[129] Еспанські гранди, дійсно, мали це право — не скидати бриля перед королем, бо вважали себе за "рівних йому"…
[130] Скажи мені, жінко: якщо забудеться кохання, чи ти знаєш куди воно відійшло?
[131] Коли лицаря "пасували" на справжнього, готового лицаря, то на нього одягали пас (звідти назва — "пасувати" на лицаря). А його "дама", котрій він присягав вірність і свою службу, подавала йому меч і остроги.
[132] Назвою "румі" араби й магомедани сходу називають усіх взагалі європейців, без розділу народностей, або звуть їх усіх назвою "франки".
[133] Це робили окремо особи, переважно ченці-місіонарі. Потім був заложений чин ченців— "Мерседаріїв", які добровільно йшли в неволю до невірних, заступаючи невільників, котрих увільняли зараз же. А коли приходив викуп за такого "замістителя", тоді відпускали й "замістителя".
[134] На магометанській вервиці — неподіленій на десятки — відмовляють "правовірні" "1100 наймень Всемогутнього", які мусять відмовити з пам’яті, додаючи до кожного наймення" хвалу: "Нехай буде слава Йому на віки".
[135] Людовик IX, Святий (канонізований Католицькою Церквою), син Людовика VIII і Блянки Кастильської 1224-1270. Історичний факт. Сарацинські поети й співаки складали про нього співи, оспівуючи його "доброту, людяність і милосердя".
[136] Гузла — не слов’янські "гуслі"! Є це струнний,східній інструмент, на спосіб "балалайки".
[137] Біжний тогочасний звичай.
[138] Самаркандський пергамент уважали за найліпший.
[139] Сааді — славний перський поет (1184-1291). Найліпша його книга зветься: "Ґюлістан" — "Трояндський сад".
[140] У старовину, майже всі освічені еспанці знали арабську мову. Ще авторка цієї повісти, за молоді літа цілком вільно володіла арабською мовою, писала арабським письмом (мабуть, як пам’ятка на це лишилась нечительність її дуже кепського письма у "християнських" мовах!). І перечитала чимало арабських творів. Навчили її цьому обидва вуйки, які дуже добре володіли арабською мовою.
[141] Ароїди — улюблений маврський орнамент — із стилізованої рослини "арум".
[142] У перських орнаментах — а Сааді є перський поет, майже ніколи немає червоної ні жовтої краски.
[143] Пишу — як прийнято — "Альгамбра", але вимовляється по арабському і по еспанському: "Альамбра".
[144] Альфонсо X (1252-1284).
[145] Альфонсо X не тільки поклав основи еспанського письменства, він це був, що склав "Альфонсові таблиці" (р.1252), котрі ділили рік на 365 днів, 5 годин, 49 мінут і 16 секунд.
[146] Такий звичай, дійсно існував у старовину, доки не прийшли до Еспанії королі-чужинці. Французи навіть дуже висмівали цей звичай. Казали, що при еспанському королівському дворі "король і його придворні "тикаються" як мулярі чи теслі на будівлі…"
[147] Ця сцена — не вигадана. Перед першою світовою війною авторка бачила, як у такий спосіб "бавився у коваля" старший уже віком і дуже високо поставлений перс. Сцена видалась авторці цікавою й небуденною — принаймні, для європейця. Тому й вставила її у цю повість.
[148] Арабська "фантазія" — власне не перегони, але більш подібна на кавказьку "джіґітовку".
[149] Помаранчевики квітуть — і дають овочі — протягом цілого року, тільки в меншій кількості, як головний урожай.
[150] Нехай читач не думає, що "улюблений лев" — вигадка авторки. Приручених — із малечку — левів і тигрів любили тримати на Сході. Ще за молодість авторки, знала вона одного такого прирученого тигра. Мали його в тій родині 15 років. Ходив вільно, ніколи не був прив’язаний чи на ретязі й ніколи не задавив ані курки, ані голуба. Лащився як кіт. Але ніколи не "коштував у своєму житті жадного м’яса.
[151] Оповідання про "психологію" лева, не фантазія авторки. Це чула воїна від старого перса, який мав прирученого лева.
[152] На Сході дуже люблять солов’їв. Тримають їх у клітках. Але не виколюють їм очей, як це роблять "любителі" солов’їного співу у "культурних" краях Европи, а тримають ці клітки — звичайно дуже великі, — у тіні кипарисів, які дають не тільки затінок, але й злегка "притемнений", ніби вечірнім світлом. Тримають, звичайно, по дві й три таких клітки, де солов’їв є завжди пара: самчик і самичка. Щоб "співаки" могли "суперничати у співі". Дехто з таких аматорів солов’їв, навіть виходячи на прогулянку за місто — "до природи" — бере свого улюбленого пташка з собою.
Розповідають, що згаданий поет Сааді та другий поет Омар-Кайям приносили своїх солов’їв у клітках навіть до коф-хаїне, — каварні.
Взагалі, на Сході незвичайно люблять звірят, уміють приручати їх і "розуміти" їх.
[153] Плакальниці не тільки "плачуть" на похоронах. Вони співають — іноді тут же імпровізовані — пісні, в яких хвалять небіжчика, його добрі вчинки, якості. А також потішають словами своїх пісень близьких померлого. Нагадують, якщо це помер батько, наприклад, що діти мають вшанувати його пам’ять, наслідуючи його добрі приклади, щоб бути гідними називатись його дітьми і т. п.
[154] Деталі про сарану — з оповідань батька авторки, ентомолога, який провів у Сагарі в оазах більш як вісім років і ніколи не хотів написати своїх про те споминів. "Бо — казав він — більшість людей дивиться на ентомологів не як на вчених, але як на людей, котрим "нема чого робити", ще й до того "несповна розуму". Ніхто б такої книжки не читав, а як би й прочитав, не повірив би. І — перш за все, — не знайшлося б видавця, який схотів би друкувати "таку дурницю" як "згадки ентомолога".
[155] Авторка цілком поділяє страх Ібрагімової доньки перед сараною, дарма, що з першої світової війни має п’ять поранень і два військові хрести "за храбрість".
[156] Гебрайської мови авторка не знає. Але батько показував їй — мертвого! — саранчука. Зі споду, — на горішній парі крил, — дійсно, ясно видно по два чорних знаки, що дуже нагадують гебрайські літери,
[157] Авторка бачила таку церемонію в Єгипті.
[158] Так вірують магометани.
[159] На Орієнті не тільки варять чи печуть кукурудзяні качани, але печуть на вугіллі й сухі зерна кукурудзи. Вони розтріскуються і є це одно з улюблених "лакоминок" східніх дітей. Нубійські кози, завжди тільки темно гніді, двічі більші за європейських кіз.
[160] Так розповідають.
[161] "Володарка Східня" — Цариця Савська, Балкіс, що її часто згадують східні байкарі й співці.
[162] На Сході існують професіональні байкарі й байкарки, які зі свого невичерпального запасу готові розповідати без кінця-краю. Є це не тільки "вивчені" професіонали, але справжні поети-імпровізатори. Авторка цієї повісти дуже любила слухати їх, у своїх мандрівках Орієнтом. І нічим так не хотіла бути, як одним з них!..
[163] Так називають мусульмани Ісуса Христа — "Ісусом сином Марії". Вважають його за пророка, але "меншого від Магомета". Святу Діву шанують як "матір Пророка".
[164] За магометанськими віруваннями Лазар був мертвий не три дні, але три тижні. Так чула авторка цієї повісти про воскресіння Лазаря від магометанського мулли, з яким авторка читала Коран.
[165] Деталь про "гробницю Лазареву", як і про інші речі у Палестині, авторка черпала з оповідань свого вуйка, римо-католицького священика, який по своєму висвяченню, подорожував Палестиною й багато пройшов сам і таки тими місцями, якими ходив Христос. Хотів пройти шляхом, яким пройшов дон Карльос Лясерда, бо був таки ж із роду його.
[166] "Скрізь, де виростають цвіти легенди, є під ними певний родючий гумус (terreau — родюча, добра земля з перегною) правди". — М. Магр
[167] Описання Адама — за старовинним портретом.
[168] На Сході часто тримали у садах "для окраси" приручених газель та павичів.
[169] Антимоній — краска для підмалюваїніня очей і вій та брів. На Сході приписують цій красці ніби вона не тільки "робить гарнішими очі", але й охороняє їх від дуже розповсюдженого там — від гострого світла — запалення очей. На Сході мають дуже дивні — й дуже прості! — ліки. У деяких авторка переконалась на собі, що вони дійсно помагають. Так, від вічної праці при якій треба було приглядатись (як археологові) до дуже дрібних написів, узорців, то що (не говорючи вже від писання та читання), авторці дуже докучало те, що набрякали повіки, були червоні й палили. Европейські — тогочасні! — лікарі казали, що на те — єдина рада: не читати, не писати й кинути праці, при яких треба напружувати зір. А перський "хакім" (лікар) порадив: носити завжди, не скидаючи ані на ніч, дуже важкі сережки. Всеодно які — аби важкі. І що ранку та що вечора промивати очі трояндовою водою. Як нема її — то звичайною боровою водою. Неприємне запалення пройшло, й нині, — у 70 років , — окуляри вживаю тільки при читанні чи письмі.
[170] Domine magister, Сіді му аллім — означають те саме: "пане вчителю!" (Не утруднюю працю переписувачеву даючи арабський текст!
(Продовження на наступній сторінці)