним… Часто й самі вони не відають про своє посланництво, ані не знають, що послано їх рятувати світ від духовної посухи, від спраги духа, вже нестерпних для знеможеного людства, яке черствіє, підлягаючи злу, ненависті та злобі й утрачає те, чим тільки може жити, — Любов[187].
Маріам аж здригнулася від того слова, що в останній час було предметом її тривалих роздумувань.
По серцю перебігло, мов дрібний шерех по воді, легеньке тремтіння.
"Але ж цей муж читає в моїх думках! Навіть те й що мені самій ще не цілком ясне!.. Чи ж то цей "келех магів" дає йому змогу бачити чужу душу?"
Схвильована, ще уважніше слухала далі мову Ариматейського:
— Ця велика й животворна Любов б’є з Джерел Вічних, якими живе все, що має дихання життя… А посланці, що несуть людству цю вірність добру, дістають від Всемогутнього сили й здібності, потрібні для виконання свого посланництва. Відмовитися від цього обов’язку вони, хоч би й хотіли, не можуть… Люди кажуть: "У серці своєму несуть ці посланці іскру Відвічного Світла". Інші кажуть: "У цій посудині, — Йосиф указав на "келех магів", — приносять вони, як ніжні пахощі, цю вість благу"…
Маріам хвилювалась усе дужче. Передчувала, що ось-ось упаде якесь слово, що ґрунтовно змінить для неї все… Бачила, як ніби життя її вгасає, а натомість вливається солодке нетерпеливе бажання:
"Нехай же впаде це рішуче таємне слово! І розколе надвоє життя! Але чому ж не говорить Ариматейський, відкіль і як з’явився цей келех на світі? Хто приніс його? І хто понесе його далі?"
І, немов на ясно поставлені питання, відразу ж прийшла Йосифова відповідь:
— Мов мумію могутнього володаря, знайдено цей келех у підземній гробниці… Дванадцять менших щирозолотих посудин стояло довкола нього на таці, от цій… — торкнувся рукою важкої золотої таці. — Чотири амфори в рогах гробниці були ще повні аромату, міцного й дивного. Хоч ні тектини, ні порошку, ні смоли в амфорах цих не знайдено…
— І ти маєш їх? Усі? — мимоволі вирвалося запитання з Магдалининих уст.
Ариматейський похитав головою:
— Не я знайшов це все! І сталось це дуже-дуже давно… Але цей келех дано мені, щоб я зберіг його.
— Хто ж дав його тобі? — знову не витримала Маріам, зле опанувала себе й додала: — Якщо смію про це знати…
— Дозволь і мені поставити тобі спочатку питання. Чи можу я посвятити тебе в таємницю?
— Коли хочеш знати, чи збережу її від усіх і назавжди, то не май найменшого сумніву! А чи готова я прийняти її, про те сама судити не можу…
— Не скажу тобі багато… — промовив Йосиф— Але раніш ніж діткнешся цього келеха, мусиш знати, що дала мені цю річ на переховання Мати Назаретського Раббі… Маріам… як ти…
Підняв на Магдалину очі:
— Ні! Майже як вона, прекрасна й ти! І, як вона, ти звешся Маріам…
— Маріам… — прошепотіла ледве чутно Магдалина. — Чула про неї!.. Казали люди: бачить вона світлих духів, як ми — собі подібних людей… Говорить з ними, казали люди… Знає вона…
Йосиф розклав руки:
— Хто може сказати напевне, які таємниці відомі їй? Слова потіхи й ласки роздає вона всім, як квіти Саронської долини[188]… Вона знає, чим є Любов! Але що зможуть сказати про неї люди? Що можуть вони знати про неї напевне? Коли правду, то ту єдину, що "сиділа вдома і пряла вовну[189]…"
— Смію слухати далі? — спитала Магдалина. І не пізнавала самої себе ні в тоні, ні в формі свого запитання.
— Продовжую. Від Баал-Фазара[190], слуги Світла Нествореного, володаря перського, дістала Маріам, Мати Раббі, цей келех з фіміамом у подарунок своєму новонародженому синові.
Після світової хуртовини, в якій загинула прастара, але, може, й не найстаріша земля Атлантида[191], — говорить старий переказ, — з-поміж атлантів урятувалися тільки ті, що про своє власне спасіння не дбали, але намагалися зберегти людським поколінням, людству, іскру своєї мудрості й захоронити її на Горі Спасіння[192]. Де сховалися вони? Де ця Гора Спасіння? Ніхто або, мабуть, ніхто з людей цього напевно не знає. Одні говорять, що треба шукати її в Індії, другі — в пустелях азійських… Інші визначають її місце зовсім неокреслено: "посередині Землі!" Ще інші кажуть, що слід шукати цю гору на таємному острові, що вряди-годи виходить з океану… Там беруть іскру посланці Світла, які час від часу йдуть до земного світу, щоб сказати людям: "Чувайте! Йдіть до Світла!" Такими посланцями були…
Йосифів погляд зустрінувся із запитанням в очах Магдалини.
— Раббі Назаретський? — прочитав він те несказане питання.
— Хто може відповісти, що він знає, ким є Раббі? — ледве чутно зітхнув Йосиф.
Помовчав трохи й додав:
— Йому новонародженому приніс цей келех у дар перський маг, по-нашому священик, посвячений слуга Святого Світла…
— А тепер… понесу цей келех… я? — промовила Маріам майже з жахом.
— Понесеш… якщо…
— Якщо? — розсвітилися вогники широко розтулених Магдалининих очей.
— Мусиш знати ще це: незвичайну путі того, хто йде з келехом цим. Хто діткнеться його, той радощів попереднього життя… тільки діткнеться!.. Більше вже ніколи не схоче їх! Однак безрадісним життя його не буде. Дарма, що земних сліз по дорозі до Світлої Мети не осушить йому, ніхто[193]…
Магдалина підвелася. Голос її звучав ясно й певно:
— Так доручи мені цей келех! Я готова!.. Я понесу його!
І простягла зблідлі руки до келеха.
— Уважай, що говорю тобі ще раз: земних сліз не осушить ніхто… — затримав її Йосиф. — Ніхто!
— Дай мені келех! Я готова…
— Дам. Але ще докінчу…
(Продовження на наступній сторінці)