"І сім гидот сидить у серці його!" — відгукнулось у Пилатовій пам’яті з єдиного тексту Соломонового, що його він добре запам’ятав.
"Бо, — додав собі в дусі, — сімдесят сім разів на день нагадує мені про це кожен юдей!"
Але згадка про Ірода зачепила старого Гамаліеля. Він-бо знав і звик, що Гілель, до речі чи й ні, не промине жодної нагоди, щоб не згадати наймення Іродового. Тому докинув:
— Але ж Соломон сказав також: "Кожен говорить брехню ближньому своєму!" Це у Псалтирі, псальма дванадцята, вірш другий.
Гілель кинув на старого лихий погляд, але не відповів: зайва-бо річ юдеєві вступати в суперечку з юдеєм при римлянинові-поганинові.
А Пилат і так гадав, що нарада без потреби затягається, а він без наслідків марно витрачає час із цими нещирими й неоднодумними книгознавцями… Тому відпустив учених. Але затримав приятеля Йосифа — радника.
Уже засвітилися перші зорі, коли легка Йосифова лактика наблизилася до його розлогої оселі, відокремленої від інших єрусалимських осель.
Від садів, що переходили в кедрові та оливні гаї і підіймалися на узбіччя гори Голгофи, тягло свіжістю й ароматом постійно розквітлих помаранчевих дерев та перських троянд[98].
З гаїв долітали пташині співи… З цими пахощами і звуками в душу вливався спокій…
— Велика дяка Всемогутньому, що вже скінчився день! — міркував Йосиф.
— Скільки метушні, прикростей, гарних слів! А разом і проявів злості, лукавства, ненависті…
От, нарешті, він опиниться у своєму затишному просторому таблінумі й бодай наспіх перегляне ці два нові рукописи, що їх учора дістав для своєї книгозбірні.
Йосиф настільки зеллінізував зовнішні форми свого життя, що й дім свій побудував на греко-римський спосіб.
У таблінумі ж мав не лише священні гебрайські книги, як це було у звичаї вчених юдеїв, але також твори грецьких та римських мудреців і поетів. Мав також сувої халдейські й хітитські, з країни Мітані та з Індії[99].
Тепер дістав книги саме з Індії, і серце його налилося радістю вже від думки, що візьметься до студій…
Але ж ураз, як тільки вступив до вестибюля, раб-придверник сполошив передсмак Йосифового відпочинку.
— … Чекає… І казав, що чекатиме, хоча б і до ранку… Первосвящеників скриб, побожний Єгонатан…
Мов із димом, розвіявся радників спокій.
— Коли ж бо мир і спокій ходили вкупі з Єгонатаном?
"Це буде знов якась "позачергова нарада", "надзвичайне", або "тайне" засідання… Безконечні суперечки, безконечні слова, повні злості, зависті, бажання вколоти чи якось пошкодити — звісно, "в інтересах однодумності!"
— з нудьгою і гірким сарказмом помислив Йосиф.
— Слухаю тебе, — промовив у відповідь на скрибове привітання.
— Хай буде Господнє благословення над тобою! — ще раз привітав гість.
Годилось би відповісти: "Мир тобі!" Але Йосифові здалося таким невідповідним говорити про мир Єгонатанові!
Скриб покірливо склав руки на грудях і схилив голову.
Світло великої мосяжевої лампи зиркнуло на схудлі, аж запалі Єгонатанові щоки, темні з фіалковим відтінком вуста, сховані в синьо-чорній бороді, й вигнуті високо над висками брови. Заглянуло в чорні, мов оливою промащені очі, що з глибокого підбрів’я горіли червонявими вогниками.
І тихо засичало… Бачило, як на біло-синьому плащі гостя нервово підскакували китиці-фімбрії[100], немов заздалегідь на все те, що почують, вже говорили: "Ні!"
Бачив усе це і Йосиф.
І раптом у цьому покірливому скрибі йому уявився образ ассирійського бійця, що рахує і записує відрубані противникам правиці, певний, що тим він вірно служить своєму Богові.
Переборов цю думку й почуття відрази до тієї людини, такої улюбленої первосвящеником. Прислухався без роздратування і здивування до Єгонатанових вигладжених виразів і ласкавих слів:
— … Не ти один, на великий жаль, достойний раднику, перейняв елленські поганські звичаї… Не ти один, шляхетний пане, за зразком невірних чужинців зволиш дотримуватися їх навіть і в Єрусалимі. Тому Найвища Рада не бере того тобі за зле. Але близьке знайомство — боюся образити тебе, повторяючи слово, що було сказане про тебе, — "близьке приятелювання" з намісником ненависного нам Риму, з ворогом народу нашого… цього Найвища Рада не може схвалити! І тому прислано мене переказати тобі, достойний раднику, її пригадку й попередження.
— Себто? — досить байдуже запитав Йосиф. — Про що, власне, попереджують мене через тебе? Що це "гріх"… а за кожний гріх має бути каменування?
— Зволь вибачити слузі твоєму слово, — знов схрестив на грудях руки скриб. — Мій язик не відважився б висловити його перед обличчям твоїм. Мені звелено просити тебе, щоб пригадав ті слова Святого Письма, де стоїть: "… І коли не перестане брат твій приставати з грішниками, хай буде він тобі…"
— Це все? — перепитав Єгонатана Йосиф. І вираз глибокого суму розлився по його прегарному обличчі.
— Ні, достойний пане, не все, — так само не змінюючи ні тону, ні безбарвної рівності мови, ні скромно-покірливої пози, продовжував Єгонатан:
— Згаданий і, звичайно, знаний тобі святий вірш стосується однаково і до твоїх взаємин з так званим "Пророком або учителем" із Назарета. Святіший синедріон, а зокрема святий наш первосвященик, звеліли переказати тобі, достойний раднику, що ти занадто цікавишся його навчанням. А словом своїм перед… приятелем своїм, Понтієм Пилатом, з’єднуєш йому найбільшу й небажану прихильність Риму. А тим часом…
— Досить! — спокійно перепинив Єгонатана радник.
Єгонатан замовк і стояв, чекаючи.
Різкий вигук, сумний і зловісний, раптом розбив перерву, впавши з корон дерев, що темною масою втопилися у чорному оксамиті ночі.
Радник рухом голови показав у напрямі, звідкіль долетів той крик нічного птаха:
— Чув? То, замість мене, дає тобі відповідь сова[101]. Знаєш, що коли воно гукне над двома людьми, то їм уже не бути вкупі: їхні життєві шляхи з того часу розійдуться. Тож перекажи Найвищій Раді, що мій життєвий і духовний шлях іде вже по іншому напрямі. І напевно вже з їхнім шляхом не зійдеться[102]. Тож досить слів та словесних вправ! Ти мене розумієш.
Говорив спокійно, не підвищуючи голосу. Але Єгонатан бачив, що радникові не була байдужа ця розмова; ніздрі його орлиного носа ледве помітно тремтіли, а горішня губа підіймалася над рядком блискучих рівних зубів:
— Як і мені це певно відомо, давно вже вирішено Найвищій Раді виключити мене з "громади вірних". Але очікуєте для цього тільки відповідної хвилини.
Поклав на стіл випещену й оздоблену дорогоцінними перснями руку:
— Зайво це приховуєте. Можете чинити відверто, що подумали. Підставою до цього може бути, що я не приховую ні своїх поглядів, ні своїх учинків. Ані своїх приятелів. І тепер підтверджую тобі: так, прокуратор Юдеї Понтій Пилат — мій приятель[103].
"Нелегко буде боротися з цим радником! — пролетіло думкою Єгонатана, бо ж у спокійних словах Йосифових учув приховану погрозу. — Але знайдемо спосіб і на нього!"
Опустив очі зовсім і слухав далі. Але не витримав довгої паузи. І повторив Ариматейському перед хвилиною сказане ним питання:
— Це все, достойний раднику?
— Та могло б бути все. Але, для твоєї особистої приємності, додам, що також можеш не приховувати. Маю ще й інших приятелів. З них згадаю тут тільки римського Агриппу[104], найближчого дорадника й названого брата[105] цезаревого.
Єгонатан поквапно знову втупив очі в килим. Залишився нерухомий, хоч внутрішньо й здригнувся.
Видко було, що Йосифа дійсно припекло, коли висуває й таку страшну зброю, про яку й не було відомо. Але не було жодною таємницею, що гебрай Агриппа має велике значення в Римі і впливає на цезаря.
Усе ж таки синедріон відав, що Агриппа прилюдно заприсягнув "… раніш чи пізніш знищити цю п’явку, Ірода Антипу"[106].
Раптом Єгонатан, замість того щоб відступити безпечно, немов зірвався з ланцюгів, на яких тримав своє серце, і з усією ненавистю, на яку був лише здібний, кинувся в наступ на Ариматейського — вже з власної ініціативи.
— Я порох перед обличчям Всевишнього… — Його голос аж утратив звук і барву. — Слуга слуг Його… Але ж я добрий ізраїльтянин, якому залежить на кожному, хто відпадає від народу свого… народу, вибраного Ель-Елохимом…
Йосиф здивовано підняв очі на скриба, про якого була відома приказка, що він "спокійний, як олива".
Єгонатан витримав погляд і рвався в бій:
— Дозволь же мені, хробакові земному, нагадати тобі про повір’я, відоме кожному юдеєві. Незалежно, як сова поділить шляхи людські, на всіх шляхах людину спіткає Ангел Смерті й з келеха, що його має в руках, дасть йому випити смерть…[107]
— То й що ж, добрий ізраїльтянине? — здивовано запитав Йосиф. — Я ж ніколи не припускав думки, що я безсмертний!
Але захоплений своєю думкою Єгонатан немов не чув.
— Я знаю!.. — а Єгонатан ніколи не сказав "я знаю", коли не мав доказів!
(Продовження на наступній сторінці)