Лектика стояла вже нерухомо. Марія розплющила очі: була перед порталом своєї предіоли.
Глибоко зітхнула, прокидаючись від думок, як від сну. Однак ці думки заспокоїли її, підбадьорили, як і завжди під вечір.
На сходах ще затрималася на мить, щоб поставити крапку на передуманому в лектиці.
— Кохання? Ні!.. Це надто малосилий смолоскип, що спалахне й вигорить, примеркне й… зачадить!.. Мусить бути інше невгасиме світло! Світло, що бере силу з себе, і що далі, то розгоряється дужче, не меркне й не чадить… Але де воно? В чім?.. І як шукати його?
— Що тобі, Capo? — немов прокинулась удруге Магдалина. — Де ти була? Я не дочекалася тебе в Марти, у Витанії!
— Майже все, що ти накупила, доміно, — подарунки… Тож, що призначено для витанійських, відвеземо туди позавтра. А нині, пробач мені мою сваволю, доміно! Я мусила затриматися, щоб купити той нард, якого ти так хотіла.
— І купила? Таж нам не стало грошей…
— Саме тому й затрималась! Он він, той нард! У дорогоцінному лекіфі[134]! Я поставила його в лараріум[135] — до богів! Це єдине слушне для нього місце! Гроші ж я позичила…
Марія підійшла до свого чудового вирізьбленого лараріуму:
— Ти мудра, Capo! Але ж у кого ти позичила гроші?
— Зустріла домоправителя пані Мірініон. Із собою він потрібної кількості не мав.
Сара засміялася, блиснула зубами на своєму смуглявому гарному обличчі:
— Був здивований: "Чи ж ти купуєш для своєї пані волів?" — спитав. Бо ж за ціну цього дивовижного нарду можна купити пару найліпших дорослих волів для господарства! Тож я мусила йти аж до їхньої інсули — близький світ! — аж на Офлі[136]. А звідти знов до торговельних наметів, аж коло самого храму[137]! Аж сама дивуюся, що я вже дома!
— Дуже добре! — ще раз похвалила Магдалина. — Тож показуй вже наші закупки: я їх майже й не розглядала! А це що?
Оздоблений червоними трояндами і замкнений золотою пряжкою диптихон чекав на Маріам ще зранку. Не розгортаючи, впізнала від кого:
— Але ж, di boni[138]! — до якої міри може бути настирливою впертість цього твору!
— Диптихон був уже тут, коли я, після тебе, виїздила до Єрусалима, тільки ж я не хотіла тобі згадувати, доміно! — сказала Сара, знов блиснувши зубами.
— А тепер, казав управитель сусідів, радник Абрамелех дуже нетерпеливиться: посилав по відповідь сьогодні вже шість разів!
Маріам усміхнулася й собі й перебігла поглядом диптихон:
"Багатий добрами й золотом Абрамелех прекрасній Маріам, красою ще багатшій — хайре!"
Магдалина знизала плечима:
— Цей — ніколи ні про що інше, тільки про золото та про багатство! Чи ж не виразно було йому сказано, що приязнь Магдалини не продається?
"Року минулого, — читала далі, — вродили ниви мої понад сподівання. Аж не вмістили стодоли мої врожаю мого. І розібрав я стодоли свої, а натомість збудував собі ще більші.
Та й року цього переповнені величезні нові стодоли мої. Тож, зібравши плоди нив моїх, сказав я, багатир Абрамелех:
— Душе моя, маєш добра багато, на многі літа. Спочивай же: їж, пий і веселися!
Нині ж це збільшилося майно моє вовною незліченних овець моїх та ягнятами отар моїх.
То, може, хоч тепер, о Трояндо Саронська, вислухаєш ти мене й визнаєш гідним перебувати в присутності твоїй?"
— Чисто умову про винайм винниць підписує зі мною! — із зневагою кинула таблички Магдалина. — Як пришле ще раз, скажіть: не мала часу! Прочитаю завтра!
— Та й то аж увечері! — додала Сара.
Підняла з підлоги диптихон і поклала його на балюстраді веранди.
— А тут — ще одно писаннячко!
Сара схилилася до своєї пані й добула з кишені капсули[139] в короткім рукаві своєї туніки маленький пергамен, запечатаний восковою печаткою.
Промовила тихо:
— Той же Абрамелехів посланець хотів це дати в твої власні руки, доміно. Це таємний лист Хеттури, вихованки первосвященика Каяфи й разом — небіжки радника Абрамелеха. Вона прибула вчора до нашого сусіди з Єрусалима.
— Що ж може писати мені ця дівчина? Уперше чую про неї! — здивувалася Маріам, розломлюючи печатку.
На пергамені було написано по-жидівському:
"Іменем Всевишнього прошу шляхетну пані знайти спосіб якнайскоріше побачитись зі мною. Справа незвичайної ваги".
— Цікаво! Але про це помислимо потім. Давай, нарешті, накуплене! І поклич орнатрікс[140]! Нехай засвітять усі лампи! Адже так нічого не побачимо!
— Як лебединий пух! — за хвилину доторкалася Маріам щокою до м’якої білої тканини.
— Із цього Марта зробить Лазареві теплу загортку на студені ночі[141], коли він із Симоном у побожних диспутах забуває про час.
Мінливою веселкою розкинула перед собою легесенький серпанок над схиленими головами служниць.
Невільниці знали: доміна ніколи не повернеться з закупів, щоб не обдарувала хоч дрібничкою! І очі дівчат радісно танцювали по мінливих тонах красного виробу далеких ткачів.
А Магдалинина думка відскочила назад: чому Марта так конечно хотіла бачити її, Маріам, на вечері?
— Це тобі, Capo! — вернулася до накупленого. — Братимеш, як ходитимеш зі мною. А фінікійське намисто тобі, Ґалло! — простягла ясноволосій галлійці.
— Тобі, Ґерано, це на нову туніку! Здається, ти вже давно не мала чогось відповідного!.. Та не виціловуйте мене так! — сміючись, легенько відштовхнула улюблених рабинь.
— Той жовтий завій тобі, Філіно! А оце, — збирала фалдами тирську пурпурову, сріблом гаптовану тканину, — це чудове! Позавтра відвеземо це Марті! Їй буде дуже до лиця!
І знов скочила думка: "Учитель тебе дуже любить!.." Але попереднього разу, як був Раббі у Витанії, Марта мене не кликала…
— Блакитне — це для Мірініон. Буде в ньому, як мрія. Ну, а це вам. на туніки! Поділіть самі! — посунула до рабинь кілька шматків тканин.
— Світла доміно! А що ж — собі? — вдаючи переляк, зіп’яла руки Сара.
— Не бійся! Собі лишаю дві найдорожчі речі. Ось намисто з єгипетських амулетів і найцінніший — оцей магічний талісман… Позавтра, їдучи до Витанії, спочатку знову поїдемо до Єрусалима… Та не цілуйте ж бо знову!.. Я це купувала для своєї приємності, щоб побачити вашу радість, а не на те, щоб ви мене виціловували… Цей дорогоцінний пуп’яночок немов скам’янілого лотосу, — підняла в руці блакитно-зеленяве яєчко, — вартий, щоб про нього дещо знати.
— Яка ж чудодійна сила укрита в ньому? — з цікавістю запитала Сара.
Інші дівчата, що не раз чували від своєї пані чудові "чарівні казки", як вони це називали, враз посідали довкола на підлозі й наставили вуха.
— Чудодійна його сила така: віра у вічність життя. Зроблено цей амулет із таємного каменю, що зветься каллаїс[142]. Таких камінців на всьому світі знають тільки вісімсот п’ятдесят. Більше їх не було. А чи знайдуть ще? Власне, у передвіку була створена одна велика плита, яку ще найперші люди розбили. Саме на вісімсот п’ятдесят шматочків. Це число відоме із прадавніх магічних книг тих людей, що разом із своєю велетенською землею, Атлантидою, були потоплені потопом і поглинуті морем — власне за те, що розбили каллаїську плиту, на якій були написані закони праведного щасливого життя[143]… З того часу люди вже не знають, як мали б жити справно…
Напружену увагу дівчат зненацька розбив несподіваний звук: у високій бронзовій лампі зашкварчав олій. Дівчата оглянулись, але ніхто не рушився з місця.
Тільки за якусь хвилину швидко звелася на ноги й оправила ґніт кельт-іберійка Ґерона.
— Це голос мого краю, — сказала схвильовано і вказала на гніт. — Це духи моїх мертвих нагадують мені: "Чи не забула?"
І вона з пошаною торкнулася устами кам’яного яєчка.
— Так ти знаєш про нього? — здивовано запитала Маріам.
— Знаю, світла доміно. Багато чула ще в дитячі роки. Але бачу цей камінь уперше. От неначе сам він прийшов до мене! І мої очі оглядають його… Цей камінь, доміно, дуже щасливий! Присвячено його богині Белісені[144] — хай буде вона милостива до тебе, ясна доміно, й до всіх нас!
— І про Белісену знаєш?
— Аякже! Це ж наша богиня! Таємнича, як Місяць на небі, що зникає в пітьмі вічної ночі по другому боці Землі! Але відроджується знову, наростаючи Повним Колом Вічності. Цим з’явищем Місяць говорить людям: "Вічної смерті нема! У світі немає повного знищення. Є тільки Вічне Життя!.. Життя у змінах". Але ця мова Місяця, — так говорять наші жерці, — буде незрозуміла людям, аж доки сама Белісена, що її знаком є Місяць, не відкриє людям цієї таємниці… — поважно переказувала Ґерона науку й "істини", засвоєні з дитячих літ.
— Так! — потвердила Магдалина.
— Тільки ж люди не можуть тієї істини й того закону пізнати, аж доки не складуть знову докупи всіх шматочків каллаїської плити[145]. А тоді зможуть прочитати оцю сітку таємних знаків.
Показала на світлі тонесенькі жилки яєчка. Голови дівчат схилилися віночком над таємним камінцем.
(Продовження на наступній сторінці)